Переселенець із Донецька Станіслав Федорчук: Постійно борюся з почуттям зайвості

162
3 грудня 2014

З першого грудня Україна припиняє соціальні виплати на окупованих територіях Донбасу. Той, хто хоче далі отримувати державну допомогу, мусить покинути території так званої ДНР.

Водночас, відповідних умов для переселенців за півроку війни на Донбасі держава так не створила. Незаможні мешканці Донбасу бояться їхати в нікуди, залишаючись сам на сам зі смертельними ризиками, а тепер ще й без коштів. А ті, хто тікає з рідних домівок, не мають гарантії, що отримають зароблене роками через бюрократизацію виплат.

Велика родина 33-річниго громадського активіста з Донецька Станіслава Федорчука вже багато місяців бореться з відчуттям зайвості та безвиході.

Хоча до вимушеної втечі більшість років свого життя ця родина віддала боротьбі за українських Донбас. Попри постійне цькування з боку донецького політичного середовища, Станіслав разом із батьком, учителем історії України, провів і координував безліч проукраїнських акцій.

Одна з улюблених старих фраз Станіслава: "Бути патріотом у Львові легко, а ви спробуйте в Донецьку". Попри постійне відчуття "білої ворони", кудись переїжджати чоловік не збирався – аж поки 22 січня під час мітингу в центрі Донецька його разом із батьком жорстоко не побили.

Рятуючись від постійних погроз, разом із дружиною й щойно народженою дочкою, чоловік тимчасово переховувався в Грузії. Навесні повернувся в Україну, але біда спіткала вже в іншій формі – важка хвороба дружини. На лікування збирали всім світом.

Далі більше – сім'я Федорчуків позбулася власного дому. Адже повернутися в Донецьк уже не могла. Станіслав виявив своє прізвище в "розстрільних списках" терористів, як "злісний бандерівець".

Фото з дошки ганьби в Донецьку

Спочатку мешкав у Києві, де лікувалася дружина. А посеред літа перебралися до Львова.

Столиця Галичини для Станіслава – майже рідна. Протягом багатьох років був тут частим і бажаним гостем. Брав участь у багатьох конференціях, круглих столах на тему єднання сходу й заходу.

Зокрема, і у Львові рік тому презентував власну книгу "Демонтаж лицемірства", про різносторонні особливості Донбасу та розвінчання стереотипів про шахтарський край.

Також рік тому вступив до денної аспірантури Інституту народознавства НАН України, де навчається досі.

Кілька місяців Федорчуки мешкали у львівських друзів, поки шукали власне житло. Але досі не знайшли. Загалом за останні місяці колись теплий і гостинний Львів став для Федорчука чужим і холодним.

У Львові більшість орендаторів квартир нічого не хочуть чути про "донецьких". За два місяці чоловік звертався до тридцяти ріелтерів, і все без результату.

"Спробували знайти щось далі від Львова, поїхали за 25 кілометрів у містечко Біберка. Там із дружиною власноруч розклеїв оголошення й розмістив його в місцевій газеті. Подзвонила лише одна людина. Запропонувала будинок у не зовсім житловому стані – недобудована кухня й дві кімнати. Нам, на жаль, не підійшло, бо я із зони бойових дій перевіз своїх старших батьків і першу дружину з нашою спільною дочкою", – розповідає Станіслав.

Наразі Федорчуки живуть за Львовом у мотелі, наданому власником у безкоштовне користування переселенцям. Але до кінця року всі мусять виїхати: держава не компенсувала навіть витрати за комунальні послуги власнику, відтак йому фінансово складно всіх утримувати.

Хоча старі львівські друзі залишилися вірними й підтримують Федорчуків, уперше за все життя Станіслав відчув себе зайвим не лише у Львові, вимушено живучи за його межами, але й в Україні.

У Грузії був чіткий план дій… у нас чорт голову зломить

– Уряд призупинив виплати не раптово, а дав час на виїзд із окупованих території тим, хто хоче далі отримувати державні кошти. Що додатково могла зробити зі свого боку влада, щоб більш безболісно відбувся цей процес? Адже всі розуміють, що висилати гроші на окуповану землю – це, фактично, у нікуди.

– Для початку треба створити умови, щоб люди не боялися сюди їхати. І більше того, щоб ті люди в умовах війні ставали опорою для влади, а не тягарем, мовляв, ось вам мінімальна допомога й відчепіться.

Наприклад, знайти показові родини, яким виділити помешкання, допомогти їм із пошуком роботи. І показати на всю Україну – не бійтеся переїжджати, у вас тут буде де жити й що їсти, тільки залиште захоплені території, не будьте живим щитом для терористів.

Тобто, треба створити прецедент, коли виїхати – це не означає стати прохачем із торбою, а це просто зміна місця проживання заради зменшення ризиків.

Не треба забувати, що тільки в Донецьку проживає тридцять тисяч інвалідів, які не можуть самостійно покинути межі міста. Треба зобов'язати МНС розкидати листівки, де вказати контакти для евакуації інвалідів. Щоб вони знали, що не загинуть від холоду й голоду. Усе можливо, адже волонтери якось їх вивозять.

Ну й, головне. Про яку економічну блокаду ми говоримо, яка, звісно, є ефективним способом боротьби з тероризмом, якщо з території України вільно потрапляють на територію ДНР паливно-мастильні матеріали?

Я публікував документи так званого енергетичного міністерства ДНР, де йшлося про доставку у вересні 24-х сорокатонних цистерн у Макіївку. Тобто ці цистерни якось потрапили повз українські блокпости. А що таке діяльність заправок на території ДНР? Це не тільки підтримка рухомого складу бойових машин терористів, але й сплата податків у терористичний уряд.

– Але чи реально в умовах війни та економічної кризи реалізувати потреби всіх і вся, у тому числі й переселенців. Потенційні переселені стали заручниками ситуації чи тут дійсно є серйозні помилки влади?

– Якщо взяти грузинський досвід, то там було створено централізоване міністерство із двома департаментами, яке займалося виключно переселенцями. У нас, хто за них відповідальний, чорт голову зломить.

Крім того, у Грузії був чіткий план дій, у якому визначили близько сорока напрямків допомоги переміщеним особам, починаючи від будівництва житла, створення робочих місць, перекваліфікації, міні-грантів для своєї підприємницької діяльності тощо.

Так, там була чимала міжнародна фінансова підтримка – але вона була тому, що був чіткий кошторис, і міжнародні організації давали кошти під конкретні програми. А не так як у нас – "дайте нам кілька мільярдів на переселенців".

 

Зараз у нас навіть немає політичного представника від окупованих територій Донбасу, як це є в кримчан, інтереси яких представляє Мустафа Джемільов.

Чомусь тут думають, що я мав би приїхати голим-босим, стати на коліна й постійно дякувати за все

– Водночас, на початку війни велика підтримка була з боку простих українців, яка чомусь із часом переросла у відверте несприйняття "донецьких". Які цьому причини, на твою думку?

– Щоб решту українців не боялося "донецьких", потрібен контроль за їх переміщенням. За останніми зведеними даними, з 460 тисяч переселенців із Криму та Донбасу лише 224 тисячі зареєстровані, тобто решта переміщаються по Україні неконтрольовано, а в стані війни це недопустимо. У мене є інформація, що терористи для своїх гарнізонів вільно закупляють харчі на території інших областей.

Тому реєстрація й отримання статусу тимчасово переміщеного має бути обов'язковою, включаючи зустріч на вокзалах із перевіркою документів. У результаті люди не так баятимуться селити в себе переселенців.

– Але причина нелюбові не лише в страху, а й у негативному досвіді комунікації з ними. "Донецьких" часто називають нахабними, лінивими й халявщиками. Мовляв, вони не хочуть працювати, а сидять п'ють горілку, доки тутешні хлопці їдуть умирати за їхню землю.

– Одна із причин – це інформаційна війна в соцмережах і формування негативного образу переселенця в традиційних медіа.

Банальний приклад. Після чергового масового перепосту з якоюсь страшною історією про переселенців, я вийшов на авторку історії в соцмережі. Представився й запропонував їй розібратися в ситуації, щоб вона розказала деталі. Але вона спочатку нічого не відповіла, а потім мене заблокувала. Зрозуміло, що ця історія була замовною провокацією.

Чому цю хвилю підхопили звичайні медіа? Напевно, бо на це є попит, як на будь-який скандал. У Львові один із популярних телеканалів уперто у своїх сюжетах формує образ переселенця як людини упослідженої, небезпечної й схильної до асоціальної поведінки.

