Зала очікування... для біженців

12
11 вересня 2014

Харківський залізничний вокзал. У кутку холу помічаю сидіння та людей із клунками. Невже залу очікування перенесли?

Наблизившись, бачу заклопотаних жінок та чоловіків із сумками, валізами, дітей, які про щось просять батьків та волонтерів, що роздають їжу. Такий-собі пункт перетину в просторі, часі та долях.

Так, це зала очікування... для біженців із зони АТО.

 

Небайдужість за власним бажанням

"Станція Харків", транзитний пункт для прийому біженців, працює із травня цього року за ініціативою харківських волонтерів. Тут діє інформаційний центр, де люди можуть отримати рекомендації щодо подальших дій, а також їжу й засоби особистої гігієни.

Активісти просто поставили владу вокзалу перед фактом потреби в подібному центрі, пояснює волонтерка Віра: "Просто волонтери побачили ситуацію в місті, адже Харків – одне з перших міст, куди приїздять біженці. Тому за допомогою власних коштів та ресурсів і започаткували пункт. Люди прийшли й сказали: "Ми ставимо столи, робимо наш центр допомоги".

 

Віра зараз надає підтримку в інформаційному центрі, відповідає на питання людей, що стоять біля столу.

Дівчина тут близько двох тижнів, дізналась про цей пункт від знайомих. Каже, що планувала прийти на один день, продивитись, допомогти. Але й досі лишається тут.

 

Сьогодні Віра забезпечує біженців потрібною інформацією, але завжди береться допомагати й на роздачі їжі, реєстрації чи пакуванні пайків у дорогу. Де потрібно, там і стає до роботи: "Я тут лишилась, бо дуже складно піти, бачу потребу. У цій ситуації не мають значення ані рід занять, ані навички. Люди з відкритим серцем прийшли й допомагають.

Багато не потрібно. Часом – просто дати людині виговоритись, заспокоїтись, а потім діяти на свіжу голову. Після розмови біженці орієнтуються, знають, що робити."

Для пункту окремо збираються кошти та потрібні речі, результати роботи та звіти можна побачити на сторінці ініціативи. Частину пожертв роблять самі волонтери. Окремо кожного разу одна із церков готує обіди для людей, що прибувають у центр.

За освітою Віра – економіст, але вже 10 років вона присвячує доброчинності й роботі з дітьми-сиротами. Відтак, волонтерство тут для неї було не в новинку.

 

Віра розповідає, про що просять переселенці найчастіше: "Найбільшою проблемою лишається питання житла. Люди приїжджають без нічого й у нікуди. Перше питання: "Де зупинитись?" Друге: "Де знайти роботу?" Третє питання дуже актуальне, проте, на жаль, на нього ми не маємо відповіді – "Коли це все закінчиться?.."

Віра каже про потребу подібних пунктів у якомога більшій кількості міст: "Ці транзитні пункти потрібні для людей, які тільки-но прибули, нервують і не знають, куди далі прямувати. Людина може тут поїсти, отримати ліки (валер'янку, знеболювальне, тощо), прийняти душ. Це базові, але дуже потрібні речі".

 

Для малечі такими "потрібними речами" часто стають дитячі забавки, яких їм бракує через вимушений переїзд. Волонтерка Олена показує двом дівчаткам м'які іграшки, а юні принцеси все ніяк не можуть обрати.

Сама Олена вправно допомагає, хоча тут вона відучора. Дівчина назбирала теплих речей у себе й знайомих, привезла в центр, а потім лишилась. Тут правило просте: "Коли є час, тоді люди й приходять допомагати".

Олена – учителька танців, але також допомагає дітям-сиротам. Коли їхала, на свої гроші купила ще й продукти. Їй приємно бачити й ентузіазм інших: "Люди приходять і жертвують хто що може – хто гроші, хто речі".

 

Неподалік від Олени – стійка для роздачі їжі переселенцям. За нею волонтерка Люда роздає обіди. Хоча в центрі вона теж віднедавна – уже як риба у воді. Про можливість допомоги переселенцям у межах цього пункту дізналась від Віри.

Навіть пробувши тут недовгий час, жінка одразу помічає, чого бракує найбільше: "Ми хотіли б допомагати по більшій кількості питань.

