Донбас: це все про любов

133
18 квітня 2014

Найскладніше в ситуації з Донбасом — це визначити "своїх" і "чужих". За останні три дні неодноразово чули "наші виставили блок-пост", "наші вислали війська", "наші вийшли на мітинг", але щоразу доводилося перепитувати: а ваші "наші" це хто?

Більшість здатних аналізувати і самостійно робити вибір, вже його зробили — на користь України, розуміючи, що це дуже добрий шанс розпочати нову історію регіону, побудовану за демократичними принципами, а не на колективному несвідомому.

Але є й інші — ті, хто "за" Донецьку республіку.

Професійні підбурювачі з Росії працюють, і оскаженілі місцеві безробітні активно до них приєднуються. Є й ті, хто за гроші, а не за ідею, і ті, кому просто поєднання помаранчевого з чорним подобається більше, ніж жовтого з блакитним (не жартую — були і такі пояснення).

Світлана

"Це все про любов, — говорить Світлана, — невже ви досі не зрозуміли?" І дивлячись на наші обличчя (не зрозуміли!), починає пояснювати:

"Ви приїхали в дитячий будинок. У нас нема неньки-України. Більшість населення тут не має коріння, наші бабусі й дідусі — як правило, розкуркулені або злочинці, яким дали можливість вижити в такий спосіб і "слава Богу". Але ми всі хочемо любові. І тому вдаємося до різних ідіотських витівок, просто щоб на нас звернули увагу. Тому і говоримо: "А от ми підемо, що будете без нас робити?" Говоримо для того, щоб нас зупинили. А нам кажуть: "Ну і йдіть". У нас комплекс найвіддаленіших, неприйнятих, ображених. Ми на всіх ображені (посміхається) навіть на Донецьк, нас навіть з пекла вигнали".

У Світлани Жаворонкової три сини. Бак авто постійно заправлений — якщо доведеться вивозити дітей, то вона готова, знає різні стежки в своєму дикому степу. На балконі — український прапор.

За кілька годин спілкування зі Світланою все стає набагато зрозумілішим — і східноукраїнський сарказм, і глибокий сум в очах, і нерішучість, за яку їх часто звинувачують інтернет-коментатори з центральної та західної України. В роздумах над тим, чи виходити сьогодні на мітинг, коли просять звільнити центр міста через "антитерористичну акцію", Світлана розповідає одну з найболючіших історій цієї весни.

9 березня, в День народження Шевченка, вона брала участь у мітингу — вийшла з трирічним сином, в вишиванках і з квітами. В колоні було людей 300 (переважно жінки, багато хто — з дітьми), тримали 24-метровий прапор України.

Коли зрушили з місця, на них напали — людей 800 (переважно чоловіки, багато хто — з бітами). Прапор вирвали, на нього плювали, його шматували й топтали, як і квіти, принесені Шевченкові.

"Це було кінематографічно", — іронізує Світлана, а ми робимо вигляд, що не бачимо як очі її стають вологими.

Через кілька годин після розгону мітингу учасники отямилися й усвідомили, що рятуючи свої життя, вони не врятували прапор, було соромно і сумно. І тут одній з активісток передзвонив підполковник місцевої міліції й обережно повідомив, що прапор в нього.

"В мене мама займається петчворком, вона наш прапор полагодила, підшила, зараз він у нас. Ми так багато сьогодні говорили поганого про нашу міліцію, але ж протягом останніх місяців вони нас захищали на мітингах і проводжали на зупинки, створюючи живе кільце навколо", — підсумовує Світлана.

16 квітня, Донбас. Автор фото - Вадим Ільков

Вона не закликає бути сентиментальними в момент, коли більшість донецької та луганської міліції перейшла на бік темної сили, але ж історія людства залежить не від більшості, а саме від тих поодиноких, здатних врятувати прапор.

Висловлюватися й робити вчинки тут поки можуть одиниці. Занадто довго працювала пропагандистська машина — спочатку з пафосом розповідали про велич і передові досягнення, а потім створили міф про принижених і знедолених.

Вдруге в житті (місяць тому була в Криму) я розумію, як цинічно спецслужби вибудовують свої стратегії пропаганди, як досліджують хвороби і комплекси етнічних і соціальних груп, щоб потім "працювати з ними". Але за час незалежної України тут народилося ціле нове покоління, яке не хоче вірити в цей міф.

Старшому сину Світлани вже майже виповнилося 18, коли розпочалися події на Майдані, отже він вирішив їхати. "Спочатку хвилювалася, а потім купила бронік і відпустила", — каже Світлана.

"Ви біля пам’ятника Ігорю були?" — запитує Світлана на прощання. З’ясовується, що він за містом, на пагорбі, з якого відкривається вид на справжній луганський степ. Там багато вітру. Весна. Сіверський Донець розлився. І це так красиво.

"І зручно, — додає Світлана, — раніше за десятки кілометрів можна було побачити ворога й бути готовим. От би нам так зараз, щоб знати, що в тебе ще є час, наприклад, прочитати нове оповідання й випрати речі перед виїздом".

Знову робимо вигляд, що іронії не зрозуміли, говоримо про майбутнє України. З сусіднього буса чуємо голосне: "Слава Україні!" Радісно й голосно реагуємо: "Героям Слава!"

Тоді нам кричать: "Хайль Гітлер!" Ми миттєво розчаровуємося й відповідаємо: "Нєа…" І у відповідь чуємо розгублене: "Извините".

Відео Вадима Ількова

Олег

Відстані між Донецьком, Луганськом і різними районними центрами ми долаємо на мікроавтобусі Green Terra, а оскільки саджанці й квіти не цікавлять міліціонерів, то і на блок-постах люди з автоматами нас не затримують.

Олег Божко — голова алчевської фірми з ландшафтного дизайну (ми і познайомилися випадково — через тюльпанові дерева, що вирощують у нас, як з’ясувалося, від Франківщини до Луганщини).

Олег може посперечатися щодо відсутності на Сході місцевого населення. Його родина тут з дідів-прадідів. Прадід мав свій млин. Його розкуркулили, але він залишився на цій землі. Дід і батько були шахтарями. Сперечається Олег інтелігентно і стримано, але переконливо.

Він вважає, що більшість тих, хто сьогодні на Донбасі займаються своєю справою — від шахтаря до підприємця чи аграрія розуміють, що єдина Україна — це єдино можливий для Донбасу шлях. Мітинги вважає не дуже ефективним методом боротьби, адже тут важливо, щоб революція відбулася в свідомості людей — у них нарешті є шанс відчути себе не масою, а особистостями.

Спілка шахтарів сьогодні говорить, що, рішуче заявивши про власні права свого часу, вона вплинула на становлення незалежної України. І зараз, роздратовані діями людей з сусідньої держави, шахтарі закликають Київ до розмови і прийняття конкретного плану дій щодо провокаторів і хуліганів на вулицях їхніх міст.

Іншою великою силою є студентство. Поки вчителів і викладачів зганяють на зібрання щодо подальшої примусової пропаганди, школярі та студенти об’єднуються й розробляють свої варіанти непокори. Кілька тижнів тому на парканах і ліхтарних стовпах в Алчевську з’явилися триколорові смуги, але через кілька днів їх замалювали жовто-блакитними.

Великі літери ЛУГАНСЬК на в’їзді в місто також одного ранку перефарбували в триколор, але швидко їх повернули до звичного жовтого й блакитного. Таке протистояння в дизайні міст триває протягом останнього місяця.

Щодо зовнішньої реклами, то вся вона закликає старшого брата відправлятися додому, Донбас — бути свідомішим, Україну (і кожного з нас у ній) — бути єдиною і не мати в цьому сумнівів.

За словами Олега, в Алчевську гроші на цю рекламу зібрали самі місцеві підприємці. Звичайно, не всі одностайні в такій думці. Ті, хто працює нелегально, розуміють, що в орієнтованій на загальноєвропейські закони Україні їм буде важко.

Отже, протистояння триває й кожен в результаті змушений буде зробити свій вибір. Олег, наприклад, який ще взимку говорив російською, свідомо перейшов на українську. Як і у Світлани, у нього на будинку український прапор.

До речі, дивно — протягом тих днів, що знаходимося на Сході, жодного разу не трапилося непорозумінь через нашу українську — люди реагують спокійно або радісно, або навіть теж переходять на українську. А коли в тролейбусі запитую у приятеля, чому "триколори" в Донецьку збираються під пам’ятником Шевченкові, то чую відповідь пасажирки: "Потому что плагиат. Они даже придумать ничего своего не могут. Покрышки и чай, когда на улице уже лето".

 16 квітня, Донбас. Автор фото  - Вадим Ільков

В майстерні у Олега на стіні напис: Do what you love, love what you do. Стилістика мітингів, що зараз відбуваються під СБУ та ОДА, зовсім цьому гаслу не відповідає, а отже позбавлена для нього будь-якого сенсу.

Відео Вадима Ількова

Олексій

"Парадокс полягає в тому, що свою прихильність до Росії висловлюють саме ті, кого вона так наполегливо знищувала протягом десятиліть", — з непідробним сумом зазначає Олексій Бритюк, археолог, громадський діяч, активіст Луганського Євромайдану.

За його словами, Луганщина неоднорідна у баченні свого майбутнього. Північ — аграрії — переважно за Україну. Південь, що працює в найнебезпечніших умовах на копанках — за Росію. Місто — по-різному.

В місті через відсутність роботи небагато людей середнього віку. Тут або студенти, які в більшості за Україну, або пенсіонери, які вперто не хочуть залишати свої спогади про прекрасний СРСР і намагаються пристосувати їх до майбутнього.

Олексій мріє про те, що Луганщина знайде себе, застосовуючи нові енергозберігаючі й безпечні для життя технології, розвиваючи індустріальний і культурний туризм, вивчаючи історію. Поки ж виходить на Майдан, час від часу мусить переховуватися, час від часу виїжджає до Львова, щоб ковтнути свіжого повітря, дякує полякам – вже зробили паспорти й візи учасникам місцевого Майдану, яким погрожували.

Поки ж показує нам тихі вулички старого Луганська, згадує, що в його дитинстві в цьому місті було багато фонтанів — специфічне повітря вимагало вологи. Згадує як ходив до мами на завод, хоча це і було заборонено, і як звучали ці грандіозні машини.

А потім — це відбулося якось раптом — ці заводи зупинилися й перетворилися на величезні химерні приміщення з протягами. Вони досі добре охороняються, бо звідти досі можна виносити металобрухт та інші корисні речі. Люди загубилися в цих просторах. І зважаючи на це все, не важко зрозуміти, чому луганчани відрізняються від львів’ян.

Відео Вадима Ількова

На мості над коліями нам зустрічається нетверезий, але і неагресивний чоловік, який наказує нам йти геть, бо видно, що ми не місцеві, і говорить, що камеру може розбити. А от він — звідси і може це навіть підтвердити документом. Коли дістає руку з кишені, з’ясовується, що в нього зовсім нема пальців. Розмовляємо, він заспокоюється і йде, але потім наздоганяє нас зі словами "я хочу щось сказати…"

— Мені? Чи всім, у камеру?

— Всім, — відповідає. — Я хочу сказати, що ми хочемо лишитися в Україні. Але нам потрібен референдум.

— А тоді навіщо ж, якщо хочете лишитися? — запитую.

— Щоб Київ почув.

Так і блукають вони зі своїми химерами й бажанням бути потрібними. А тим часом інша країна намагається маніпулювати, щоночі міняючи прапори, збираючи вчителів, використовуючи жінок і дітей як живі щити.

У Донбасу і України важливий час — час об’єднання й остаточного визначення. Ніхто не зробить вибір за нас. Від людей зі зброєю, звісно, мають захищати люди зі зброєю. Всі решта мають говорити, інакше немає шансу бути почутими.

Тому будь-які спільні ініціативи — мистецькі, наукові, громадські зараз — на часі.

Зокрема, 2 та 8 травня у селі Селезнівка на Луганщині мистецька агенція "АртПоле" влаштовує подію за участю поета Сергія Жадана, музикантів із Мінська, Донецька та Львова, українських та польських художників, танцівниці з Відня.

Ситуація печальна, але не безнадійна. Хвору дитину не залишають через те, що вона хвора, і навіть якщо вона з дитячого будинку. Коли криза мине, Донбас ще довгий час потребуватиме постійного догляду. Адже все це — про любов.

powered by lun.ua