Бернар-Анрі Леві: Наступний за Україною ворог Путіна – це Європа

144
18 лютого 2015

Бернар-Анрі Леві – відомий французький публічний інтелектуал. Він приїхав до Києва, аби долучитися до відзначення річниці трагічних подій на Майдані Незалежності.

21 лютого в Київській Опері він представить моновиставу "Готель Європа", оновлений текст до якої дописав щойно, у ніч на 18 лютого.

Бернар-Анрі Леві каже, що це буде "полум'яна безкомпромісна промова на захист української демократичної революції".

– Назва п'єси – "Готель "Європа". Це метафора про що?

– Про те, що Європа звелася до готелю – замість того, аби бути місцем обміну та переходу.

Правда ж, ми спостерігаємо це від самого початку війни з Путіним? Правда ж, який жалюгідний образ самої себе являє нам Європа, поводячись отак сором'язливо, отак слабенько, коли заходить мова про порятунок українців?

Ця п'єса є протестом проти такого боягузтва Європи. Це – маніфест тих цінностей, що їх захищає Україна, і які є, власне, європейськими цінностями, від яких Європа, на жаль, тепер відхрещується.

Я сподіваюся, що Європа це усвідомлює.

А якщо ні, то тоді вона дозволить, аби Україну розчленували – і на тому скінчиться її провідна роль у царині моралі, скінчиться її політичний авторитет, і навіть її ідентичність. І вона загине.

– Ви були на Майдані рік тому. Що відтоді змінилося?

– Постала сміливість, і вона тривка. Мужність у часи суворої зими та тривоги.

Спротив, який не вщухає, незважаючи на всі труни, що повертаються до Києва, на сім'ї, які тепер у жалобі, на жах усвідомлення, що близька людина, хтось із твоїх батьків, тепер на фронті й може не повернутися.

– Ви продовжуєте стежити за ситуацією в Україні?

– Аякже. Більше ніж коли-небудь. І, мушу вам сказати, занепокоєння моє все росте. Дебальцевський котел, наприклад.

Три бригади, – загалом, 8.000 чоловік, зараз знаходяться в оточенні військових псів, що на ставці у Путіна. Чи вийдуть вони? Як? І хто стане гарантом їхнього виведення? (інтерв'ю записувалось напередодні, 17 лютого – ред.)

Ось у чому справжнє питання, яким дуже оперативно повинні зайнятися гаранти мінських домовленостей.

– Чи вірите ви в перемир'я та Мінські домовленості?

– Воно (перемир'я – ред.), принаймні, дає Україні дві речі. По-перше, можливість урятувати отих 8.000 людей, яких без цього могли б просто розтрощити. І, по-друге, виграти трохи часу для того, щоб американці наважилися змінити розстановку сил та поставити своєму союзникові зброю, без якої він неминуче зазнає поразки.

Тут я песиміст. Те, що українська армія протрималася так довго – уже є чудом. Це чудо віри та мужності.

Але я знаю, що сьогодні їй бракує всього: зброї оборонної, наступальної, боєприпасів, засобів зв'язку. Єдине, чого не бракує, – це, знову ж таки, дух спротиву та сміливість. Я вкотре констатую це після поїздки на Донбас минулого тижня, де я був із Петром Порошенком у ту смертоносну ніч, коли обстріляли Краматорськ. Але, на жаль, цього не буде достатньо.

Одними ковдрами та великими серцями війни не виграти.

– У якому статусі ви літали в Краматорськ разом із Порошенком?

– Як друг Порошенка. Як друг українського народу.

 

– Чи є в України шанси виграти війну, на вашу думку?

– Так. Бо правда на її стороні. Так, бо за один рік вона здобула вмотивовану й загартовану армію, а передусім, – я це повторюю, – армію неймовірно сміливу.

Але нерівність сил – разюча. І терміново потрібно, щоб великі демократичні держави на чолі із Францією та Сполученими Штатами знайшли спосіб відновити баланс, а як ні – то зупинити хижака Путіна.