Головна проблема – де розміститись. Але це та потреба, на яку ми особисто не можемо вплинути, це вже якось держава має посприяти. Одну-дві людини десь можна поселити, а велику кількість... У Харкові зараз майже нереально знайти житло.

Я тут – бо так я хоч чимось можу допомогти, хоч мінімально. Морально підтримати, нагодувати, і людина вже інакше почуватиметься. Біженці тут потребують особливої турботи та віри в те, що все налагодиться. Все не так жахливо, як здається".

 
 

Людмила пояснює, що зараз волонтери потрібні особливо в будні дні, у робочий час. Крім того, у центрі завжди раді інформації про те, де можна розмістити людей. Частково людей розселяють у хостели. Однак на всіх місця не вистачає.

Але й позитивні зрушення є, упевнена Людмила: "Щось змінилось в ментальності людей, вони беруть відповідальність у тій мірі, що можуть. Ми не очікуємо, що хтось нам має допомогти. Спільна справа об'єднує людей".

 

Ще одна з волонтерок, Олена, теж направляє зусилля туди, де є найбільша потреба. От зараз – піклується про чистоту, підмітає.

Жінка тут близько тижня. Сама біженка з Первомайська Луганської області, чоловік лишився там, бо працює лікарем "Швидкої". А їхня донька вчиться в Харкові. Зараз Олена приїхала до неї. Незадовго до цього їздила до родичів у Москву. Жінка каже, що у Москві є багато тих, хто проти дій Путіна: "Хто він такий, що підводити Росію під санкції?"

Олена додає, що хоч вона в центрі і недовго, уже звикла.

 

У пункті підтримують усіх, хто цього потребує. Але жінці дивно бачити випадки, коли люди-біженці підтримують ДНР. Всяке буває, каже Олена:

"Допомагаємо всім, сподіваємось, що можливо, у них зародиться добре зерно в серці. Може, щось зміниться. Усе просто – погодувати, знайти житло, придбати квиток. Що можемо – те й робимо".

Гіркі мандри із вкрапленням надії

Я вирішила поспілкуватися з жінкою, яка, за словами волонтерки Олени, була проти єдності України. Але відповідь Євгенії була дещо іншою. Коли я підійшла до неї, вона разом із сином Кирилом складала речі в сумки – повертаються додому, у Луганську область. За останній місяць вони вже побували й у Харкові, і у Сватові, у таборі для переселенців:

"Зараз люди то в один бік, то в інший. Я ні за те, ні за інше. Я за мир, за людей. Тут нас поселили в готель безкоштовно, а за наступний день я сплачувала з переданих близькими грошей. Тепер – додому, у Луганську область.

Я нарешті додзвонилась до родичів. Три дні, як вийшли з підвалів, сплять у ліжках. Тиша".

Дошка оголошень пункту прийому біженців увішана всілякими повідомленнями. Тут міститься інформація про житло, пошук транспорту для переїзду, іншу допомогу.

Олена із чоловіком та дітьми уважно вивчають ці оголошення.

Родина прибула до Харкова вчора. Родом вони з Дебальцеве, у переїздах – уже два місяці. До цього були у Святогірську. Заклопотані, вони тільки й кажуть: "Історія проста: сіли на потяг та приїхали. Війна занадто близько, ми не хотіли, щоб діти це бачили".

Неподалік від дошки в оточенні дітей та жінок стоїть Наталя. У жінки тремтять руки. Вона приїхала зранку із селища в Луганській області. Каже, що подорожувати було страшно, місто обстрілювали. У Харкові жінка має однокурсників, приїхала перебути складні часи: "Хоч відпочити тут, доки у відпустці, бо ми з підвалу не виходимо вже другий місяць. Сьогодні вночі стріляли…"

Дітей у центрі багато.

 

Тетяна грає зі своїми дітьми та іншою малечею. Сама жінка – з Луганська, тут уже два місяці. Зараз вона шукає квартиру, каже, із цим проблем за містом – як і роботи – нема. Тетяна вже працювала кухарем, але в закладі набрали новий колектив, тому вона лишилась без роботи.

Попри складнощі, налаштована жінка рішуче: "У мене є родичі в Криму, уже двічі кликали до себе. Але я вирішила, що не поїду, доки він не стане українським. Ось така вперта".

 

Ольга Герман, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua