Таїнство беззахисності

113
4 червня 2014

Спільноту "Лярш" 1964 року заснували у Франції філософ та богослов Жан Ваньє і отець Томас Філіп, які запросили двох людей із неповносправністю жити з ними. Сьогодні "Лярш" об’єднує сто тридцять сім спільнот у сорока країнах світу.

Спільнота "Лярш" в Україні розпочалася з ініціативи Зені Кушпети, канадійки українського походження. Після розпаду Радянського Союзу Зеня приїхала в Україну з мрією створити тут спільноту "Лярш".

Але в 1991 році створювати її було зарано — сім’ї, в яких народжувалися діти з неповносправністю, навіть соромилися виходити з ними на вулиці, багато таких людей жили в інтернатах, далеко від людських очей. Тоді пані Зеня Кушпета створила спільноту "Віра і Світло", яка через дружбу і служіння волонтерів підтримувала людей з неповносправністю та їх батьків.

Проте окрім зустрічей, організованих "Вірою і Світлом", люди з особливими потребами не мали як проводити свій час. Тоді були відкриті майстерні, де вони могли б працювати і просто зустрічатися.

Спільнота "Лярш-Ковчег" в Україні це: чотири творчі майстерні, денна програма для осіб з глибокою розумовою неповносправністю та будинок, де люди з особливими потребами за підтримки асистентів практикують самостійне життя. Сьогодні "Лярш-Ковчезі" займаються близько сімдесяти людей з неповносправністю.

Джо і Браян

Один із моїх найближчих друзів називається Браян. Волосся в нього таке, як у Елвіса Преслі, коли тому було двадцять років, – не приховуючи ніжності, розповідає Джо Ворстерманс, богослов із Канади, який тридцять років свого життя присвятив служінню людям із розумовою неповносправністю. 

Браян і Джо живуть разом у спільноті "Лярш" у Канаді. Щовечора проводять маленький ритуал: Джо допомагає Браяну готуватись до сну. Перед дзеркалом він розчісує йому волосся й каже компліменти. Той на слова Джо реагує, не приховуючи іронії. Мама відмовилась від нього, коли він був іще дитиною. 

Якби ти тільки знав, Браяне, як Бог тебе любить! 

Звідки тобі знати це, Джо? – приблизно так закінчується їх кожна вечірня розмова. 

Джо Ворстерманс бачить своє покликання в поширенні нового погляду на стосунки з людьми з неповносправністю та Євангеліє. Але, попри це, він не боїться зізнатися, що із Браяном його поєднує саме момент сумніву в Божій любові. 

Це те місце, у якому моє серце й серце Браяна б'ються в унісон, – говорить Джо, – але водночас ми поєднані як брати, бо Бог насправді любить і мене, і його. Сучасний світ дає людям послання: тебе можна любити, якщо ти красивий, гарно одягаєшся, маєш диплом престижного університету, дорогу машину. Мати всі ці речі – найпростіший спосіб переконатися, що тебе люблять.

Василь і Віталій

Для чого я таким народився? – сумним голосом запитує мене клаповухий чоловік у світлій картатій сорочці й сірому светрі. 

А ти як думаєш? – переадресовую йому запитання. 

Щоб жити, робити свічки й дарувати їх людям, – протяжно відповідає він.

У Віталія під очима глибокі зморшки. Він затинається і не вимовляє звук "р". Якщо говорити медичними термінами, у Віталія розумова відсталість, бо лікарі при народженні пошкодили йому мозок. Але в спільноті "Лярш" словосполучення "розумова відсталість" не використовують. Говорять: "люди з неповносправністю", "люди з особливими потребами". А найчастіше просто – друзі.

Василь працює асистентом у "Лярші" вже майже десять років.

У ставленні до людей із розумовою неповносправністю є дві крайнощі: сприймати їх як маленьких дітей, або поводитись з ними зверхньо, – розповідає він, наливаючи із чайника в трикутні форми гарячий віск. – Віталію, наприклад, сорок років. Мені тридцять три. Чому я маю говорити до нього як до дитини?

Віталій. Фото Павла Дідули

Віталій стоїть поруч і слухає нашу розмову. Він мав би зараз шліфувати дерев'яні бруски під ікони, але сьогодні йому не працюється. 

Білогородка, Кременці, Почаїв, – щось незв'язно бурмоче Віталій, намагаючись привернути увагу.

Одного разу він утік від бабусі в монастир. Від села, де він жив, до Почаїва декілька десятків кілометрів. Віталій пройшов їх пішки за чотири дні.

Навіщо ти тікав туди? 

Щоб жити. У Почаєві є монастир. Там монахи дали мені поїсти, напоїли чаєм, – голос Віталія тремтить. Складається враження, що він ось-ось заплаче. – Там я молився. Мені було дуже файно й цікаво. Ніхто мене там не ображав. Я подзвонив до тата й сказав: "Я в Почаєві в монастирі". Він приїхав і забрав мене додому.

Василь і Віталій. Фото Павла Дідули

Коли Віталій закінчує одну історію, починає іншу. І так без кінця, ніби його голос записали на плівку. 

Фізична робота в майстерні важлива не тільки як спосіб реалізуватись для друзів з особливими потребами, відчути себе зрілими, – пояснює мені асистент. – Це також необхідний період пауз у спілкуванні. Такі люди потребують дуже багато уваги, а цей постійний діалог виснажує, – коли Василь говорить про втому, вона, як на зображення на фотопапері, проявляється на його обличчі. 

Вам важко? 

