Ніби війна щойно закінчилася. Як живе прикордонне село

Сеньківка — прикордоння. Тут, на Чернігівщині, сходяться три держави: Україна, Росія та Білорусь. На нічийній землі, де з 70-х стоїть пам’ятник Дружбі народів, років 15 тому мріяли збудувати нове село.

Спільне, з потрійним громадянством для мешканців та вільною економічною зоною. Навіть назвати хотіли Троїцьким. З часом мрія стала згадкою, а тоді й згадка забулася.

Того року у Сеньківці зіграли лиш одне весілля. І то нишком, бо гості – задорого. Аби просто вижити, тут треба три корови мати. Молоді ті корови "до сраки". Так село і вимирає.

Ми приїхали сюди у пошуках місцевого переосмислення "дружби народів" в реаліях війни, а знайшли ностальгію за колгоспом, безробіття та самогон. Сусіди – росіяни та білоруси — нас до себе не пустили взагалі, а нашим, як виявилось, сучасні українські реалії — як тій молоді корови.

Аби вижити у Сеньківці, сім’я має тримати щонайменше три корови

- Як вам тут живеться?

- Чесно? Хрєново. Но мені іщо нічо. Оно ж як заллєшся, то всьо пох.., — немолода і напідпитку, Маша сама підсідає до мене на лавку. Пом’яте лице та безпощадний запах перегару обіцяють цікаву розмову.

- Раньше як било? Картошку в людєй перебірала. А тепер всьо, — підперши голову кістлявою рукою, філософствує Маша. — Тепер, бач, тракторов собі понакупали. Самі всьо роблять. Бо людей нанять — то ж надо послє работи 50-100 грам налить. Випивка дешева, а закуска? Дешевше самим всьо робить. А мені як жить без работи?

Маші 46. Колись вона була провідницею, потім торгувала в магазині. Тепер шукає та здає метал. А живе від боргу до боргу.

- Метал сдам – отдаю долг в магазінє. Тоді снова долгов наберусь — колбаси кусок куплю, з хлопцями йобну і брик — спать. Харашо мнє, — Маша говорить повільно, млосно затягуючись цигаркою. Попіл не струшує.

Минулої зими жінка ледь не замерзла. У спадок від померлих матері та вітчима їй лишилося три хати. Одну з них Маша продала за 4 тисячі гривень. Половину віддала сестрі, рештою роздала борги. Лишилася знову без копійки. А тут зима.

- І от була у мене сітуація: холод, дров нєту, ніхріна нєту, хліба даже нєту. Званю сєструхє: я ж тобі давала гроші, дай пару сотєн, шоб хлопци мені дров організовалі. І шо думаєш, дала?! Хєр там, — спльовує. — О, корєш мій приїхав!

Маша шкутильгає до магазину. За нею хвостиком в’ється собачка — Жужею звати. Маша любить Жужу. Миє їй лапки, купає перед сном. У Жужі окремий рушничок. І сплять вони разом. Дітей у Маші немає.

"Кагда калхоз сєл на мєль"

На всю Сеньківку три вулиці — Леніна, Шевченка і Дружби. З першою тепер проблеми. Не знають, як перейменувати. Колись звалася Кривою. На сходці села думали назвати на честь Щорса, бо ж веде на Щорський район, але "кажуть, ніби, і Щорса не можна".

Доведеться і самого Леніна з єдиної площі прибирати, але про таке поки не думають. Директорка місцевого музею каже, в сорочку-шаровари вдягнуть, шапку натягнуть — і буде Шевченко.

По ліву руку від Леніна — будинок культури на 200 душ. Тут же — бібліотека і музей. Бібліотекарка не пам’ятає, коли в останнє читала. А працівниця музею не знає історії села — зачитує зі стенду. Взимку культура, мабуть, спить, бо сам будинок не опалюється. Бюджету села стає лише на обігрів сільради.

У спину Леніну чорними дірками вікон моторошно вдивляється школа. Прожила вона недовго — 95-го збудували, 2004-го закрили. Шибки порозтягали вмить. Сьогодні у Сеньківці лише семеро школярів. Шкільний автобус щодня відвозить їх на навчання у найближчий райцентр — Городню.

Сам же вождь пролетаріату спостерігає, як ростуть дерева на руїнах контори колгоспу.

Сільський голова згадує — розпад колгоспу став справжною трагедією для Сеньківки

- От кагда нєзавісімость об’явілі, то ето как-то спокойно воспрінялі. Ну, може хтось у кругу сєм’ї отметіл, а так нє празднувалі. Тагда ж рєфєрєндум був — прагаласавалі, значіть надеялісь на лучшую жизнь. А вот, помню, калхоз кагда сєл на мєль — тагда горє у всєх било. Без роботи сколька людєй осталось.

У мєня було адніх працівників 75 чєлавєк. Дойного стада 400 коров да молодняка до тисячі. Всьо за долгі пошло, — місцевий сільський голова, Юрій Васильович Голован, у сільраді і за бухгалтера, і за кочегара, і за прибиральника. Головує Голован уже 17 років.

- І що, роботи в селі ніякої немає?

- Та откуда. Всє з господарства живуть. Малако здають да картошку. Ото молодь вся і повиїжджала. Старіє село…

Юрій Васильович має медаль. Нагородили кілька років тому за допомогу в організації фестивалю дружби народів. Вже більше 40 років щоліта фестиваль проводили по черзі три сусідські народи. 2004-го навіть президенти приїздили: Кучма, Лукашенко і Путін.

А ще якось був Патріарх Кирило. Говорили високі слова про "братність народів". Але місцеві мало їх слухали. Кого не спитаєш — дискотека та й все. Баскова згадують, а ще "з хароших ісполнітєлєй" Кадишеву та Буйнова.

Минулого року Україна від участі у фестивалі офіційно відмовилась.

- Фєстіваль був "Дружба", а січас яка дружба? Цвіт нації гібнєт, а ми будемо за дружбу… — зітхає сільський голова. — У меня тьотка в Лєнінградє живе. Ми посварилися, так я уже з нею не разгаваріваю. Вони оце думають, що ми галадаєм. Но ми ж нормально живьом! Вона сказала, що нікада більше не приїде. Ну і я більше нікада не поїду до неї!

- Думаєте, не помиримось ми всі? Фестиваль не відновлять?

- Послє всєго етого не знаю. Мені кажеться, шо нє. Но це ж не нам вирішувать. У нас є влада, вона і буде вирішувать.

Сеньківцям явно не вистачає сильної владної руки.

"Просто не треба пити"

- Утром встаю в полшестого. Пока коров подоїла, свинів покорміла, пєчь протопіла, борща-супу понаварювала — от уже й обід. Отдохнуть нє успєла — по новій пораться. І так з дня у день. Важко всьо ето, — побивається Лєна, міцна жінка років 50-ти. Разом з вагітною і незаміжньою дочкою Катею вони нарізають вже третій мішок картоплі. Завтра садитимуть. Роботи непочатий край — минулорічна картопля у дворі навалена горою.

Поряд вальяжно розклався на сіні, закинувши руку за голову і ногу на ногу, голова сімейства — вусатий, суворий і мовчазний дядько Міша. Одна нога перев’язана — Лиска, руда корова, була відв’язалася і віддавила йому стопу.

Роботи в селі — від світанку, до ночі. Думати про політику тут просто немає коли

- А картошка нікому нє нада наша! — стібеться сама з себе Лєна, відкидаючи в сторону підгнилу картоплину. — Пролежала у погребі нікому не нужна. Раньше хто забирав? Крим-Донбас. Хоч і по руб 50, але брали. А тєпєрь всьо — нікому не нужна. І зачем її стока садіть опять, спрашується?

- Ага, нє посадіш, а її раз і будут прінімать по 4 гривні. Жаба-то задавить, — підстьобує матір Катя. Обоє регочуть.

Фото 4, підпис: Раніше сеньківці продавали картоплю на Донбас та в Крим. Минулорічний урожай лишився увесь

На обід — борщ. Лєна дістає його довгим рогачем із печі та розсипає по тарілках. В кухні темно. Денне світло ледь-ледь пробивається крізь вікно — шибки не мили, певно, відтоді, як хата збудована. Та і все тут — підлога, стіни, речі — чорнюче.

- А шо ви нашого мяса не їсте? — Лєна заглядає до мене в тарілку, де лишився шмат вареного сала завбільшки з кулак. — То я доїм, — і вона хвацько перекидає сало до себе в тарілку.

- Родичів по той бік кордону маєте? — сковтуючи, переводжу тему.

- А-то! Мама в Росії живе моя, сестра — одна і друга. І в Бєларусі тоже.

- Не сваритеся через війну?

- А шо нам сваритися? Їм страшно за нас. Там же показують, шо у нас тут воюють, а ми-то на отшибє живьом, нас ніхто нє трогає, — жує Катя.

- Кажуть, служити з села ніхто не пішов.

- А хто пайдьот? У нас тут всє профнєпрігодниє — алікі одні. Всі молоді хлопци поспивалися.

Катя з Сеньківки їхати не хоче. Що в тому городі, питає, робити? То ж треба роботу таку знайти, щоби вистачало і на квартиру, і на їжу, і на одяг. Якщо в Чернігів їхати. А в Городню хоча й ближче, та ніяк — маршрутка так ходить, що тільки в обід туди дістатися можна, а о 5-ій вже назад вертатись.

- От в Бєларусі харашо люди живуть. Там калхози непагані работают. Нє то шо в нас. Нема вже калхозу. А туда, знаю, єздять на заработкі. Доміки там, говорять, дают, — мрійливо розказує мати.

- А чого самі не поїдете?

- Та якось…

У добровольці з Сеньківки не пішов ніхто

Лиска знову відв’язалася. Поки Лєна з вилами носиться за коровою, намагаючись загнати ту назад до хліву, помічаю на ганку сухеньку стареньку у яскравій хустці. Це баба Ліда, мати голови сімейства. "Правдорубка", сміються з неї всі у цій хаті. Баба Ліда покрученими пальцями старанно перекладає густу сметану з миски по банках.

Вона теж помічає мене, пильно вдивляється у нове обличчя, а тоді тихо-тихо до мене говорить. Вслухаюся.

- Та просто не треба пити, — чую. — Баба не п’є. Бабі вже 77 год, слава Богу. А то багато хто вже в землі лежать: і чоловіки, і жінки… Все від випивки.

- А ну, тихо там, — раптом гримає на стареньку син. Жінки знову заходяться сміхом, ніби він так жартує.

Але він не жартує. Вже з вулиці, чекаючи при дорозі на автобус із Сеньківки, чую з двору крик:

- А ну, іди атсюдава па-харошему, а то вигоню силою, — чую, замахується. — Іди-іди, я сказав. Патамуша думать надо, шо варнякаєш. Пошла звідси!

"Како було, тако і є"

- Значиться так, родився я по собствєнному желанію, а умру по сокращєнію штата, — саркастично починає дід Богомирський. Він — місцевий мудрець: "усьо знає і всім всьо радить". Живе старий зі своєю бабою, як і має бути, на краю села. Сусіди по вулиці всі вже давно вимерли — дерев’яні хати похилені і покинуті. Тільки в одній "оселились алкоголіки", але й вона, ясне діло, занедбана.

А от хата діда Богомирського жива — старанно викрашена в яскраві жовтий та зелений. Попід хатою звалено запас дрів.

До нашої розмови дід ставиться більш ніж серйозно — одягає зуби, "шоб вони так шевєлілісь, хоть вєрхніє, а ніжніє — най вже із ними". Розказує про своє життя — типове радянське: після 7-го класу забрали на навчання до Луганської області, півроку повчився, а тоді одразу працювати — "відработать же нада, за то шо родіна-мать тябя учіла і абувала".

Таке ставлення, щоправда, не завадило йому намагатися втекти від "одработки" — спіймали та повернули назад.

- І жилі ми тоді красіво. Любов з дєвкамі гулялі… Ех, була така Галочка с Полтави, красавіца… — всміхається дід своєю вставною щелепою, поки баба порається на кухні.

Баба Ліда знає, як дожити до старості — "просто не треба пити"

За розподілом Богомирський потрапив до Ростова-на-Дону, тоді — відслужив у армії на Кіровоградщині. Врешті, за сім років, він знову вернувся в рідну Сеньківку.

- Разруха тут була і ніщєта страшна! Зашол до маткі, а у няйо у карядорі свінья. Мама родная! Како було, тако і є. А я ж уже прівик до города.

Сьогодні діду Богомирському уже 83. До сільських реалій наново звик швидко — після армії так надовго він Сеньківку більше не лишав. Працював усе життя трактористом. Бачив, як будували і розвалювали колгосп, як ставили монумент Дружби, і як робили кордони між колись "братніми" народами.

- Оце тєпєрь нападєніє такоє фашистскоє, прям фашистскоє! Развє Путіну можна так дєлать? Із людямі? Оце як щас на Донбасє — ну, забадай мєня камар, як так можна? Таке сдєлать, таке допустить, — бідкається дід.

Але й він туди ж за всіма сеньківцями — і раніше розруха, але зараз жити гірше, і в усьому влада винувата.

- Ондо подняли ціни на хліб з 16 копєєк до 6.70 за буханку! Та і хліб печуть такой не дуже. От по 16 копєєк хліб був во який вкусний, — здіймає ліву руку в гору. Одного пальця на ній немає — робота забрала. — Оце правітєльство! До чого ми дожилісь? Оні винуждають, шоб прості люди восстаніє якесь дєлалі, рязню. Да я рязню не вмєю. Я тока колбасу різать могу. Ножом ріжу колбасу, шоб смачна була.

Богомирський ще довго сварить владу.

Бог їх точно не турбує

На Великдень пів сусіднього села згоріло. Хтось, кажуть, траву біля річки палив. Тепер вздовж дороги чорними пам’ятниками хатам стоять самі цегляні пічки.

Встояла у вогні лише одна хата — місцевий клуб. Подейкують, все тому, що збудовано його з розібраного комуністами купола церкви.

- Нюхни, — простягає скляну пляшечку із прозорою рідиною послушник Віктор. З пляшки м’яко пахне травами. — На самогоні працює! — пояснює, обережно заливаючи рідину у зварювальний апарат. За процесом напружено стежать кілька місцевих мужиків.

Ось уже кілька років вони відбудовують церкву у селі Мощинки. То єдина церква на всю округу. Священик їздить звідси на свята по сусідніх селах. Заїжджає і в Сеньківку. Зустрічати батюшку там щораз виходить не більше двох десятків людей.

Послушник Віктор допомагає місцевим відбудовувати храм

Послушник Віктор розказує, що тут він у відрядженні — "на свіжому повітрі та на молоці". Білорус із Гомеля, він, здається, чи не єдиний у цих краях, хто говорить без "бяларуського акценту". Ясні очі, тонкі риси обличчя, кучерява борода та волосся, зібране у хвостик, — вилитий монах. Тільки одягнений у забризкану фарбою робу, а з рук не випускає інструментів.

Вісім років підряд з дня у день він так само нестрижений, у потертих капцях та довгій сорочці на випуск ходив на роботу у Міністерство фінансів Білорусії. Юродствував, каже. Мав добрий "дах" — його начальник був однокласником міністра — то міг собі дозволити наплювати на дрес-код. А тоді приїхав до Києва, в монастир у Феофанії, та вирішив малювати ікони. Так став послушником.

- Знаєте, яка різниця між білорусами та українцями? Білоруси, вони спокійні — їм на хвіст наступили, вони "ав-ав" і терплять. А український народ одразу намети на площі розкладає, — розмірковує Віктор. — Анекдот є такий. В одного хазяїна було два пси: Барбос і Тузік. Барбос вирішив втекти до Білорусі. За рік повертається. Шо там? — питає Тузік. Та шо, добре все, тільки гавкати не дають.

Вільнолюбному послушнику на українській землі легше дихається.

- А коли фестиваль дружби народів тут був, ви ходили?

- Ой, мужики так напивались, так напивались, — в голосі Віктора чую добру іронію і якусь батьківську любов до цих місцевих мужиків.

- П’ють дуже?

- Та он апарат наш бачили? Він працює на самогоні. Я минулого разу таку пляшечку приніс: 80 грам залив — то на півгодини роботи, а ще 200 лишилось. Мужики кажуть, дай доп’ємо, скільки його там. Ну допийте. Так Адамич, є у нас один там, тільки через тиждень до свідомості вернувся. А так люди добрі, чуйні.

Церкву збудували ще 1881 року. За союзу переробили на клуб. Поряд пам’ятники радянським воїнам встановили. Червоні зірки — все як має бути.

За Союзу церкву перетворили у клуб, і люди, каже послушник, від Бога відійшли

- Вікторе, а як думаєте, чому Бог дозволяє війну? І щоби сусіди одне одного вбивали?

- Це все тому, що ми від Бога відходимо. І так було у всі часи. Починаючи з Єрусалиму, коли вони поставили собі тельця і почали йому поклонятися. Тут же Єрусалим був знищений. Далі Візантія — прийняли унію, відійшли від православ’я, одразу мусульмани захопили, сарацини.

Як церкви попалили, то у 41-му війну отримали. А коли народ став до церкви ходити і каятись у 43-му, тут тобі й перелом у війні. От і нині — почне народ каятися, настане мир і благодать. А поки… Люди ж в церкву не ходять. От сюди, — киває у сторону храму, — людей 20, може, ходить. Не більше.

- А чого так? Ця ж церква єдина на стільки сіл.

Пожимає плечима

- Люди своїми клопотами зайняті. Вони за радянської влади відійшли від церкви. Не мають навіть понять таких, що за всяке зло кара може настати ще у цьому житті. А Бог їх точно не турбує.

Вдень на трьох вулицях Сеньківки самі курки скубуться. А всі господарі горбляться на городах. І тільки головний місцевий прикордонник з’являється час від часу на своєму мопеді то тут, то там. За порядком стежить. Вже рік як в село можна потрапити, тільки перетнувши військовий блок-пост. Але місцеві на нього мало зважають.

- То по началу якось моторошно було. А щас — прівиклі, — відмахується кожен другий. Що там робиться за селом, тут мало кого хвилює. П’яні мужики, що підвозили до Городні, наостанок просять:

- Ви поганого не пишіть. А хорошого тут немає нічого.

P.S. Репортаж написано в межах Школи міжнародної журналістики "Українські фронтири", організатором якої є Школа журналістики Українського католицького університету за підтримки проекту Mymedia.org.ua