З життя прикордонників Харківщини

32
24 травня 2014

Пооскілля – так називають місцевість, що розташована в Куп'янському та Дворічанському районах по берегам річки Оскіл на сході Харківщини. Обидва райони межують із Луганщиною, а Дворічанський район також із Російською Федерацією.

Поки тут відносно спокійно. Але до епіцентру тероризму на Донбасі – Слов'янську, – якихось 130 кілометрів.

Як живе цей край? Які настрої в місцевих мешканців? В яких умовах несуть службу прикордонні війська України на кордоні з Росією? Журналісти порталу "Природа України" Степан Жабка та Дмитро Демченко поїхали, аби поспілкуватись та побачити все на місці.

Наша подорож починається о 3 ранку на залізничній станції Куп'янськ-Вузловий. Біля вагону нас зустрічають двоє прикордонників: київські активісти, дізнавшись про нашу поїздку, попросили передати хлопцям комп'ютерну техніку.

На виїзді з Куп'янська в бік Луганська – великий блокпост. Поруч із ДАЇшниками – незрозумілі люди у светрах та з автоматами Калашнікова, у сутінках не видно жодних знаків розрізнення. Прикордонники посміхаються – це не сепаратисти, а місцеві силовики. Перекинувшись парою слів із нашим водієм, на блокпості дають "добро" на подальший рух.

Наша машина – уже не першої молодості "Ніва-Шевроле" – напевно, одна з небагатьох більш-менш сучасних машин у прикордонному відділу "Тополі". Решта автомобілів – старі радянські УАЗи та "Газелі", які, хоч і мають високий клас прохідності, але споживають дуже багато палива й часто ламаються.

Світає пізньою весною на Харківщині рано – уже о 4 ранку можна уважно роздивлятись околиці: убиті дороги, акуратні, але небагаті будиночки. Зупиняємось в селищі Дворічна, центрі Дворічанського району

Напроти залізничної станції – паркан, за ним двір та невеличкий будинок, усе щільно обкладене мішками з піском. Напис гордо повідомляє, що це – військове містечко Дворічна. На варті – люди з автоматами Калашникова.

Тут несуть службу біля 80-ти прикордонників. Частина – місцеві мешканці, що проходять службу за контрактом, частина – мобілізовані з Харкова та Харківської області. У зоні відповідальності – 50 км кордону, один двосторонній пропускний пункт "Піски" (тільки для громадян України та Росії ) та декілька локальних пунктів пропуску для місцевих мешканців.

Державний кордон важко розпізнати на місцевості – він проходить посеред лісів, балок, полів, без прив'язки до якихось фізико-географічних об'єктів.

"Коли ми збирались в байдарочний похід річкою Оскіл, то спочатку просто думали передати прикордонникам залишок ліків та перев'язочних матеріалів, які лежали в нас із часів Майдану, – розповідає активіст однієї із громадських організацій Києва Роман. – Але, після розмови з керівництвом прикордонників та з місцевими активістами, вирішили допомогти по-справжньому. Завдяки соціальним мережам зібрали гроші, закупили вкрай необхідне для належної охорони кордону спорядження: близько 35 розвантажувальних жилетів вітчизняного виробництва – для екіпірування бійців у польових умовах, докупили трохи продуктів, зібрали б/у-шні комп'ютери та оргтехніку".Перше питання чоловіків-прикордонників – чи спокійно зараз у Києві. Після наших запевнень, починають розпитувати про Міжгір'я. Вони з недовірою ставляться телебачення, та їм цікаво, чи дійсно біглий президент Янукович жив у настільки розкішних умовах.

 

Побачене всередині "містечка" нас шокувало – напівпровалений дах, облуплені коридори, доісторична техніка. Лише в парі кімнат – косметичний ремонт більш-менш пристойного рівня та умовно сучасні комп'ютери. У хлопців навіть немає інтернету! Сьогодні, коли всі ми читаємо кожні 5 хвилин останні новини із прикордонних районів, у самих прикордонників нема можливості зробити це бодай раз на добу.Поки чекали на керівництво застави, вирішили підключити хлопцям комп'ютери.Самі прикордонники спочатку соромилися та ставилися з недовірою до такої неочікуваної допомоги. Ставало прикро за нашу державу, що не може забезпечити свої війська найбільш необхідним. Проте, коли зрозуміли, що активісти налаштовані серйозно та дійсно хочуть допомогти хлопцям, радо прийняли гостей із Києва.

Нам розповіли, що раніше прикордонний відділ базувався у двоповерховій будівлі в селі Тополі, але зараз там розпочатий, і не зрозуміло коли буде завершений, ремонт. Сама будівля в аварійному стані, керівництво з Харкова вже більше двох років обіцяє її відновити. А поки – прикордонники мешкають у колишній комендатурі.

