Наталя Ворожбит: Не думала, що буду займатися політінформацією

У Києві проходить 5-й фестиваль "Тиждень актуальної п'єси", на якому драматургічні твори молодих українських авторів представляють у форматі театральних читань та обговорюють.

Один із кураторів проекту – Наталя Ворожбит, на сьогодні найбільш затребуваний за кордоном український драматург: її п'єси ставили у Великобританії, Польщі, Латвії, Росії, Німеччині, США.

"Українська правда. Життя" обговорила з Наталею ситуацію, яка склалася в новій українській драмі, а також дізналася, якій мові в роботі вона віддає перевагу, і як склалася доля її п'єси "Щоденники Майдану".

– Яку драматургію в Україні можна вважати актуальною? Як ви обираєте учасників?

– Ми оголошуємо конкурс п'єс і отримуємо певну кількість. Потім члени журі обирають найцікавіші. Вони необов'язково професійно досконалі, ці тексти. Взагалі, уява про те, "якою має бути" добре написана п'єса, хибна, у будь-якому випадку не для нашого фестивалю.

Нас цікавить пошук, експеримент, ми разом вчимося писати. Тексти повинні чіпляти; добре, якщо там є провокація до режисера, до глядача, рефлексія на сьогодення.

Цікаво, коли автор пише про себе, намагається розібратися з навколишнім світом. Я в захваті від текстів, від яких складається враження, що це перша п'єса на землі, що до цього взагалі не існувало п'єс. Коли автор вигадує власні закони.

Звісно, таких мало.

Автор фото - Катерина Горностай

– Чи можна виділити певні тенденції?

– На жаль, можна. Авторам іноді здається, що вони зрозуміли, "як треба" – і набивають п'єсу, як подушку, актуальними подіями, матюками, епатажем, шокуючими зізнаннями.

Ми навіть беремо такі тексти – бо, наприклад, цікава тема, може бути цікава розмова про цю п'єсу. Але далі воно не життездатне, бо не щире, не вистраждане – ну, якась соціологія.

Хороша тенденція – відвертість. Багато відвертих текстів. Автори не бояться підставлятися, дуже не захищені. Пишуть п'єси, на які не можуть запросити своїх батьків, бо ті взнають про своїх дітей щось таке…

Але ж це так важливо – говорити про те, про що говорити важко, неможливо, соромно, боляче. Це і є драма.

– Якщо говорити про учасників фестивалю, чи в багатьох є спеціальна театральна освіта?

– У нашій країні немає спеціальної театральної освіти для драматургів. Звісно, що серед учасників є режисери, актори, які пишуть п'єси, журналісти.

Наш фестиваль і стає тією "спеціальною театральною освітою". Адже крім читань і обговорень, у нас завжди повно майстер-класів і лекцій, які проводять провідні театральні діячі з різних країн.

Взагалі про драматургічну освіту: внутрішнє відчуття драми однакове у всіх, бо життя побудоване по цих законах, ми кожного дня маємо зав'язку, поворотний момент, кульмінацію й розв'язку цього дня. Цьому не треба вчити.

Людина або відчуває це, або ні. Та, що відчуває – зможе писати п'єси.

Задача нашої фестивальної освіти – не вчити цим законам, а розширювати свідомість.

Автор фото - Ольга Закревська

– Як складаються стосунки молодих українських драматургів та українських театрів? Що говорять і пишуть українські театрознавці про нову українську драму?

– Іноді складаються. Але складання стосунків носять випадковий характер. Тенденції, бажання, програми ставити сучасну драму в театрах немає.

Та й інструментарій застарілий. Театрознавці в курсі, що існує нова українська драма, хтось нас підтримує, хтось на дух не переносить. Але вони – поодинокі гості на нашому фестивалі. Тому ми робимо ставку на молодь, вирощуємо своїх, це нормально.

У цьому році в рамках фестивалю ми збираємося провести круглий стіл на тему нової драми із провідними українськими театрознавцями. Подивимося, чи прийдуть вони, чи не зведеться ця розмова до "чорнуха, мат, док". Сподіваюсь, що ні.

– Розкажи, будь ласка, про докудраму "Щоденники Майдану", яку буде показано під час фестивалю. Її заборонили в Москві, ставили в Англії та Польщі: як там сприймали глядачі?

– Матеріал для цієї п'єси ми з Андрієм Маєм і колегами по новій драмі, якщо можна так назвати, збирали всю минулу зиму. Потім мною була зроблена документальна п'єса, прем'єра якої відбудеться 3 грудня в театрі Франко. Режисер – Андрій Май.

Скрізь сприймали добре; чим далі від України – тим ввічливіше, але з повним не розумінням нашої ситуації. На обговореннях приходилося пояснювати все – і це важлива місія, хоча я ніколи не думала, що буду займатися політінформацією.

У Росії в березні сприйняли емоційно, зацікавлено, майже з розумінням – але то був "Театр.Док", який зараз намагаються знищити за антипутінську політику.

Так, як сприймали в Україні під час читань, – не сприймали ніде! Обговорення не можливо було закінчити, кожен хотів розповісти про свій майдан, це були продовження п'єси. Ця вистава нам дуже потрібна, я вважаю.

Треба пам'ятати, із чого все починалося. Стільки всього відбулося за цей рік, що події Майдану здаються глибоким минулим, хоча це основоположні події.

Треба пам'ятати себе в ті часи.

Фестиваль "Документ". Фото Христини Хоменко

– Ти киянка, навчалась й певний час жила в Москві, там тебе сприймають як автора Нової російської драми. У Ворожбит-драматурга дві ідентичності: україномовна та російськомовна. Як вони співіснують? Як ти приймаєш рішення щодо мови, якою писати?

– Усе це складно, особливо останнім часом. За кордоном завжди поправляю, що я український драматург, а не російський.

Звісно, справа в тому, що я 10 років жила й навчалася в Росії, там я сформувалася як драматург. Я безмірно вдячна своїм друзям-вчителям – тут би я точно не отримала такої освіти та досвіду.

Так склалося, що перекладачка, яка перекладає всі мої п'єси на англійську – знає тільки російську. Вона – мій друг і чудовий перекладач. Тому, коли мені замовляють англомовні театри – я пишу російською. На замовлення українських театрів – звісно, українською. Просто таких замовлень мало, а я дуже хочу, щоб їх було більше.

Я люблю ці дві мови, хочу на них писати, це мій інструмент. Не хочу, щоб це було моєю проблемою.

Але останнім часом при перемиканні на комп'ютері значка з українським прапором на значок із російським для зміни мови – мені нудно. І чим далі, тим нудніше. Треба щось робити із цим значком... Змінити на якогось ведмедика, бо, боюсь, одного дня мозок відмовиться працювати під російським прапором. Хоча мова – це не прапор, я це повторюю як мантру.

– Є літературні твори та фільми, у яких ми стикаємося одночасно із двома мовами, а іноді з їх сумішшю – суржиком. Наскільки цікаво для роботи таке мовне середовище? І як із ним працюють західні перекладачі?

– Це дуже цікаве, живе мовне середовище. Сучасні письменники не повинні його ігнорувати, особливо драматурги, я теж не ігнорую. З перекладом – складно.

"Щоденники Майдану" – документальна п'єса, у якій український, суржик, російська представлені повною мірою. А п'єсою дуже цікавляться за кордоном, і мені весь час приходиться робити дурну роботу – перекладати все або на українську, або на російську.

– Ти як автор і редактор працювала в індустрії виробництва телесеріалів і в Москві, і в Києві. Що в цьому досвіді було корисного?

– Так, я якось дуже легко в цю індустрію вписалась відразу після інституту. Не можу перерахувати проекти, на яких я працювала й від скількох відмовилась.

Дуже корисний досвід, плюс гарний заробіток. Учишся бути швидким, працювати в різних форматах, у команді, маєш швидкий результат на екрані. Але дуже велика завантаженість і залежність від чужих уявлень про прекрасне.

В якийсь момент я відчула, що втрачаю себе, що не вірю в те, що роблю. Що всі побажання продюсерів нічого, крім протесту, не викликають.

Тому я три роки не працюю на телебаченні. Натиснула на паузу й жодного разу не пошкодувала.

читання "Щоденників Майдану", Гданськ, 2014. Автор фото: Grzegorz Mehring/Archiwum ECS

– Зараз відбуватиметься переформатування вітчизняної індустрії телесеріалів, і попит на українські телефільми та серіали буде дуже великим. Чи маєш у планах телепроекти?

– Дуже на це сподіваюся. Маю зараз одну таку пропозицію – писати 8-й телефільм по роману українського письменника. Роман, читаючи який, я плакала. Герої проходять через усі жахи 20-го сторіччя в Україні. Вистраждана, емоційна книжка про кохання й про Україну.

Зараз дуже потрібна така телепродукція. Не хочу говорити детальніше, поки не склала угоду.

Але вперше за три роки виникло бажання знову писати для телебачення.