Полковник Олексій після Дебальцево

Ми домовляємося з Павлом зустрітися у кафе Ландтманн, прямо біля Віденського університету. Сьогодні тут буде Олексій, який після операції ще на тиждень залишиться в австрійській столиці і вже з нетерпінням чекає поїздки додому.

Олексій вижив після Дебальцево. Він прибув у Відень завдяки приватній ініціативі одразу після реабілітації пятьох українських солдатів.

Я знаю Олексія з розповідей Павла, одна з останніх – як його знайомі дівчата шукали по місту кольорові повітряні кульки у вихідний день, щоб привітати чоловіка з Днем народження.

Колись кафе Ландтманн відвідували Томас Манн, Зигмунд Фройд, Оскар Кокошка та чимало іншої інтелігенції. Сьогодні ці величні фіранки та оббиті оксамитовим велюром крісла будуть слухати історію того, хто вижив після Дебальцево.

В житті Олексій набагато худіший та старший, ніж на фотографії. Міцно стискає мою руку і усмішка оживлює його запалі сумні очі.

Намагаюся розпочати розмову зі small talk: короткі речення ні про що. Олексій починає сам. Вдома його чекає дружина і маленька 4-річна донечка: "Она говорит, папа, приезжай поскорей, я тебе такой букет куплю. Мы с июля месяца почти не виделись. 23 февраля, когда был в госпитале, я видел ее полчаса. Сначала она говорила, у папы ручка болит, ножка болит. Теперь взрослеет, начинает все понимать".

"Мы в зачистках участия не принимали. Задача моего подразделения была совсем другой: охрана секторов, сопровождение грузов, служба на взводно-опорных пунктах, обще-войсковые и противодиверсионные резервы". Всі фото Павла Бішка

Олексій говорить тихо, спокійно і чітко. Він – професійний військовий. Родом з Одеси, у рідному місті служив 4 роки, потім 10 років в Запоріжжі, в 25 бригаді ВДВ у Дніпропетровській області, 93-ій механізованій бригаді і тепер уже півтора роки в Києві.

Він скептично жартує, за 22 роки назбирав 2 мішки нагород: 3 ордени та 24 медалі.

На фронт потрапив у 20-х числах липня, з бригадою стояли під Слов’янськом, Краматорськом. А з 10-15 серпня локалізувалися під Дебальцево.

[L]"Мы в зачистках участия не принимали. Задача моего подразделения была совсем другой: охрана секторов, сопровождение грузов, служба на взводно-опорных пунктах, обще-войсковые и противодиверсионные резервы". Олексій виїжджав з підрозділом в будь-яку точку, навіть не по своєму сектору.

До січня 2015 року в Дебальцево було відносно спокійно. На відміну від неспокійних настроїв місцевих жителів. Спілкувалися з місцевими вчителями, наприклад, їхні погляди розходилися: половина хотіли ДНР, інша половина – залишатися в складі України.

Каже, що багато допомагали місцевому населенню. Коли з’явилося більше продуктів і хлопці отримали таку розкіш, як меню на кожен день, то чимало продуктів віддавали жителям.

"Ужас начался на Крещение, 19 января. Они начали стрелять в 3 часа ночи. Такого никто не ожидал, обычно до 22-23 заканчивали обстрел и в землю. А потом "Доброе утро, Донбасс", в 6 утра". З 19 січня, за словами Олексія, Дебальцево обстрілювали постійно. Бувало, що півдня – тиша, а цілу ніч – стріляють.

До 18 лютого Дебальцево було під українським контролем. О пів на 12 ночі 18 лютого прийшов наказ: з 1 ночі почати централізоване звільнення міста. Чоловік припускає, для того, щоб зберегти сили. Не ясно, чи планувалося підкріплення, але боєприпаси на тяжке озброєння, танки та артилерію, закінчувалися. Максимум хлопці протрималися б ще добу-дві.

Про те, як його поранили, Олексій розповідає з великими паузами. Мені навіть здається, що у полковника очі стають мокрими. Він по кілька секунд вдивляється у стіни, так, ніби чітко бачить перед очима все, про що переповідає.

В Уралі 4320 було повно людей. Зранку виїжджали в Луганське і потрапили під артилерійський мінометний обстріл. В кабіні знаходилося 40-45 військових. Урал йшов за колоною 128-ої бригади. Міна потрапила під машину, що, як би це суперечливо не звучало, і врятувало частину людей. Якби потрапила у вантажівку, всі 45 вояків стали б мабуть 200-ми.

"Свою ногу я увидел сразу... увидел оторванную ногу товарища… помню, что открыл дверь и вышел на скорости. Вроде бы понимал, что нужно делать, а вроде бы и не понимал, что делаю. Когда выпал на дорогу, уже ни на что не надеялся. В 8 утра я лежал и видел белый свет".

Далі Олексій розповідає, як в тумані пам’ятає придорожніх людей, чимало було поранених і вбитих. Йому наклали джгут, і командир батальйону, заступник начальника штабу та два солдати тягнули його по засніженому полю 4 кілометри під ворожими кулями.

"Мы были еще на сепаратистской территории. Никто тогда на поле не шел в полный рост, вокруг постоянно было слышно артиллерийские, минометные выстрелы и пули. Помню, как у меня с бронежилета снимали оружие, потому что не было чем отстреливаться".

Так тривало десь до першої години дня, коли хлопці вийшли на розвідників 95-ої бригади, які доставили поранених в медпункт. "Там мне что-то укололи, и сразу стало легче, я помню, даже начал шутить", - каже Олексій, і в його очах вперше за всю розмову про поранення з’являється світло.

"Потом меня погрузили в санитарный БТР и отвезли в село Мироновка. Там было 10-15 машин скорой помощи, которые ехали в Артемовск. Там, помню, меня положили на хирургический стол. Я позвонил командиру бригады, потому что первые два часа считался 200-м. Слышу, говорят, нужно отрезать. Потом мне что-то вкололи и я отключился".

Все-таки не відрізали, а повезли Олексія в Дніпропетровськ, де зробили складну операцію, як він саме розповідає, поставили шпиці і зібрали докупи, що можна було зібрати, і відправили на Київ.

Йому пощастило на чуйність добрих людей. Його однокласники в Австрії взялися допомогти чоловікові, домовилися з хорошим хірургом та взяли повністю всі витрати на себе.

Олексій та професор Борис Тодорофф

Олексій дуже повільно піднімає руку, щоб показати, які маніпуляції виконували хірурги, і холодне обличчя військового скорчується в болісній гримасі.

В момент вибуху 50% кісток зі стопи вилетіло. Ще десь 15-20% видалили під час чистки рани. 7,5 см від кістки забрали з тазу, а також трохи кістки з руки, м’язи, судини, вени та шкіру пересадили на ногу.

"Врач говорит, что обычные чувства вернутся к руке где-то через год. Я, например, с открытой бутылки крышку уже не могу снять, - Павло виправляє його на "ще не можете", і Олексій одразу додає, - да, пока не могу. Когда увидел в зеркале после операции свои руки, стало страшно. Ну, как говорят, были бы кости, а мясо нарастим". Олексій намагається жартувати з холоднокровністю військового.

Україна вважає, що це був котел, сепаратисти та Москва, що дуже хороший котел. Олексій каже, що "наші вважають це оперативним оточенням". З його колони вийшло 3 машини з 24. Рештою даних він не володіє або просто не може розповісти. Каже, що довелося знищити чимало техніки та складів, оскільки не було ні часу, ні можливості забирати все з собою.

Наостанок Олексій з гордістю розповідає про бойовий дух у своєму підрозділі, як його молоді солдати не піддавалися на провокації з боку сепаратистів, не реагували на смс здатися, а також про сусідню палатку з Коломиї. Ще 15 хвилин ми сміємося з армійських жартів і його дуже смішної, але такої щирої і теплої вимови "Каламия".