Філософські бесіди: цінності для лідера

Уявімо ситуацію: людина потрапляє в обставини, коли від неї очікують лідерських рішень. Ці рішення складні, неоднозначні, вони не можуть задовольнити всі сторони, їхні наслідки складно передбачити… І вона виявляється до них просто неготовою, неспроможною брати на себе відповідальність.

Чого ж саме не вистачає, та які є шляхи розвитку лідерського потенціалу?

Коли ми шукаємо відповіді на ці питання, дуже корисною виявляється розмова про цінності. Мова не про те, що зазвичай є "на фасаді", а про дійсно глибинні речі, які власне й визначають наші рішення – чи відмову приймати рішення. Над цими темами вже віками працюють філософи. І звертатись до їхнього досвіду – дуже корисно управлінцям.

У нас вийшла не зовсім звична розмова – два філософи, які практикують у бізнесі, подискутували про природу лідерства, цінності та саморозвиток. Отже, у ролі інтерв'юера – Віктор Котусенко, викладач філософії та етики бізнесу в Києво-Могилянській бізнес-школі (kmbs). А Михайло Мінаков, доктор філософських наук і президент Фонду якісної політики, – відповідає на запитання.

Кому потрібні вожді та які лідери насправді ефективні? Навіщо вести розмову про цінності? Що сучасній людині може дати спадщина минулих великих мислителів? Та чи є зв'язок між людяністю й візіонерством?

Віктор: Останнім часом ледь не визначальним для країни було питання, де є той лідер, що здатен взяти на себе відповідальність. Та чи потрібен нам лідер взагалі, якщо люди можуть самоорганізовуватись?

Михайло: Ми ж розуміємо, що існують як мінімум дві великі культури лідерства. Одна – такий собі вождізм, коли власна відповідальність віддається лідерові. Вождь-лідер відповідає за все, і відповідальність цю засновано на інфантильній довірі, а не на дорослому виборі й критичності до себе та вождя. На рівні організацій це веде до неефективного використання ресурсів, до втрати часу, бо найпростіші дії потребують команди згори.

Натомість сучасна культура лідерства, яка передусім поширена в західних суспільствах, базується на уявленні про гідність людини.

Саме ця гідність є основою для поваги у відносинах між людьми. Тут не працюють великі ієрархії та значна дистанція між керівником і працівником. Створюється простір взаємодії, у рамках якого можливе розкриття творчого потенціалу кожного, виходячи з його особистих цінностей, уявлень, переваг та інтересів.

У такому середовищі лідерство реалізовується не через сваволю окремих людей і пригноблення інших – а через співпрацю особистостей, які об'єднуються заради спільної мети. У таких групах уже всі певним чином долучені до лідерства.

Тобто для них поняття "команда лідерів" – дуже зрозуміле.

Для нас – скоріше викликає питання: а де ж у цій команді місце для вождя?

У нашому сучасному суспільстві ми маємо обидві культури. Якщо політика майже повністю зводиться до вождізму, то в бізнесі ситуація трохи інша. Щеплення нової культури лідерства вже відбулося: спочатку вона прийшла з американськими та європейськими менеджерами, пізніше – з випускниками західних бізнес-шкіл чи українських.

Звісно, відходити від вождистського лідерства досить складно. Цей шлях пролягає через empowering – уповноваження та надання важелів людям, через довіру, автономію й право на помилку, у тому числі. Тож свій час українці поволі використовують усе ефективніше.

Але й людей та колективів архаїчної організації чимало...

Віктор: Це можна зрозуміти – адже в них усе успішно працювало за старими правилами й, мабуть, досі працює. Вони не хочуть, або й не можуть по-іншому… Що їх має переконати в тому, що такі зміни потрібні, що лідерство нового типу є в тому числі і питанням ефективності?

Михайло: Якщо малий бізнес чи велика корпорація засновані на ідеях вождізму, то вони втрачають дуже багато часу своїх працівників на узгодження рішень в ієрархічній структурі.