Якраз зараз, у цю саму мить, коли ми з вами розмовляємо, Дебальцеве, попри героїзм бійців, можливо, якраз терпить поразку. Якщо так станеться, то це буде ганьба. Не для України, яка зробила все, що в людських силах, для того щоб зберегти гідність та перемогти, – а ганьба для міжнародної спільноти, яка не зробила нічого і яка понесе провину за цю катастрофу.

У Парижі зараз 22 година (17 лютого – ред.). А в Україні – майже північ, це вже не метафорично кажучи. Настає ніч, і я не спатиму; мене триматимуть вісті з Дебальцевого, і всі мої думки будуть з мужніми бійцями Дебальцевого.

– Наскільки у світі усвідомлюють, що в Україні йде війна з Росією, а не "криза" чи "повстання"?

– Насправді, усвідомлюють недостатньо. Європа схильна ковтати нісенітниці путінської пропаганди. Або ж вона в цьому зацікавлена, не знаю...

Але я цілковито впевнений, що, засліплюючи себе, Європа робить величезний прорахунок. Вона не розуміє, що наступний за Україною ворог Путіна – це Європа. Путін має справжній геополітичний проект, який називається Євразія, чия остаточна мета – поставити Європу на коліна.

Ви стоїте на аванпостах. А ми – просто позаду. Ось один із меседжів моєї п'єси.

 

– Що в такій ситуації може робити Україна, щоб її краще чули?

– Не знаю. Ні, чесно, я не знаю, що Україні потрібно робити краще чи більше.

Під час переговорів у Мінську Петро Порошенко проявив себе прекрасно. Він показав надзвичайну витримку, незважаючи на той політичний та моральний тиск, який лежить на його плечах. У той самий час розпочато боротьбу за реформування держави.

Дух Майдану не зраджено. Відверто кажучи, мені рідко доводилося бачити, щоб країна так довго й так достойно трималася під час подібної війни.

– Чи Франція є другом України?

– Залежно від того, про кого йдеться.

Крайні праві сили, себто Національний Фронт, який має підтримку третини або чверті електорату, знаходиться під п'ятою та на зарплаті в Путіна. Велика частина бізнесових кіл вважають, що теперішня політика санкцій починає дорого коштувати, і що, можливо, краще остаточно розпрощатися з думками про Крим, Донбас і про виконання домовленостей, якщо такими є передумови повернення до звичайного стану бізнесу, "business as usual".

А от Оланд, навпаки, – просто прекрасний. Він – справжній друг вашої країни. І це, на даний момент, є найважливішим.

– А що там з "Містралями"?

– Я переконаний, що їх не доставлять.

– Досить поширеною є теза про передчуття війни. Проводяться паралелі між теперішньою ситуацією та ситуацією 2014 року...

– Це один із мотивів моєї п'єси. Навіть його відправна точка. Письменника просять виголосити пишну промову на честь століття від початку війни 1914 року. У нього не виходить. Промова не пишеться. Можливо, дійсно, саме тому, що подібності із сьогоденням – аж надто явні.

 

– Чи відчуваєте ви кінець "belle époque" двадцять першого століття?

– Принаймні, я знаю, що кінець двадцятого століття позначився великими сподіваннями. Адже сподівалися покінчити з усіма проявами тоталітаризму.

Була ідея спільного європейського дому, який, нарешті, здобув собі демократичний дах. Була ліберальна революція в Росії, в Україні, і так далі.

І я відчуваю, справді, що деякі сили сьогодні хотіли б заморозити ці процеси, чи, ще гірше, повернутися назад. Тому й потрібно за будь-яку ціну зупинити Путіна.

Ви, українці, стоїте на аванпостах. І цієї суботи я більше ніж будь-коли, буду поряд із вами.

Переклад Ірини Зайцевої

Ірина Славінська, спеціально для УП.Життя



powered by lun.ua