Валерій Шевчук. Про мистецтво інтерпретації

2712
28 лютого 2015

Відомий український письменник, інтерпретатор українського літературного барокко Валерій Шевчук розповів учасникам  Києво-Могилянської бізнес-школи про те, чому українське бароко є унікальним явищем.

А також поділився прикладами найвидатніших інтерпретацій, думками про Григорія Сковороду та іншими. 

Про Григорія Сковороду

Я зацікавився Сковородою, коли мені було 17 років. Мені потрапила до рук книжка Багрія "Сковорода – український мандрівний філософ". Коли я її прочитав, у мене повністю перебудувалось світобачення. Відтоді я став сковородистом. Переклав на сучасну мову половину його творів.

Дуже багато міфів ходить навколо Сковороди. Кажуть, що це був якийсь ледве не жебрак, який ходив по дорогах, грав на сопілочці і просвіщав народ. А насправді Сковорода був дуже різнобічною людиною. Він співав у царській капеллі і очолював один із крилосів. І грав він не на сопілочці, а на італійський флейті зі слонової кістки. І, може, він і балакав з кимось із народу, але, фактично, він мав стосунок до тодішнього елітарного середовища України, яке згодом заснувало Харківський університет.

Сковорода значною мірою опирався на античну філософію, зокрема на Аристотеля. Але це – не запозичення, а оригінальна інтерпретація.

Про українське бароко

В Україні ідея бароко була надзвичайно поширеною і фактично закладена в основу художнього мислення.

Є італійське бароко, польське – а є й українське, яке творилось саме на нашій землі.

Зразок був узятий із Західної Європи, але при інтерпретації цього явища було створено нове явище. У жодного народу, який будував у стилі бароко, немає стилю, подібного нашому. Він унікальний.

Мало хто знає, що Мазепа жив у Західній Європі і вчився там архітектурі. В Україні він особисто давав завдання будівникам і розповідав, як робити різні деталі, скажімо, портики.  Це були найдокладніші інструкції. Це пояснює, чому українське бароко таке багате і дивовижне. Мазепа очолював козацьку державу. Тому це було не меценатське діяння, а суспільне. І результатом стало не просто запозичення, а інтерпретація.

Взагалі в українців є дивовижна риса. Вони довгий час жили в європейській культурі, але, можливо, тому що сповідували не римо-католицьку, а православну віру, то при засвоєнні певних культурних форм з Європи вони давали їм власну редакцію чи інтерпретацію.

Навіть сьогодні всі ми інтерпретуємо. Наша освіта – це теж інтерпретація. Ми беремо чужі знання, перетравлюємо їх, щось змінюємо…    

Про найвідомішу літературну інтерпретацію

Найблискучіша та найдивовижніша інтерпретація, яку ми маємо, - це твір "Енеїда" Котляревського. Ясно, що Котляревський читав Вергілія і йшов від нього. Є навіть докази, що він читав і тих авторів, які "перелицьовували" Вергілія. Але він дав настільки оригінальний зразок інтерпретації, що фактично створив не один твір, а два.

Це можна порівняти з вертепною хаткою. На нижньому поверсі грали прості народні сценки, а на верхньому йшлося про царів, державу, проблеми. Котляревський цю вертепну хатку перекинув догори ногами. Зверху пустив гумористичний і легковажний, можна сказати простацький, стиль. А всередину заховав великий підтекст. Як то кажуть, "розумний зрозуміє, а дурному не треба". Але Котляревський не забув і про "дурного" - і написав той верхній, простацький шар.

Взагалі, система підтекстів – це одна з форм літературної інтерпретації. Іде запозичення сюжету, імен героїв, але твір будується так, щоб читач побачив реалії свого часу. Самостійний твір виростає на основі класичного, відомого твору – так само, як це відбувалось і з філософією.

Котляревський написав свій твір на початку 90-х років 18-го століття. А у 80-х роках було знищено козацьку державу російським урядом. Тому можна казати, що "Енеїда" - це відгук на цю страшну драму українського народу.

Але Котляревський не міг про це написати прямо, тому створив твір для тих, хто не розуміє усіх цих історичних складнощів. А російські цензори в українських школах не вчились. Ті ж, хто знав історію, дуже добре розуміли підтекст.

Під Енеєм Котляревський мав на увазі козацького ватажка, гетьмана. Він створив загальний образ гетьмана. Його люди – це троянці. За Котляревським, ясна річ, це козаки. Але чому він так зробив? Виявляється, що існувала багатовікова традиція – називати Київ Троєю, бо він дуже довгий час складався з трьох міст: Княже місто, Печерське місто та Поділ. Отже, троянці – означають українці.

Мене зацікавило інше питання: чи мають і усі інші герої "Енеїди" свій підтекст? Виявляється, щоб це зрозуміти, треба добре знати історію. Наприклад, Дідона – це Польща. Ми жили з нею довгий час в одній державі, Польща живилась українською землею і багатствами. Але коли писалась "Енеїда", Польща була розділена між трьома державами: Австрією, Пруссією та Росією. Це Котляревський описав словами "Дідона спалилася".

Ще один герой – цар Турн, він правив у Італії, де висадився Еней, щоб заснувати своє князівство. І між ними почалась війна, яка "точиться й досі". Я довго думав, хто такий Турн, аж доки не знайшов маловідому п’єсу, яка була написана ще до Котляревського. Там без жодної шифровки Турн означав російського царя. Тобто Котляревський розказав про вікове протистояння двох антагоністів: України та Росії.

Яка мета була в Енея? Він хотів побудувати "біле місто" - вимріяний образ своєї власної держави. В кінці "Енеїди" ми бачимо, що війна між Енеєм і Турном так і не знайшла розв‘язку. Але останні строфи говорять про те, що Котляревський вірив: ми своє "біле місто" таки збудуємо.

 

Про модернізм

Я чув, що мене називають класиком. Але класик – це людина, яка будує свою поетику суто на античній основі, на відповідності нормам давньогрецької, давньоримської культури. Тому я не сприймаю, коли мене називають класиком.

Я багато працював з історичними документами, і мені часто траплялись яскраві сюжети. Як письменник, я їх обійти не міг. Але писав вже у своїй системі, за своїм світобаченням – я належу до пізнього модернізму. Я ніколи не порушую історичної правди описуваних подій. Але я їх пишу у формі сучасного модерного роману, не архаїзуючи.

Бароко теж використовувало класику, але воно її так інтерпретувало, що інколи майже не залишалось античних назв і понять. Крім того, іноді одна культурна епоха заперечувала іншу: середньовіччя було заперечене Ренесансом, бароко заперечувало Ренесанс, класицизм заперечував бароко…

Модернізм модифікував усі попередні літературні епохи. Ми знаємо неокласицизм, неоромантизм, необароко і т.д. Всі епохи модернізм освоїв і злив в одне культурне явище. Модернізм – це один із складних випадків інтерпретації.

Про творчість

Я помітив, що коли готового писання збирається дуже багато, то воно починає тебе чавити. Від написаних творів потрібно звільнитись. Коли вони йдуть у світ, ти стаєш вільним і готовим до нової мистецької діяльності.

Дуже важливо, щоб у письменника не було, як писала Ліна Костенко, "цензора в собі". Мозок завжди контролює те, що ти робиш – і це робить деформацію в творенні, накладає на нього певний шаблон.

Чому сучасна література така "худосочна"? Бо вона творена машиною, писана на комп‘ютері. Немає в ній тієї живої енергії, яку може виробити лише людський організм. Тому я завжди пишу тільки від руки. А вже коли написано, і йде технічна робота – тоді користуюсь машиною.

Я сумніваюсь, що письменнику треба зустрічатись з читачем. Автор створив твір, випустив його у світ – і той більше йому не належить. До читача твір вже приходить індивідуально.

powered by lun.ua