Нам важко уявити, як у таких умовах можна працювати, а тим більше захищати державний кордон.

"Деякі друзі мені закидали : "Навіщо ви їх підтримуєте? Там поки все спокійно, до того ж, прикордонники раніше не дуже відповідально ставились до своїх обов'язків, часто демонструючи типовий для українських силових структур при Януковичі "пофігізм", – продовжує Роман. – Але моя позиція в тому, що всі ми не без гріха. Хіба всі ми чесно платили податки, хіба не давали хабарів ДАЇшникам чи лікарям?

А хлопці в будь-який момент можуть потрапити на передову. Згадайте останні події на Луганщині та Донеччині, з обстрілом прикордонних пунктів. Де гарантія, що терористи не почнуть завтра чинити те саме на Харківщині? Враховуйте, що кордон подекуди на місцях позначений зовсім формально, що значно ускладнює задачу його контролю.

А як без "розгрузок" – куди складають боєприпаси, –  солдат буде ловити порушників? Хіба що тримати гранати та запасні обійми до автомата в кишенях?

Сподіватись на державну допомогу марно, вони ледь-ледь екіпірують ті частини, які беруть безпосередню участь в АТО. Ми вирішили й у подальшому допомагати цій частині. І закликаємо інших робити аналогічно. Уздовж кордону з Росією – десятки прикордонних загонів та маленьких відділів, таких як "Тополі", і всі вони "в зоні ризику" бойових дій".

Місцевий бізнес допомагає прикордонникам по мірі можливості, особливо продуктами харчування. Переважно це місцеві фермери – близькість залізниці, наявність великих елеваторів дають змогу нормально заробляти не землі. Усюди розорано, жовтіє ріпак, зеленіє жито, пробиваються соняшники.

"Насправді в нас – шикарні умови", – жартують хлопці. І дуже жаліють "западенців", які спочатку мерзли у своїх наметах, а тепер потерпають від незвичної для них спеки.

"Западенці" – це перекинуті на початку березня для посилення охорони кордону прикордонники зі Львівщини, які базуються в наметовому таборі в селі Миколаївка. До речі, місцеве населення прийняло "бандерів" дуже позитивно, чому підтвердженням є численні репортажі в ЗМІ. До них приїздили навіть центральні телеканали.

Хоча дивно було б сподіватись чогось іншого – сільське населення на Харківщині переважно україномовне та патріотично налаштоване. Хоча хлопці-прикордонники зізнаються місцевим жителям, що й самі боялися їхати на схід, та й населення побоювалося приїзду гостей з західної України.

На сайті ДПСУ України ми знайшли листівку для прикордонників з інформацією про те що "Росія веде неоголошену війну з нами й пропонує великі гроші за перехід на її бік. Не піддавайтесь на провокації". Ми не можемо розголошувати деякі факти – але після розмов з особовим складом абсолютно певні, що Присяга для "наших" прикордонників – не порожнє слово.

Хоча хлопці й жаліються на низьку зарплатню та погані умови служби, проте зрадників, як в Довжанській, тут немає і не може бути.

Капітан дзвонить керівництву, уточнює щодо дозволу на проведення "екскурсії". З незрозумілих нам причин, "на горі" вирішили все переграти в останній момент, і не дозволили робити жодних фотографій – навіть цілком "невинних" фото стелі чи комп'ютерів. Чи це звичайна бюрократія, чи керівництво не хоче розголосу, у яких умовах служать їх підлеглі?.. К. щиро вибачається перед нами, але наказ є наказ.Близько 9 ранку, до Дворічної приїздить електричка з Куп'янська. З неї виходить десяток кремезних хлопців, хто в камуфляжній футболці, хто в звичайному одязі. Серед яких і капітан К., з яким ми домовлялись про поїздку безпосередньо до лінії кордону. За якихось півгодини вони заступлять на зміну. Після початку неоголошеної війни Росією вони стали тривалішими та частішими.

"Із російськими прикордонниками в нас були дружні робочі стосунки, особливих проблем не виникало. Тепер при зустрічі вони опускають очі й, ніби вибачаючись за дії свого керівництва, запевняють, що воювати з нами вони не хочуть і не збираються. Ніхто з них теж не очікував такого розвитку подій", – каже рядовий М.

Попрощавшись із прикордонниками, ідемо знайомитись із Дворічною.

"Саме в Тополях Оскіл затікає в Україну з Росії. Чесно кажучи, спочатку було трохи страшно їхати сплавлятись – усе-таки поруч Росія та Луганщина. Особливо на 9 травня, – продовжує Роман. – Але це були марні побоювання. Сепаратистів не було видно, місцеві мешканців ставились до нас привітно та прихильно. А рибалки навіть вітались з нами "Слава Україні"! Ще рік тому це здавалось неймовірним…"

До речі, дата 9 травня, на відміну від Києва та західних областей, у Приоскіллі не роз'єднує, а навпаки – об'єднує громаду. У кожному селі День Перемоги – велике свято, незалежно від політичних поглядів.