Лідерство сучасного західного типу насправді приносить прибуток. Чим відповідальніші люди, чим більш відкритий лідер – тим ефективніший бізнес.

Але прибутковість – не єдиний аргумент. В організаціях із сучасною культурою лідерства також набагато вищий соціальний капітал. П'єр Бурдьє, який створив це поняття, доводив, що капітали фінансовий, соціальний, символічний та культурний – конвертуються, переходять з одного в інший. Високий соціальний капітал – це скорочення витрат часу та інших ресурсів, передовсім на транзакціях між людьми. Це нові ідеї та проекти. А це вочевидь корелює з відповідальністю, і з умінням та готовністю довіряти.

Михайло Мінаков (на фото ліворуч) та Віктор Котусенко (на фото праворуч)

Віктор: І тут ідеться вже про цінності...

Михайло: Так. Але, розумієте, щойно ми говоримо "цінність" – і в багатьох людей виникає відраза. Бо слово це заговорене, забруднене. Взагалі пострадянська культура виявилась дуже цинічною. А цинізм – це і є відсутність ціннісної основи. У ціннісну прірву можна летіти значно довше ніж у фінансову.

І те, що ми попали в цю пастку, – уже очевидно. Надто швидко з'явилися гроші, надто легко було збудувати й втратити бізнес. І цей травматичний досвід, і цинізм, який у бізнес-спільноті довгий час панував, – усе це сьогодні треба брати до уваги.

Зараз у бізнес приходить нове покоління, і для нього ліберальні, громадські чи християнські цінності вже щось означають. Попит на ціннісну розмову є, але явище це не поширене. Досі проговорювати цінності в серйозному сигарному клубі не можна, бо це одразу викликає посмішки.

Та щодо цінностей є ще така специфіка. Розумієте, тут важко когось надурити. Можна ставитись до соціальної відповідальності як до маркетингової стратегії: це вигідно, так ми потрапимо в один "клуб" із великими західними компаніями... Але цинізм приховати неможливо, десь воно все одне прорве.

Віктор: Де є витоки тієї схильності до вождізму в суспільстві? Як так стається, що людина відмовляється від прийняття власних рішень, віддаючи це право комусь назовні?

Михайло: Ми приходимо у світ, у якому вже визначено: чому можна довіряти, а чому – не можна.

І якраз у нашій традиції переважно діє заборона на власний досвід, натомість є сильна довіра до так званих анонімних інстанцій. До речі, марксисти це свого часу використали. Будь-яка ідеологія – це теж анонімна інстанція, яка наперед нам говорить, що визнавати за біле, а що за чорне. Пам'ятаєте, у Сталіна був вираз: "есть мнение". Це теж є вираз анонімної інстанції, яка ховається й від визначення того, чия вона, і від визначення, які є аргументи на її користь.

Цікаво, що й не комуністи – як-от Бердяєв, Ортега-і-Гассет – також говорять про людей-візіонерів, які зазирають за горизонт подій, обізнані про майбутнє й тому отримують право бути вождями. У таких уявленнях зчитується посилання на якийсь позалюдський і позабуденний рівень, що нібито недоступний широкому загалу, простим смертним.

Це таким чином сприймається як прерогатива окремих, "обраних" людей. І тут уже є значна доля містицизму й фаталізму.

Містичний вождізм – складне явище, яке потребує осмислення.

Сьогодні є купа людей, які користуються послугами якихось некромантів, гадалок, астрологів. Це означає, що в собі вони не знаходять джерел для рішучості. Тому віддають право на рішення зовнішній інстанції, яка в цьому випадку буде називатись, скажімо, долею – і таким чином уникають відповідальності.

Таке підкорення, до того ж, є полем для величезних маніпуляцій – у тому числі й у політиці, але не лише. Тільки-но ти починаєш грати в ці ігри "залежності" – перестаєш бути самим собою. Тоді твоїми рішеннями управляють усі хто завгодно, тільки не ти.

Візіонерство взагалі дуже важливе й у сучасній культурі лідерства. Але тут воно позбавлене містики, воно народжується в результаті роботи над собою та в спілкуванні із власною командою, а не через містичні практики. У цьому сенсі, західні ліберальні демократії та відкриті ринки у своїй основі мають зовсім інші засади: тут на противагу традиції є довіра до особистого досвіду. Тобто люди звикли ставити речі під сумнів, вони здатні зважено критикувати.

Коли власний досвід є джерелом наших рішень, то анонімні інстанції нами менше керують. Сумнів і ця робота із собою та людьми навколо нас власне й створюють краще суспільство, кращу політику й кращий бізнес.

Віктор: Як на мене, ключова фраза тут – робота над собою. Як саме це може відбуватись?

Михайло: Це є посилення власної ідентичності, перетворення власного его на доросле. Свої інструменти мають психологи – і з ними, можливо, теж варто працювати.

Але я радше говорю про свідому роботу із власними цінностями, як-от, скажімо, у випадку із ціннісними семінарами, такими як аспенський. Вони дозволяють побачити реальність із різних боків, залучити власне розуміння та власний досвід, новий підхід до лідерства. Тут ми працюємо зі своїми установками, які дозволяють нам самим, як дорослим і відповідальним людям, перевіряти власні припущення.

Гарний інструмент тут – читання та розбір різноманітних текстів, що лежать в основі сучасної цивілізації. Ідеться про те, що на семінарі ми разом розбираємо наші спільні досвіди, особисті досвіди. І звідти вичерпуємо якісь відповіді, свої чи чужі, співвідносимо їх і приходимо до власних висновків.

Причому, як і в діалогах Сократа, під час семінарів однозначної відповіді ми не маємо. Кожен приходить до своєї думки. Це мудрість разом, мудрість без того, хто наперед знає рішення. Як на мене, це одна з ознак людяності та дорослості – не мати відповіді наперед і бути готовим до її віднайдення.

Цінності – це те, що нас робить людьми. І чим більше ми з ними працюємо, тим більше ми стаємо людьми. Тільки людяність може дозволити лідеру бути тим візіонером, що заглядає за горизонт, і саме людяність підказує, що таким горизонтом є тільки люди – ближні й дальні.

Віктор: Що нам, сучасним людям, управлінцям, можуть дати тексти, думки або ідеї тих, хто жив багато століть тому, хто жив у іншому середовищі, в інших політичних системах та інших контекстах прийняття рішень?

Михайло: Це може виглядає дивним, та я вже неодноразово помічав: чим давніший автор, тим виявляється цікавіше – і, водночас, простіше – сприймати та обговорювати його думки. На відміну від Платона чи Кампанелли, які віддалені від нас у часі, тексти з XX, XIX століть миттєво поляризують та політизують публіку – вони ще живі, вони надто дражливі. Скажімо, той же Маркс, Донцов, і навіть Дарвін...

Це є цікавий феномен, про котрий я не раз думав. Можливе пояснення – людині легше залишатися собою, вибудовувати власне ставлення, якщо автор, чиї думки ви обговорюєте, не "винен" в тій соціальній реальності, у якій ви перебуваєте. Дві тисячі років і двісті років – це різні історичні перспективи. Нам потрібен співбесідник, який на нас не буде впливати в нашій повсякденній діяльності.

Разом із тим, я прибічник того, щоб читати й таких задавнених, і дуже свіжих авторів. Перехід від спокою бесіди з давніми до гарячкування із приводу дражливих тем дозволяє ліпше подивитися на власні підстави життя й творчості.

Михайло Мінаков

Віктор: Тут раніше класно прозвучало про людяність. Та часто стається так, що чим кращий фахівець, тим більше він забуває про людяність. Професійне, так би мовити, витісняє ціннісне…

Михайло: І це неминуче. Згадайте, наприклад, суперечки фізиків. Ейнштейн, з одного боку, дає поштовх до створення атомної зброї, а з іншого – розпочинає боротьбу за мир. Або Сахаров – він чудовий фізик і він знає, як зробити так, щоб нас усіх не стало. Звісно, така проблема є не лише в науці.

Щодо цього дуже важливо перечитувати й Ганді, і Толстого, і Гавела – це вже лідери, які пройшли через різні поневіряння чи спокуси, і прийшли до спільного висновку. Толстой відмовляється від свого аристократичного походження. Або Гавел, який залишається в країні і йде в бідність, хоча міг спокійно перетнути кордон і насолоджуватися життям у Швейцарії, як герої Мілана Кундери.

Взагалі, для того щоб нам вибратись з тієї ями, у яку ми зараз потрапили, – і соціальної, і економічної, і політичної – потрібне покоління, яке свідомо відмовиться від споживацьких цінностей.

Краще суспільство, краща економіка чи політика – усе це швидко не робиться. Нам, як мінімум, двадцять років знадобиться для того, щоб побудувати країну.

Віктор: Тобто, це ніби такий неоаскетизм – мудрість не мати зайвого. І є таке відчуття, що нове покоління потроху саме до цього приходить, час від часу це стає помітно.

Михайло: Ніцше казав, що великі події приходять на голубиних лапках. Ми може ще цього не помічаємо, п'ємо каву й плануємо майбутнє – а воно вже тут, за вікном.

Віктор: Цінності в людей різні. І вони не є нейтральними. Чи взагалі доречно говорити про "добре" і "погане"?

Михайло: По суті, цінності – це завжди певна ієрархія, і точно – небайдужість.

Щодо цього, варто перечитати Макса Шелера. Автор із добрим стилем та життєвою енергією, він якраз теоретизує із приводу цінностей і показує, що це є ієрархії, чи то складні, чи то спрощені. І от, спрощені ієрархії найлегше вбивають людяність. А складні ієрархії – передбачають визнання різних цінностей та здатність побачити правоту й похибку за іншими й за собою. Це, по суті, і є мудрість.

Але що ще важливо розуміти – насправді не буває цінностей у однієї людини. Якщо власність – це те, що ми не ділимо, то цінності – те, що ми поділяємо. Це той фундамент, на якому ми разом стоїмо, наприклад, у своїй компанії: і менеджер, і власник, і працівники – від низу до гори.

Захід навіть із тим перебирає часом, і дуже часто там імітують спільність. Але в корні все-таки є дуже здорова ідея. І якщо ми насправді поділяємо спільну візію, то прориви стаються.

Віктор: А чи завжди ми самі знаємо, якими є наші реальні цінності? Уже навіть мова не про організації, а про людей – і тут нерідко може бути не лише імітація, а й щирий самообман.

Михайло: Ми маємо визнати, що ми своїх цінностей до кінця не знаємо. І нам тому й треба працювати над собою й розбиратися із цим...

Та як казав Сартр, ми – це наші вибори. Справжні цінності проявляються не в розмові, а лише в дії. Причому найкраще вони помітні в граничних ситуаціях.

Скажімо, тоне людина, а поблизу є троє – і всі троє по-різному себе поводять. Вони всі поважають людське життя – і переконані в цьому, але один стрибає в потік рятувати, інший заклякне в шоці, третій знімає на мобілку. Тож такі моменти є дуже показовими.

Постфактум, аналізуючи свої дії, ми бачимо свої цінності, і обираємо – чи погодитись з ними, чи змінюватися. Ось тут і відбувається особистий вибір: або ти покладаєшся на традицію, або вирішуєш сам. Або як мудрець, у кожному випадку співвіднесешся й із тим, і з тим – і зробиш складний вибір, усвідомлюючи, що ти саме тут поступаєш як людина колективу "по закону" чи як егоїст "по благодаті".

Віктор Котусенко

Віктор: На фоні цього в мене виникло питання – про прогрес загалом. Оце вождистське в перспективі сходить нанівець чи залишиться завжди як альтернатива, як певна культура, як природа людини?

Михайло: Прогрес починається саме з нас. Він відбувається в межах нашого життя й внаслідок наших дій.

Тож відповідь на твоє запитання залежить від нас самих. І цю відповідь ми втілюємо своїм життям.