Артур Жмієвський: Характер влади в інституціях культури – це характер влади в державі

12
31 жовтня 2013

Українські музеї та інші художні інституції починають привертати увагу міжнародних художників та кураторів.

Нещодавно в Національному художньому музеї України відбувся воркшоп Артура Жмієвського – художника та публіциста, куратора 7-ї Берлінської бієнале (2012), чиї роботи виставлялися в Музеї сучасного мистецтва (MoMA) в Нью-Йорку, на Венеційській бієнале, "Документі", "Маніфесті" та практично усіх інших ключових форумах сучасного мистецтва.

У 1990-ті роки Артур Жмієвський був одним із чільних представників скандального відомого напрямку польського "критичного мистецтва", що змагалося з брутальністю нової посткомуністичної реальності за допомогою не менш брутальної художньої мови.

Протягом останніх років Жмієвський відчутно змінив свій підхід: замість епатування публіки він виступає за художнє втручання у поле політики, за мистецтво як знаряддя докорінної трансформації суспільства.

Гучне Берлінське бієнале 2012 року під його керівництвом було фактично перетворено на нескінченне випробування мистецтва радикальною політикою. В рамках цього проекту відбувалися такі події як світовий конгрес організацій, визнаних за терористичні, чи "окупація" простору бієнале європейським рухом "обурених" (Indignados).

 Артур Жмієвський

Одним із проектів Берлінської бієнале стала робота над трансформацією галереї KunstWerke, де відбувається бієнале, на більш демократичну інституцію, базовану на принципах рівності та низової солідарності.

Цю лінію думки Жмієвський продовжує в своїх нових проектах у Варшаві та Києві. Організований Центром візуальної культури дослідницький воркшоп "Відкритий музей", що відбувся в Нацмузеї, зосередився на вивченні конфліктів та антагонізмів, які тривають у культурних інституціях України (перш за все – ситуація в "Мистецькому Арсеналі" та в Києво-Печерській Лаврі, де триває боротьба за збереження музеїв на її території).

Дослідницька група під керівництвом Жмієвського провела десятки розмов, опитувань та інтерв’ю із представниками українського культурного поля, а також розпочала роботу над створенням "місії" Музею як сучасної мистецької інституції. Поки результати воркшопу готуються до публікації, Артур Жмієвський розповів "Українській правді. Життя" про свої враження від перебування в Києві.

Під час воркшопу "Відкритий музей" у Києві ти починав розмови з працівниками музеїв із питання про їхні індивідуальні історії, що привели їх до інституцій культури. Тепер я хочу поставити те саме питання тобі. Звідки береться твоє зацікавлення музеєм як інституцією, та його перетворенням?

Раніше та застосовував провокаційні, конфліктні художні стратегії, тепер їм на зміну прийшла мирна праця всередині інституцій. Не так давно ти зробив серію розмов з представниками скандального, радикального мистецтва, а тепер ти робиш інтерв’ю з музейними працівниками. Яким чином ці підходи пов’язані між собою? Чи праця з інституціями культури дійсно може допомогти у вирішенні суспільних негараздів, які стосуються нас усіх?

- Праця з інституціями – це фактично праця з панівною державною системою, праця з ієрархіями та авторитарним керівництвом. Її метою є "політика можливого" – хай навіть у масштабі однієї інституції.

Такий підхід заснований на дослідженні ситуації та на створенні пропозицій, яким під час конфлікту можуть слідувати обидві сторони – або й більше. Це одна зі стратегій, спрямованих на реальну зміну, а не ритуальні суперечки. Вони вимагають часу й ґрунтуються на тривалому процесі: замість взаємного блокування в конфлікті, можемо знайти місце згоди й від нього розпочати процес трансформації.

А чи ти вважаєш, що існує спосіб відійти від ритуальних конфліктів, аби ефективно перетворити певні ділянки реальності?

