Донбас. Екстримологія

43
5 серпня 2014

Відомий український психолог Олег Бахтіяров є автором цілого напрямку досліджень людської психіки, котра називається екстримологією. Ця наука вивчає людське сприйняття в умовах надзвичайних, кризових ситуацій. Вся наука базується на трьох максимах:

1. Неможливо зрозуміти екстремальну ситуацію, не будучи безпосереднім її учасником.

2. Неможливо зрозуміти екстремальну ситуацію, будучи ТІЛЬКИ її учасником.

3. Зрозуміти екстремальну ситуацію можна тільки за умови об’ємної свідомості — свідомості, яка об’єднує регулярний (нормальний) стан психіки та стан людини в екстремальній ситуації.

Любко Дереш "3D для Європи"

"Уявляєш, зранку відкриваю книжку, що ти подарувала, і читаю це. Як же ми раді, що ви вибралися, друзі з об’ємною свідомістю", — говорять нам по телефону наші, що лишилися в Алчевську.

Книгу я купила кілька днів тому. В місті, де вже закінчився бензин та більшість продуктів харчування, не працюють банкомати, часто перебої з електрикою і мобільним зв’язком, досі відкрита книжкова крамниця. Це було найбільше й найприємніше здивування того дня.

Випадково — на вулиці, з протилежного боку якої вже два тижні живуть ЛНРівці, серед напруження й страху — такий от острівець свободи.

Книжки тут різними мовами. Досить багато літератури українською. Жінки привітні. А я хочу повернутися й продовжити розмову в книгарні про Жадана й Голобородька, Андруховича, Дереша і Забужко, а ще про молодих місцевих поетів, яких ще треба почитати. І вірю, що у нас буде така можливість.

 

Протистояння триває. В місті все більше бойовиків, на дорогих автомобілях, залишених в гаражах і автопарках тими, хто поїхав. І це вже точно не жителі Алчевська. Все більше зброї й ефектних виїздів з кулеметами.

Щоночі чутно вибухи й постріли. Під час вечірньої прогулянки на озера, на яку ходили, щоб відзняти ковилу, з пагорба чуємо й бачимо, звідки саме стріляють.

"Хлопчики петарди підривають", — голосно жартує мій знайомий. Самотній рибалка, що мабуть, чує ці випробувальні вибухи вже не вперше, відповідає: "Ага. Великі хлопчики — великі петарди".

 

Поблизу цього озера Юрій Іллєнко знімав фільм за сценарієм Сергія Параджанова "Лебедине озеро. Зона".

"У него кровь не с молоком, у него кровь с угольком", — це звідти. Хочеться сподіватися, що цього разу буде інакше, що цього разу обійдеться принаймні без самогубств, як сталося з головним героєм фільму. Хтось же тут замовляє біл-борди "Ангел-охоронець над Алчевськом". І багато хто вірить.

 

Навколо міста зараз бої. На сході — Луганськ, на заході — Горлівка і Донецьк, на півночі — Стаханов, на півдні — Торез. Залишатися означає піддавати все більшій небезпеці друзів тут і дратувати близьких, які "поза зоною".

Кільце змикається.

Щодня (точніше щоночі) виїзд коштує все дорожче. При цьому зрозуміло, що ніяких гарантій. Автобус може добиратися більше доби, а може взагалі потрапити під обстріл. Але в порівнянні з перспективою стати заручниками десь тут — в серпневих українських степах — навіть обстріли здаються не такими вже й страшними.

Ще в такі моменти розумієш, як любиш своїх близьких і цей світ, і що "повертайтеся живими" — не словосполучення, а завдання.

А потім приходиш до автобуса, бачиш сонних дітей з улюбленими плюшевими ведмедиками, зосереджених жінок і чоловіків, які ховають очі, і взагалі не лишається ніяких почуттів, крім болючого й безнадійного: дура — війна, дура, дура.

 

"Будут останавливать на блок-постах ЛНР, ДНР та Найцгвардии. Политических взглядов не высказываем. Паспорта показываем по первому требованию. Если говорят выйти из автобуса — выходим. И главное — все молча, — інструктує нас перед виїздом худа і сувора жінка з надламаним голосом. — Все будет хорошо. Счастливого пути".

Четверта ранку. Ми вирушаємо. Перший блок-пост — на виїзді з Алчевська. Емоційна промова представника ЛНР про те, що справжні чоловіки "должны защищать свою землю, своих женщин и детей, взять оружие и пойти в бой, а не бежать как последние трусы перед рассветом, оставляя родной город" триває хвилин десять.

За вікном — хлопці років по сімнадцять-вісімнадцять з автоматами, нашивками Луганської народної й горнятками з чаєм — в передсвітанковому світлі. Новий день починається. Потім ще один блок-пост, і ще… І от нарешті сходить сонце.

Розв’язка, розкурочений асфальт, вказівник Дебальцеве і український прапор. Ледве стримуємося, щоб не закричати від щастя, не почати всім бажати доброго ранку й світлого життя в новій країні. Але пам’ятаю, що все мовчки — все всередині. І вже на наступному блок-пості, на в’їзді в Донецьку область ДНРівці починають перевіряти паспорти й прописки.

"Все из Алчевська?" — питають. Не відповідаю. Навіщо йому знати, що народилася й живу в Києві? Мовчки. Нам щастить — перед останніми сидіннями чоловік зупиняється й каже: "Дальше девушки — можно ехать".

Енакиево — великі літери на в’їзді в місто. Перші три й остання — триколор, але "киев" в середині хтось перефарбував в жовто-блакитний. ЕнаКИЕВо. Дякую.

На околицях Донецька і Макіївки на біл-бордах — портрети дітей, великі мокрі очі й звернення до дорослих "Нам не нужна война". В самій же Макіївці — чергова родина-мать з дитиною на руках і заклик: "Мужики, все на фронт! Не дадим фашистской хунте открыть концентрационные лагеря для матерей и детей Донбаса".

Біль, страх, злість – от з чим працюють зараз у Донецьку. І часто це відбувається в тих самих місцях, де раніше намагалися в різний спосіб говорити про красу, віру, світло — навіть якщо воно "складається з темряви, все одно залежить лише від нас".

ДНРівці живуть в студентському містечку — ними зайняті всі гуртожитки університету. На склади зі зброєю, як відомо, вони перетворили мистецький центр "Ізоляція". А з тиждень тому зробили штаб і в клубі Liverpool. Це там колись проходили концерти від нашого АртПоля. Зокрема, "Хмелева Рroject", пісня з якого озвучує нинішні донецькі сумні події у фільмі від #Babilon’13.

З цими гнітючими думками знову зупиняємося перед блок-постом. Одинадцятий. Серце традиційно завмирає перед зустріччю з черговою людиною з автоматом.

"Доброго ранку!" — бадьоро вітається військовий, заходячи в автобус.

"Паспорти у чоловіків є? А зброя? — жартує — У жінок пізніше перевірю. Після війни повернемося".

Нарешті українці! Наші військові посміхаються. Люди в автобусі — у відповідь. На укріпленнях помічаємо невеличкий герб Одеси.

Алчевськ 

Всю подорож намагалася бути об’єктивною й неупередженою. Але як же пасують жовто-блакитні прапори до наших безмежних соняшникових полів і блакитного неба. Це зовсім не схоже на те червоно–синьо–чорне принесене нам чуже зло. Донбас — це Україна. Шкода, що не можна було знімати. Соняшники саме цвітуть. Ну нічого. Після війни повернемося.

powered by lun.ua