Коли тільки починав працювати в "Лярші", увечері приходив додому й просто падав на ліжко. Ні на що інше, окрім роботи, сил не вистачало. Тепер уже звик. 

За роки роботи тут ви змінилися?

– Ви уявити не можете, як складно мені було колись почати розмову з незнайомою людиною. Це був для мене такий стрес! Я довго обдумував, хто ця людина, скільки їй років. У "Лярші" я побачив, як легко друзі говорять із людьми навіть найвищого соціального статусу. Для них це не має ніякого значення. Я вчився цього від них.

Разом із Віталієм та Василем у майстерні працюють іще двоє друзів: кучерявий блакитноокий Павло та мовчазний Денис.

Павло. Фото Павла Дідули

Денис, якому на вигляд близько двадцяти трьох, з осторогою дивиться в бік асистента, довго наважується, бере мене за руку й веде до свого робочого місця. Однією рукою він шліфує дерев'яний брусок, другою – тримає мою руку.

Денис не розмовляє, але він не німий. До п'яти років говорив, та й тепер говорить, розповідають батьки, але лише коли залишається на самоті.

Я дивлюся йому в очі. Мене не покидає відчуття, що Денис хитрує – може легко заговорити зі мною, але не хоче цього. Я беру ручку й записую в блокнот ці свої міркування. Він терпеливо чекає й знову бере мене за руку.

Коли повз нас пролітає, махаючи руками, ніби крилами, стриманий до цього асистент Василь, і міцно обіймає Павла, я знову тягнуся за ручкою. Денис забирає в мене блокнот. На чистому аркуші він малює карлючки, імітуючи почерк, і ховає записник під стіл. Йому не подобається, що я пишу про нього, він хоче, щоб я просто була поруч із ним.

Денис. Фото Павла Дідули

Павло старанно й зосереджено пиляє дошки. Ненадовго відволікається, підходить до мене, обіймає й каже: 

Ти сьогодні дуже красива, просто божественна. Ти така любляча нас усіх. 

Павло й пані Ванда

Із пані Вандою ми знайомимось за містом, де проходить зустріч Джо Ворстерманса з батьками людей з особливими потребами. Жінці десь п'ятдесят. Вона має баклажановий відтінок волосся, ходить із паличкою, накульгуючи на ліву ногу. Пані Ванда – мама Павла. 

Мій Павло часто робить дівчатам компліменти, бо він, на відміну від мене, не комплексує, – сміється жінка, бентежачись через увімкнений диктофон. 

Павло ходив до звичайного садочка, – розповідає про сина пані Ванда. – Був дуже спокійним. Пам'ятаю, як дівчатка підбігали до нього й казали: "Павлику, кажи де-ре-во". Вони говорили до нього так, як він на той час – по складах. Попри діагноз "затримка розвитку", Павло навчився читати. Він не читав по складах, просто брав книгу й по літерах називав слова.

Павло. Фото Павла Дідули

Зі школи-інтернату, де вчився Павло, пані Ванда навіть не забирала документів. Вчителька, яка навчала сина, вважала, що діти з особливими потребами ніякої мови, окрім крику, не розуміють.

Коли старша донька пані Ванди переїхала до Польщі, вони з Павлом вирушили за нею. Там, за шість кілометрів від міста, був центр для дітей із неповносправністю. Павла, попри те, що він був з України, прийняли туди без жодних проблем. Там він почав спілкуватися з дітьми. 

Павло легко перейшов на польську. Ми були там тривалий час, він вслухався в мову й вивчив її. Він читає польською газети, дивиться телебачення, – очі пані Ванди радісно сяють. Вона пишається досягненнями сина. – У тому осередку Павло швидко знайшов друзів. 

Повернувшись в Україну, Павло почав ходити до майстерні в "Лярш". 

Раніше він просив мене брати його із собою, інколи, щоб просто проїхатися маршруткою. Зараз йому цього спілкування вистачає

Віднедавна Павло сам ходить на прогулянку у двір біля будинку. Спочатку пані Ванда боялася, що сусідські хлопці насміхатимуться з сина. Але потім подумала: посміються й перестануть.

Я спостерігаю через вікно, як Павло говорить із підлітками на подвір'ї. Приходить, подає руку – так, як їх у "Лярші" вчили. Хтось може не простягнути йому руку, було й таке. Тоді він просто тримав її деякий час, потім опустив і йшов далі, не надаючи цьому жодного значення. 

Найвразливішою частиною нашого тіла є серце, – каже Джо Ворстерманс. – Люди, які живуть разом зі мною в спільноті "Лярш", мають складні життєві історії. Від багатьох із них відмовились батьки. З найперших років життя вони мусили навчитися ховати свої серця, тому що їх знову й знову ранили.

Деякі з моїх друзів, коли я вперше їх побачив, були згорблені, зігнуті так, ніби вони фізично захищали серця. – Джо складає руки перед собою, згинає плечі і низько опускає голову. – Коли вони приходили до нашої спільноти, ми думали, що покажемо їм нашу любов і все буде гаразд. Але навіть прояви любові були болючими для них. Вони не дозволяли обійняти себе, бо дотик для них означав жорстокість.

Багато років ми говорили їм добрі слова, перш ніж вони навчилися довіряти нам. І коли це траплялося, вони навіть тілесним чином відкривали нам свої серця. 

Я слухаю Джо й згадую Павла.

Ти мусиш тримати спину рівно, – казав він мені й розпрямляв руками плечі.  

Сам Павло високий і сутулий. Ці слова він говорив із таким серйозним обличчям, ніби мав на увазі щось набагато глибше.

powered by lun.ua