 Артур Жмієвський. Фото korydor.in.ua

- Як ми могли нещодавно переконатися, такий конфлікт – назвемо його ритуальним чи ні – є необхідним, щоб процес перетворення взагалі розпочався. Наприклад, наш воркшоп у Нацмузеї не мав би шансу відбутися, якби рік тому колектив цього музею не пройшов би через тривалу боротьбу з некомпетентною галеристкою, яка хотіла очолити музей шляхом брудних маніпуляцій та використання своїх впливів. Те, що працівникам вдалося відстояти музей, відкрило їх для сміливих задумів, які раніше були б неможливими.

Можливо, подібна ситуація складається в "Мистецькому Арсеналі", який ми також досліджували під час воркшопу. Конфлікт навколо знищення роботи Володимира Кузнєцова на виставці "Велике і величне" став для багатьох середовищ приводом остаточно відвернутися від "Мистецького Арсеналу" – але, можливо, той самий конфлікт відкриє цю інституцію до несподіваних трансформацій. Принаймні, ця відкритість вже була неодноразово озвучена її керівництвом – хоча, звісно, нема гарантій, що це не є звичайним піар-ходом.

Існує думка, що музеї (а в першу чергу – "національні" музеї, великі та величні) є знаряддям культурного домінування та опресії. Якщо це так, то перетворення музею дійсно призводить до зміни панівного режиму в культурі.

У випадку Національного художнього музею таке перетворення вже здійнилося. Межі можливого в цій інституції значно розширилися – згадаймо Конгрес рисувальників, що тривав у її стінах протягом трьох тижнів, або групові прискіпливі інтерв’ю з її дирекцією, що під час нашого воркшопу тривали по кілька годин поспіль.

- У мене склалося враження, що влада штучно утримує Нацмузей у стані занепаду. Мізерний бюджет, однорічні контракти для дирекції, брак сформульованої місії. Можна ще згадати про вимушену Адміністрацією Президента залежність від інших інституцій культури, наприклад через ризиковану оренду творів мистецтва для виставки "Велике і величне", що відбувалася всупереч процедурам зберігання.

Парадоксально, але такий стан занепаду відкриває музей для більшої суспільної участі. Фактично, наш воркшоп представляв у музеї громадську сторону, яка раніше була недорепрезентованою.

Інакше ситуація виглядає в "Мистецькому Арсеналі", де ми побачили надмір влади, надмір привілеїв. Наприклад, з’ясувалося, що Адміністрація Президента змушувала музеї порушувати процедуру позичення праць для виставки "Велике і величне". Це призводить до конфлікту "Арсеналу" з музейниками.

Знищення праці Кузнєцова також виникає з надміру влади – і розсварює "Арсенал" із художниками. Таким чином, Наталя Заболотна посилає сигнали до найважливіших середовищ, із якими має співпрацювати, що насправді важливими для неї є не вони, а осередки політичної та релігійної влади: Адміністрація Президента та Києво-Печерська Лавра.

В обох випадках, для уникнення негативних наслідків культурної політики необхідна участь суспільної сторони. Працюючи з конфліктом, ми представляємо відсутню в обох інституціях громадську сторону, громадську думку.

- Наразі ситуація в "Мистецькому Арсеналі" видається не надто важливою порівняно з тим, що твориться навколо нього. Буквально через дорогу від нього на вулицю виселили ВІЛ-інфікованих з клініки "Лавра": протягом місяця померли щонайменше п’ять людей, яким не надали медичну допомогу через зажерливість православної церкви.

Наступні у черзі на вигнання з Лаври - кілька тамтешніх музеїв. На цьому тлі розмови про те, яким бути музейному комплексу в "Мистецькому Арсеналі", виглядають просто сміховинними – адже реальний музейний комплекс, що знаходиться навпроти від "Арсеналу", брутально знищують прямо зараз.

При цьому, "Мистецький Арсенал" напряму сприяє клерикалізації суспільства, використовуючи зв’язки з Московським патріархатом для організації власних проектів. Тобі не здається, що мистецтво в цьому випадку стало примітивним інструментом для політичних маніпуляцій?

- Можна припустити, що "Арсенал" впливає на своє оточення як "чорна діра джентрифікації", що засмоктує всередину все навколо. Він є ідеальним алібі для усування із Лаври музеїв (навіть якщо вони не переїдуть на його територію) – адже вони знаходяться в безпосередній близькості від нього. Це збігається з намірами церковної влади заволодіти нерухомістю, де знаходяться ці музеї, а заразом і клініка, і інші інституції, яким загрожує виселення.

Отже, через інституцію мистецтва Наталя Заболотна здійснює безпосередній політичний вплив на навколишню ситуацію: вона заохочує союз між церквою і державою, використовує політичні впливи для реалізації власних проектів, може собі дозволити конфлікти з ключовими для неї середовищами музейників та художників.

Інституція культури аж ніяк не є безпорадною – навпаки: вона спроможна вести власну політичну гру й досягати власних цілей. Проблема в тому, що весь контроль над цією інституцією сконцентрований в руках її керівництва, а художні середовища не мають на неї впливу.

 Воркшоп Жмієвського "Відкритий музей" у Києві 

- Дуже подібну ситуацію можна спостерігати зараз у Варшаві, де триває конфлікт між дирекцією і колективом Центру сучасного мистецтва "Замок Уяздовський"...

- Проблема в тому, що директор "Замку Уяздовського" не зміг, чи не схотів порозумітися зі своїм колективом, і керував цією інституцією авторитарно.

Профспілка Центру сучасного мистецтва розпочала кампанію за його відставку, з’явилися також пропозиції не призначати нового директора взагалі, бо проблема не лише в особистості, а й у самій системі управління, яка заохочує авторитаризм. Наразі зрозуміло, що про нову форму управління інституцією говорити зарано. Її працівники проходять процес політичного дозрівання.

- Працівники "Замку Уяздовського" також стверджують, що авторитаризм і самодурство директора призвели до того, що річний бюджет центру вичерпався вже у серпні. Серед проектів, скасованих через цю ситуацію – твій дослідницький проект "Зимові канікули", дуже схожий на те, що ти робив під час воркшопу в Києві. Розкажи про нього детальніше.

- Так, наш проект у "Замку Уяздовському" був також спрямований на перетворення цієї інституції. Робоча група проекту витратила чимало часу на дослідження її внутрішньої структури та розмови з її працівниками. Коли виник конфлікт колективу з дирекцією, виявилось, що наші стратегії перетинаються.

Політика завжди реалізовується тоді, коли середовище активізується – саме тоді тектонічні зсуви в системі стають можливими.

Саме зараз така зміна є можливою – працівники "Замку Уяздовського" самі значно зсунули координати цієї ситуації. Зараз на часі "відкритий вибір і конструювання" інституції – не лише вибір директора чи керівництва, а й побудова стосунків всередині та назовні цієї інституції разом із громадською стороною.

- А чи такі стратегії не є занадто м’якими, "оксамитними"? Адже сучасна псевдодемократія будується якраз на переконанні, що всі мусять брати участь у процесі, висловлювати власну думку, консультуватися ітд – за умови, що це не призведе до жодної реальної, структурної зміни в системі.

- Так, ця стратегія є м’якою, але вона заперечує можливість досягнути ефекту. "Тверді" стратегії, налаштовані на конфлікт, легко відбити, адже влада добре натренирована саме в таких стратегіях.

Коли замість реальної політики отримуємо її ерзац, політику, замасковану під мистецтво – можна працювати з самими інституціями, адже саме вони створюють умови можливого.

Інституціями можна користуватись, коли вони спрямовані на перформативність. Зараз вони такими не є, тож можна спробувати їх перепрофілювати. Зараз інституції культури, особливо історичні музеї чи такі гібридні інституції як "Мистецький Арсенал", змушені відтворювати якісь націоналістичні кальки, наприклад творити образ національно одноманітних України чи Польщі, що перебувають під якимось універсальними культурними впливами.

Тим часом їхньою метою може бути політичний розвиток суспільства у бік реальної демократії, співучасті, співвідповідальності.

Наслідком цього може бути щось на кшталт гібридної влади – більш прозорої, ненасильницької. Це досягається через пошук тріщин у монолітних структурах влади, тріщин в інституціях.

Там, де ламається ієрархія, де влада перебуває в кризі – саме там треба шукати місця можливих дій, спрямованих на зміну природи і цілей інституційної влади. Характер влади в інституціях культури віддзеркалює характер влади в державі.

powered by lun.ua