Історія однієї смерті

229
17 березня 2015

Люди вмирають давно. Споконвіків так заведено. Людина смертна й приречена на смерть. Герої ж не вмирають. Герої стають сузір'ями. Герої тримають для нас небо.

20 лютого в Києві загинув наш 19-річний Устим Голоднюк. Снайпер вистрілив, коли Устим біг зі щитом та бинтами на допомогу пораненим на Інститутській. Перед смертю Устим написав Вконтакті: "Рабів до раю не пускають".

22 вересня в Пісках загинув наш Степан Стефурак. Фугас, і дев'ятнадцятирічного Степана ховали в закритій труні. Перед смертю Степан також зробив запис Вкотакті. Написав: "Рабів до раю не пускають. Слава нації!"

Лютий – труна з дев'ятнадцятирічним героєм пройшла шлях від Києва до Збаража Тернопільської області. Вересень – труна з дев'ятнадцятирічним героєм пройшла шлях від Дніпропетровська до Топорівців Івано-Франківської області.

І так триває вже більше року.

Удень наші дороги перевозять живих, уночі – мертвих.

Степан загинув у день народження свого старшого брата – Василь якраз був у Дебальцевому. Василю якраз виповнився 21 рік. Василь із Дебальцевого в той день намагався додзвонитися до Степана в Піски. А Степан із Пісок у той день намагався додзвонитися до Василя. Але Піски обстрілювалися з мінометів, а Дебальцеве – з "Градів", мобільна мережа постійно падала.

Тому ми так і не дізнаємось, що саме хотів сказати Василю Степан, а Степанові Василь. Ми тільки точно знаємо, що обидва брати в той день отримали sms: "Абонент намагався вам подзвонити. Зателефонуйте йому".

На війні звикаєш жити одним днем. На війні не плануєш жити аж занадто довго.

Дні народження страшенно вибивають із колії. Починаєш рахувати дні. Стає чомусь критичним, щоб Васька дожив до понеділка. Рахуєш: "П'ятниця – живий. Ще б два дні. Субота – живий. Ще б один день. Понеділок – живий. Дожив. Василь дожив до 21-го!"

22 вересня. Передмістя Дебальцево. "Гради". Тух – тух – тух – тух. Стрічкою лягали розриви на полі через дорогу, а ми розрізали тортик. Здавалося, ми переграли смерть.

Зранку Василь подзвонив. Василь сказав: "Степан загинув". Усе. Виявилося, ми виграли в смерті Василя, але програли Степана. Наче в шахи.

Василя знайшли в Артемівську. Він упізнав нас, але не ворухнувся. Він сидів на СТО. У формі. Один. Його трусило, а він повільно, мовчки, методично пришивав шеврони на кітель. Він не знав, як випустити голку з рук. Так не шиють шеврони. Так агонізують люди, коли втрачають найдорожче.

Брат загиблого поглянув на нас лише раз. І відвернувся. Певно, зрозумів, що ми не допоможемо, що ми безсилі й нікчемні перед обличчям смерті. Він продовжив робити єдину логічну справу, яку можна було робити в цей момент. Він продовжив шити шеврони.

1200 кілометрів. Холодно. Машина не топиться. Біля труни нас шестеро. Мама дала табуретку. Мама дала заспокійливого. Мама натягнула на Василя величезну куртку. Чия це мама?.. А, це моя мама. Василь тримав труну брата. Його трусило.

Труна вкрита червоно-чорним прапором боротьби. Поруч Стріла. На її руках величезний букет синьо-жовтих квітів. Червоно-чорне. Синьо-жовте. І руйнуюча тиша.

Особисті речі загиблого. Годинник. Тактичні окуляри. Телефон. Знаєте, що буде, якщо увімкнути телефон загиблого брата? Він миттєво почне дзвонити. Він почне розриватись у Ваших руках, а на китайському блакитному екранчику висвітиться найтрагічніше слово – "Мама". Вам захочеться загинути, але Ви муситимете відповісти на цей дзвінок.

– Алло, Степанчику, це ти? Степанчику?

– Ні, мамо. Це я, Василь. Степанчика більше немає. Немає більше нашого Степанчика.

Тернопіль. Політехнічний інститут. Студенти на колінах. "Пливе кача". Городенка. Городяни на колінах. "Пливе кача". Відспівування. Село. Односельці на колінах. Відспівування.

О шостій ранку Василь відкрив труну. Обличчя не було. Лишилися кучері. Знайомі кучері молодшого брата. Дуже тихого й дуже спокійного. Дуже лагідного й дуже мовчазного. Як дорого коштує бажання знати й побачити ще раз, пересвідчитись, що це справді він, твій рідний, кровний, молодший.

Поклали труну в яму. Не знаєш, що робити. Ніхто не наважиться рухатись. Батько загиблого Устима Голоднюка закричав: "Чого стоїте? Ховайте героя! Героя ховають руками!"

Василь першим кинувся. Він загрібав землю руками. Брудну, мокру, свою, рідну, яка виростила, яка й поховала. Чорнозем, вогкий, чорні руки, обличчя, одяг. Люди кинулися закопували, наче в тому єдиному русі й був порятунок від болю.

Лопати в той день не працювали. Героя ховали руками.

Мама – це найболючіше, що є у війні. Мама підбігає до Василя, забирає його, не хоче віддавати назад світові. Мама любить сина, а світ не любить, не розуміє, не береже. Світ його віддає війні. Мама кричить: "Не вертайся хоч ти туди. Не йди більше! Лишися хоч ти мені!"

А що може відповісти солдат?

Через десять днів Василь повернувся на фронт. Із серпня по лютий Василь утримував Дебальцеве. 16 лютого Василь ішов на прорив. Сьогодні Василь поранений у київському госпіталі. Поранений, але живий.

Люди із села постійно пишуть: "Головне, що живий і здоровий". І я не годна їм пояснити, я не ладна підібрати слова...

Устим, Степан, Василь – у всіх було й здоров'я, і життя, але не це є головним. Цього мало.

Усім цим вони ризикнули заради того, щоб відстояти гідність і честь – у першу чергу, свою власну гідність і честь. 

Прощання у Тернополі 
 
 
 
Степан (на фото ліворуч) 

Від редакції: Номер картки Приват (на ім'я автора) 5168 7572 7956 3789. Олена Стадник гроші передасть сім'Ї - загиблий воїн був її хорошим товаришем.

powered by lun.ua