У відповідь я запропонував львівським журналістам список із близько сорока переселенців, які живуть тут, з якими варто поспілкуватися, які могли б показати іншу сторону Донбасу. Але чомусь реакції не було.

 
 

– Крім відмови здавати в оренду житло, як ти чи твоя родина на собі відчули наслідки ворожості до "донецьких"?

– Регулярно, маючи справи із чиновниками, я чую від них якісь історії про асоціальних елементів, які базується на їхньому негативному досвіді спілкування з окремими групами переселенців. Але, зрозуміло, що в кожній родині є свої проблеми. І в донецькій, і в галицькій родині є сім'ї, де п'ють чи нахабно себе ведуть.

Найдивніша історія, напевно, – це телесюжет, де співробітники нашого мотелю обурювалися, мовляв, тут живуть заможні люди, бо в них є ноутбуки, а вони ще набралися нахабства жити безкоштовно й просити в держави допомоги.

Те, що в тебе двоє дітей, двоє старших батьків і всі на твоєму утриманні, до уваги не береться.

Як і те, що ноутбук – єдина можливість прогодувати сім'ю, бо я заробляю написанням аналітичних статей для медіа. Але чомусь тут думають, що я мав би приїхати голим-босим, стати на коліна й постійно дякувати за все.

 

Був здивований побачити на вулицях галицьких містечок нетверезих людей

– Все-таки, на твою думку, є ментальна чи світоглядна різниця між "донецькими" і рештою українців, або ж, у твоєму випадку, "донецькими" і галичанами? Невже теза про "безкультурність" мешканців Донбасу пішла лише з медіа, а не з особистого досвіду людей, які постійно переповідають різні історії?

– "Донецькі" не те щоб "менш культурні" – у них своє уявлення про культуру спілкування, про культуру відпочинку, про багато різних речей. Але я не скажу, що в Галичині вони потрапили в принципово нове для себе середовище. Я був здивований, наприклад, бачити на вулицях багатьох галицьких містечок увечері багатьох нетверезих людей. Для мене це було неприємним відкриттям. І це були не "донецькі".

Є ще одна цікава схожість між галичанами й "донецькими". І ті, і інші дуже прив'язані до свого малого краю, вважаючи, що місце проживання якось характеризує людину. І одні, і інші вважають себе чи то принципово галичанами, чи то принципово "донецькими", можливо, навіть хизуючись цим. І ті, і інші голосують на виборах не за політичні програми, а за те, наскільки партії й кандидати є "своїми".

 

Якщо говорити про різницю, то, по-перше, це релігійні впливи. На Галичині різні християнські конфесії мають більший вплив на повсякденне життя людей.

По-друге, відчувається, що Галичина межує з Європою й, відтак, європейський стиль життя тут перейняли швидше.

Також на Галичині велика промисловість почала вмирати швидше. А враховуючи фактор великої сільської території, маємо наслідком високий рівень самозайнятості населення. А власний бізнес – це вже опора на власні сили, а не очікування на подачок із держави. Це інша життєва філософія.

– Чи є, на твою думку, ці відмінності глобальними, відтак, чи можуть вони стати каменем спотикання на тривалі роки?

– Має бути певна інформаційна робота з населенням. Не лише через медіа, але має вестися робота з інтеграції людей у місцевих суспільствах. А інтеграція починається лише тоді, коли люди більш-менш захищені в матеріальному плані, а не почуваються зайдами.

Бо те почуття, яке намагаюся в собі постійно душити – це почуття зайвості. Я не хочу вживатися в роль прохача, я звик сам відповідати за свою родину і її достаток.

Але сприяння ніякого.

 

Приклад, мій батько. Він усе життя працював в освітніх закладах, його учні займали високі місця в обласних та всеукраїнських олімпіадах. До пенсійного віку в нього залишилось півроку. Але він має право на пенсію вже зараз за вислугою років. Проте у львівському пенсійному фонді йому відмовили. Сказали прийти за півроку, ніби в нього є час і фінансові можливості чекати ці півроку.

Також він намагався влаштуватися на роботу. У Львівському центрі зайнятості йому запропонували вакансію, яка вже була закрита. Стати офіційно на "біржу праці", щоб отримувати півроку законну мінімальну зарплату, теж не може. Хоча він регулярно оплачував страховий внесок у фонд безробіття.