Тому цілком зрозуміло, як можуть нашкодити питанню єдності України безповідповідальні заяви окремих псевдопатріотичних політиків щодо необхідності перегляду його святкування.

Збоку від дороги – типова школа, у ній облаштована виборча дільниця.

 

Головний тут – поважний засмаглий дядько, який приїхав на Жигулі, рясно обвішаному українськими прапорами: "У нас усе спокійно та по плану. Людей у комісії достатньо. Явка очікується нормальна". Розкладає перед нами плакати з інформацією про кандидатів і починає їх по черзі перегортати, пропонуючи нам обрати свого кандидата.

 

Враховуючи, що частину території школи займає офіс Національного природного парку "Дворічанський", то виборців буде чекати сюрреалістична картина – уздовж однієї стіні плакати про техніку безпеки на уроках праці сусідуватимуть із біографіями кандидатів та плакатами із тваринним світом Національного парку.

 

Після традиційних розмов про політичну ситуацію в Києві та про статки олігархів прощаємось та рушаємо далі.

Деякі будинки розмальовані проукраїнськими надписами – судячи по всьому, їх робили фанати "Металіста". В очі кидається відсутність наглядної агітації, яка так заполонила Київ. Де-не-де можна побачити поодинокі плакати. Немає агітаційних плакатів навіть біля офісу Партії регіонів, за сумісництвом приймальнею місцевого нардепа.

Таку "турботу" про виборців – відкриттям приймальні в зарядному населенням пункті округу місцевий мешканець-лісник пояснює просто – депутат є власником мисливського господарства. І приїздить регулярно у Дворічну на полювання.

А взагалі місцеві намагаються уникати розмов про політику. Їм це все набридло, і вони хочуть жити звичайним життям. Вони не в захваті від методів, якими діяв Майдан, але не мають особливої любові до Росії чи Януковича. За 20 із гаком років влада не зробила їм нічого доброго, ні помаранчева, ні біло-синя.

Сідаємо в електричку й рушаємо до Куп'янська. Електричка хоч і стара, але всередині чиста та акуратна. Примічаємо, що всі місцеві мешканці чесно платять за проїзд, а кондуктор ввічливо з усіма вітається й віддає решту до останньої копійки. Разючий контраст із Києвом, де поїздка приміськими електропоїздами – не для слабкодухих.

Центр Куп'янська розташований на високому правому березі Оскола. Гарненькі будиночки початку 20-го століття сусідять із позбавленими смаку радянськими панельними багатоповерхівками. Із центральної в місті площі Леніна відкривається панорама низького лівого берега річки. Біліють багатоповерхівки окремих робітничих селищ – цукрового заводу, залізничної станції, селища при Куп'янському ливарному заводі.

Більшість заводів давно збанкрутували й закрились. А в сусідній Білгородській області РФ життя, хоч далеко й не просте, але все-таки краще. І тому не дивно, що ідеї сепаратизму знаходять своїх прихильників у місті.

На стінах та стовпах – своя локальна війна. Місцеві проукраїнські активісти за допомогою Автомайдану пофарбували їх у кольори національного прапора. А вночі невідомі прихильники Росії нанесли поверх георгіївські стрічки та червону зірку.

 

"Були в нас мітинги сепаратистів, було блокування військових потягів, які перевозили бронетехніку на Луганщину. Під час одного мітингу навіть закликали до штурму районного відділку міліції, – розповідає мешканка селища Цукровий Завод Ольга. – Але сепаратисти його… просто не знайшли. Очевидно, що ініціатори штурму не були місцевими мешканцями, а є приїжджими з Росії".

 

Так само провалилась ідея знести пам'ятник Леніну, на хвилі постреволюційного "ленінопада". Ініціатори, подивившись, що кількості їх однодумців явно не вистачає для реалізації задуманих намірів, просто розійшлись по домівкам.

 

Вечоріє. Їдемо маршруткою до станції Куп'янськ-Вузловий. У привокзальному магазинчику з телевізора – новини на каналі "Росія 24", диктор розповідає про якісь чергові досягнення Путіна. Але відвідувачів це не цікавить – чоловіки обговорюють труднощі з доставками пива з півночі Луганщини.

І тільки прапор, перефарбований стрічкою нагадує про те, що зараз відбувається в країні….

 

Автори дякують Державній прикордонній службі за сприяння в написанні матеріалу

Степан Жабка, Дмитро Демченко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua