Мирослав Дочинець: Знищити "Беркут" не можна, бо він у кожному з нас

51
18 лютого 2014

Цього року Шевченківський комітет визначив лауреата в царині літератури – це Мирослав Дочинець.

Незвичний для України випадок, коли головну державну літературну премію мають дати письменнику із дуже великими накладами та чималою популярністю по всій Україні. Для прикладу можна згадати осінні рейтинги кількох книгарень, де Мирослав Дочинець бив усі рекорди продажів.

Але Шевченківська премія 2014 року – це не звична Шевченківська премія. По-перше, Рік Шевченка в Україні. По-друге, вдвічі збільшено суму винагороди. По-третє, змінено політичний контекст.

В день вручення премії, тобто 9 березня, можливо, на вулицях Києва ще лунатимуть постріли. І, луна від них може досягати й зали в Каневі, де проходитиме церемонія нагородження, і де обрані митці тиснутимуть руку Віктору Януковичу.

"Українська правда. Життя" пропонує вашій увазі взяте телефоном інтерв’ю з Мирославом Дочинцем. Говоримо про названі вище непрості речі та змінені контексти.

- Як ви зреагували на новину про те, що Шевченківський комітет визначив вас як переможця в номінації "Література"?

- Як? У мене змішані почуття.

З одного боку – втіха, бо наше слово, наша робота має якусь ціну, якусь вагу.

Це нагорода і для нашого краю – Закарпаття. Ще зовсім недавно звучали слова про те, що на Закарпатті немає літератури, що ми не знаємо мови, що ми спимо, що ми не патріоти. Ця нагорода показує, що ми – не зовсім глуха провінція, не зовсім окраїна України, а можемо давати і духовний свіжий вітер до Києва.

Такі нагороди водночас – це і клопіт, зайвий тягар. Тарас Шевченко – чоловік, який утвердив нас своїм словом, ніяких премій не мав. Навіть навпаки. А ми – маємо. Такі суперечливі поняття.

Мої читачі новині про Шевченківську премію зраділи набагато більше, ніж я.

 

- Зараз навколо Шевченківської премії, безумовно, є дискусія. Центральне запитання: чи брати цю нагороду. Припускаю, що ви про цю дискусію чули. Яка ваша позиція: чи варто брати Шевченківську премію в наявних умовах?

- Якби це була Нобелівська премія – то я б її, напевно, не брав. А Шевченко для мене є дуже визначальна постать. Це я кажу напівжартома.

Розумієте, я радився і дотепер раджуся з читачами – серед них є багато мудрих і проникливих, серед них є поважні люди, до позиції яких я маю право прислухатися.

Вони кажуть, що премія – не Януковича, а Шевченка. Це премія не від влади, а від Шевченківського комітету, від поважних людей, які її присуджують. І ггроші, які будуть давати, якщо їх будуть давати – це гроші народні, з тих же податків читачів, які читають наші книги. І вони мають повернутися в народ.

Мене з дитинства виховували, що є чуже, а є своє. Мені чужого не треба, мені вистачає своїх грошей – я навчився заробити своєю працею. Тож на чуже я не уповаю, не чекаю його.

Я знайду спосіб зробити так, щоб ці гроші максимально послужили загальній справі.

 

- Як вони можуть послужити?

- Книга має бути доступна бібліотекам. Книги мої шукають, дякуючи долі. Бібліотеки дуже мало мають можливості придбати нові книги.

Можна також заснувати нову премію для підтримки моїх колег, поважних літераторів, яким потрібно, бо держава не завжди це розуміє, не завжди цим піклується. Є ще інші проекти. Я давно думав про пам’ятник книзі – це має бути особливий пам’ятник.

Тобто варіантів того, як воно може послужити добрій справі, дуже багато. Я так дивлюся на ці всі речі.

- Ви кажете, що радилися з читачами, вирішуючи, чи брати премію. А для читача справді має значення, чи вручать вам Шевченківську премію? Загалом це запитання про роль літературних премії, їх значення для вас як письменника та для читачів.

- Коли мені вручають премію, я не стаю ні кращий, ні гірший. Це як сад, який ти обробляєш і культивуєш, і дерево може народити яблуко, і яблуко з дерева може впасти. Це за твою працю результат – рано чи пізно воно приходить. І ти його навіть не сприймаєш, як подарунок долі – це є робота, атрибут твоєї роботи.

Мені не подобається слово "премія" - це не українське слово. Я люблю давні питомі органічні українські слова. Знаєте, як це поняття звучить в українські мові?

 

- Скажіть, будь ласка.

- "Додача". Таке гарне старе слово.

Воно дуже чітко пояснює і мою ситуацію. Я маю найбільшу премію від бога - я працюю зі словом, мені далося це, ця можливість, цей дар, цей хист. Я маю читачів – тобто, моя робота затребувана. Це дуже велика премія, дуже великий чин. А тут іще тобі додача якась у вигляді грошової матеріальної нагороди.

Я так це розцінюю, а не як варіант тебе піднести чи виділити. Я не настільки наївний, щоби робити з себе в українському літературному процесі якусь фігуру.

Якби я був членом Шевченківського комітету, то голосував би за Костя Москальця. Я це говорив своїм друзям і колегам ще до того.

В цьому є елемент випадку, лотереї. Що від людей, що від бога, що від лукавого – все тут присутнє.

А як читачі це сприймають? Для них це цікавіше, це якась гра, елемент процесу. Люди люблять, коли відбуваються якісь видовищні речі, це приносить якусь радість і якусь свіжість.

Втішно, що вони кажуть, що це вияв уваги до слова, до ваги слова. Вони кажуть, що це справедливо, і що слово має відзначатися. І це якоюсь мірою мене зобов’язує це сприймати так само. Хоча я дуже скромна людина.

 

- Тепер давайте перейдемо до політичнішого блоку запитань. Зараз відбуваються події, які не можна проігнорувати. Ви особисто як письменник маєте спосіб висловити солідарність, співпереживати подіям, які відбуваються вже три місяці в Україні?

- Письменник не просто може, а мусить, повинен.

Я мураха цього мурашника, який називається "народ". Слава богу, цей мурашник відроджується.

Я часто живу в селі, працюю в своєму сільському будиночку. Пам’ятаю, одного разу впав електричний стовп і зруйнував мурашник. І сусіда мій старенький відніс буквально шапку мурах в тихе місце під дерево за півкілометра звідти. І через деякий час я побачив, що мурашник відновився.

Так і в нас спалахнули наші гени – козацькі, все запорізьке, карпатське, Крути, Гайдамаччина. Виявляється, що вони в несприятливу пору можуть продемонструвати відновлення, відтворення.

Це значить, що ми – жива нація, і ми демонструємо це всьому світу, світові, який принишк в маленькому переляку.

Вони того не чекали – та сита Європа, де все регламентовано, де стоять порожні великі гарні храми. Та і сама Україна, де все закуто в панцир тої криги. А тут навпаки – якийсь живий процес нової якості, нової цивілізаційної геополітичної якості. Ми ще покажемо. Ми ще дамо. Багато нашої енергії вплине не тільки на наших теренах, а і на наших сусідів – європейців, росіян.

Але чи всі письменники повинні палити шини, кидати там, воювати та виступати на підмостках? Не всі.

Не всі однакового психотипу. Є письменники типу "горьківського", а є – "гоголівського". Я – письменник "гоголівського типу". Гоголь – мій учитель. Він казав, що письменник не має ні з ким і ні з чим боротися, а має слухати небо. Я це приймаю та розумію.

 

Треба слухати небо, проектувати та передавати в слові речі глибинні, що кояться в світі. Це первісні речі, це першооснова духу. А все інше – само собою. Якщо бог на першому місці – то все інше буде на своїх місцях. Однозначно. Все, що має бути на своїх місцях – там буде.

Нам треба боротися, і ми боремося, але знищити "беркут" не можна – бо "беркут" у кожному з нас. Знищити корупцію не можна – корупція у кожному з нас. Знищити "совок" не можна за місяць-два – "совок" у кожному з нас, його довго насаджували. Одним революційним ударом усе не вирішиш.

Треба мир, лад, благодать і порозуміння. Треба плекати європейську демократизацію в цілій Україні, а не лише в окремих більш або менш радикальних регіонах. Я спілкуюся з читачами з усієї України, вони всі люди однакового душевного пориву. Ми всі - один організм, єдине тіло, що мусить розвиватись і оздоровлюватися помалу. Це тільки початок процесу.

Свобода не дається так дешево, як вона нам упала – це був щасливий випадок. Зараз іде гартування нації. Рано чи пізно ми прийдемо до великого порозуміння.

 

- Якщо абстрагуватися від цих метафор і говорити конкретнішими фактами, то вас особисто який сценарій розвитку подій влаштував би? Відставка? Дострокові вибори? Який сценарій видається найбільш прийнятним для майбутнього України?

- Ви знаєте, дуже важко сказати це одновимірно. Життя – кількавимірне.

Все радісно й сумно одночасно: ці молоді люди, котрі фактично там є, ця здорова сила бореться, мучиться, мордується, але вона може і не дістати того, на що чекає. Політика це все розмиє, з’являться інші нашарування.

Я думаю, що Майдан має плекатися не тільки на маленькій часточці Києва. Майдани мають бути по всій Україні. Тільки тоді щось буде мінятися.

Ці Майдани мають виникати. Кожен має мати Майдан у своїй душі, в своєму домі, на своїй вулиці, в своїй ратуші, в своєму районі. Тільки так може бути ця сила, тільки так може мінятися ситуація. Це і називається громадянське суспільство. Воно ще ніяке та кволе, воно щойно народилося. Це народження в муках громадянського суспільства.

Люди всі різні, але всі хочуть одне – гідність, правила, увагу, повагу до людських і національних потреб. Це все має бути по цілій Україні – на Сході, Заході, Півночі та Півдні. Тільки тоді будуть справді якісь зміни.

- В час, коли все це відбувається – сутички біля Верховної ради, формування громадянського суспільства, надії на відродження, про які ви говорите, та інше – ви готові потиснути руку Віктору Януковичу в день церемонії вручення Шевченківської премії?

- Тиснути руку? Не знаю. Янукович - теж людина. Янукович - теж українець. І відкидати його? Він залишається, яким би він не був, залишається чоловіком, який уособлює... Це протокол, це формальна операція. Що тут скажеш? Я не знаю, не думав про ці речі.

powered by lun.ua