Але для держави він не безробітний. Його трудова лежить у колишній першій українській школі Донецька №65. Для держави він "пошукач роботи".

Усі рекомендації зводяться до одного – батько має поїхати в Донецьк, написати заяву на звільнення, отримати наказ і привезти трудову. А те, що родичів членів "розстрільних" списків, часто вбивають на першому ж блокпості, нікого не цікавить.

Відтак, ми мусимо просити й брати державну допомогу для переміщених осіб у розмірі 400 гривень на місяць на одну працездатну особу. Хоча батько міг її не брати, а працювати або отримувати пенсію.

Однак уряд, як я розумію, прийняв рішення не вважати цих людей безробітними. Таким чином економити гроші, тобто не давати їх із захищених статей бюджету, а вигадати цю виплату в 400 гривень для всіх без розбору.

Поки є одна можливість прислужитися українській державі – безславно чи славно загинути на фронті

– Ти сказав про почуття "зайвості". Не шукаєш можливості емігрувати?

– Такі думки іноді вперто переслідують. Відверто скажу, але я трохи втомився від батьківщини. Попри весь патріотизм і відданість, я не хочу бути в статусі прохача.

Усі розуміють, що тими 400-ма гривнями питаннями не вирішити, як і розуміють, що триває війна й грошей нема. Почати свій бізнес в умовах нереформованої економіки теж нереально.

Тому зараз моє завдання – захистити кандидатську дисертацію, а далі буду щось вирішувати. Можливо, стану в нагоді Україні поза її межами.

 

– У тебе є почуття образи на Львів та й Україну загалом? Все-таки ти чимало зробив для боротьби за демократичну Україну.

– Образи нема. Є змарновані очікування. Я сподіваюся, що буде трохи більше терплячості.

– І толерантності?

– Ні, толерантність тут слово недоречне. Толерують щось погане, що виходить за межі. Тут інше. До речі, якщо знову брати приклад Грузії, де 6% населення стало вимушеними переселенцями, то не було таких конфліктів, щоб хтось комусь дорікав, як ти міг покинути свою землю, а не вмер за неї. Таких дискусій взагалі не велось.

– Тобі часто дорікають, чому ти не воюєш за Донецьк, а сидиш і ходиш на лекції, поки чоловіки на війні? Чим ти пояснюєш свою неучасть у бойових діях за різну землю?

– У фейсбуку неодноразово на цю тему мені писали з матюками, куди я маю йти й що робити.

Так, у мене, напевно, більше підстав воювати, ніж в інших, бо я вже визнаний ворог так званої ДНР. І сім поколінь моїх предків перебувають зараз у землі на окупованих територіях. Я не цураюся фронту – але я хочу зрозуміти, хто буде відповідати за моїх дітей, за моїх старих батьків, поки я буду там? І, чи стане держава їх годувати, якщо я не повернуся із цієї війни?

Останніми днями пригадую історію про мого товариша й близького друга Юрія, він так само проукраїнський громадський активіст із Донецька.

Перед тим як іти на фронт, він звернувся до заступника мера Коломиї, з яким був давно знайомий, щоб той допоміг із тимчасовим житлом його сестрі із чоловіком і їх дітям. Чиновник відповів, що сестру й дітей приймуть, а чоловік хай іде воює. Юра пояснив, що з його родини вже він іде воювати, а хтось мусить залишатися й дбати про жінку та дітей. Але заступник мера відмовив.

Ця розмова була на початку серпня. Товариш пішов на фронт, а за тиждень після підготовки потрапив у Іловайський котел. Зараз вважається безвісти зниклим, хоча йому вже присвоєно нагороду "За мужність" ІІІ ступеню посмертно.

Я пам'ятаю, з яким болем він мені переповідав цю історію. Бо всього лише хотів убезпечити від війни свою родину...

Цікаво, як тепер спиться цьому чиновнику, і яке він мав моральне право вказувати людині, хто що має робити, людині, яка вже й так жертвувала собою заради України й українського народу?

Наразі тут є одна можливість прислужитися українській державі – безславно чи славно загинути на фронті, без зайвих докорів сумління з боку генералів.

Розмовляла Мар'яна П'єцух, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua