У камуфляжі з аптечкою. 7 історій медиків-добровольців. Фото

117
23 червня 2015

- Перепрошую, а ви з "Правого сектору"? - чоловік звертається до зграйки молоді в камуфляжі, що стоїть у черзі на касу в "Пузатій хаті" у Дніпропетровську.

-Так. Ми медичний підрозділ.

- Дозвольте, я оплачу вам ваше замовлення!

Медики відмовляються, проте незнайомець знаходить їх у залі та вручає кожному по пляшці соку - "Хоч так вас підтримаю!" - говорить він. Такі випадки трапляються на кожному кроці, "Госпітальєри", медичний підрозділ Добровольчого Українського Корпусу, давно стали легендою серед населення, і чим ближче до лінії фронту, тим відчутніша любов та підтримка пересічних людей.

Сюди приходять люди з різним минулим, світоглядом, фахом та навіть національністю. У лавах "Госпітальєрів" зустрінеш будівельника, музиканта, мистецтвознавця, священика. Хтось носить хрестика, а хтось – скандинавський Молот Тора, але українська символіка єднає усіх.

Кожен, хто приходить сюди, незалежно від роду діяльності в підрозділі, опановує "джентельменський набір" навичок: надання першої медичної допомоги, поводження зі зброєю та водіння автівки.

При цьому людина може виконувати, приміром, кухонну або канцелярську роботу в тилу, проте всі вміння за екстрених умов будуть застосовані на "відмінно". Адже лінія фронту нестійка, ніхто не знає, коли до мирного міста прилетить перший снаряд "Граду", і ліпше бути готовим до найгіршого.

Віднедавна діяльність "Госпітальєрів" збагатилася новим напрямком: навчання парамедицині. У деяких підрозділах, як ЗСУ так і добровольчих, не рідкість ситуація, коли бійці, навіть обдаровані перфектними натівськими аптечками, не мають жодної медичної підготовки.

Інструктори "Госпітальєрів" їздять по військових частинах із навчальною програмою, а також поширюють ці необхідні знання серед цивільного населення. Охочі можуть приїхати на базу до Дніпропетровської області на плановий курс навчання, і за бажання лишитися в лавах підрозділу.

Добровольці - це одна велика родина, де панують відповідні цінності, де немає ієрархії, а є лише власна відповідальність та свідомість. Саме тому тут прийнято звертатися одне до одного "друг" та "подруга".

Так хто ж вони, "Госпітальєри", ці різні і такі подібні водночас люди?

Лікар із флейтою

Друг Лемко - із тих, хто здатен гоїти рани та спиняти кулі самим лише співом сопілки. Харизматичний музикант гурту "КораЛЛі", широко відомий у вузьких колах, організатор та учасник численних етнофестів, свого часу працював рятувальником у горах, тож досвід тактичної медицини здобув іще до війни. 

"Найважливіше тут - зберігати холодний виважений спокій у напружених ситуаціях, не впадати в паніку, тримати бойовий дух - свій і побратимів", - переконаний музикант.

 

На фронті він із січня місяця. Запевняє, що тут став більш усвідомленим та пристосованим до різних ситуацій.

"У мене велике бажання, аби війна змінила кожного зсередини, аби люди стали свідоміші. І я бачу, що це все відбувається - відсоток свідомих людей росте", - говорить Лемко.

На фронт - всією родиною

Подруга Єва приїхала на фронт з чоловіком, сином і таксою Бубою. Чоловік - розвідник, 16-річний син - волонтер і помічник. Вона - керівник відділу реабілітації поранених бійців.

Ніхто краще за неї не зуміє знайти ключ до серця бійця, пораненого і зневіреного. Вона легко й природньо підхоплює мову кожного зі своїх підопічних, провідуючи їх у шпиталі, та змушує найпохмуріші обличчя сяяти.

До війни займалася програмами зменшення шкоди від вживання наркотиків, також є керівником благодійного фонду, який надає допомогу людям із залежностями та ВІЛ-позитивним, та їх родинам.

Єва і такса Буба

"На війні я стала жорсткішою, але водночас добре усвідомила значення фрази "жити тільки сьогодні", тому що "завтра" може не настати, - зізнається вона. - Я почала частіше казати близьким, що люблю їх, що мені їх бракує, бо якщо відкладу, то можу не встигнути".

Після війни Єва планує надалі займатися улюбленою роботою, та ще - ресоціалізацією вояків.

"Найбільшим випробуванням було впізнавати першого загиблого, якого я знала особисто", - згадує вона.

З арт-центру на передок

Подруга Зоя – талановитий мистецтвознавець  – до війни працювала в Києві у "Пінчук Арт-центрі".

"Я приїздила на базу ДУК багато разів, - згадує дівчина. - В один прекрасний момент вирішила лишитися назовсім. Довго думала, чим би зайнятися на війни, а для дівчинки доволі мало варіантів... Попросилася до Яни, начмеда "Госпітальєрів", аби мене прийняли".

 

Зою всі впізнають за історією з танком, що переїхав їхнє авто та ледь не знищив дівчину та її друзів.

"Це було доволі дивно, і після цього ставлення до війни стало менш легковажним, - розповідає вона. - Ми їхали з вимкненими фарами – це одне із правил техніки безпеки – у Пісках неможна їздити інакше. А назустріч нам їхав танк на повній швидкості, й ми їхали далеко не повільно, адже на тих дорогах інакше неможна... Ми одне одного не помітили. Побачили в останню мить. Нам пощастило, це диво, що ми вижили! В результаті - машина роздовбана, ми з синцями й мінімальними ушкодженнями..."

На війні вона вже вісім місяців, і не впевнена, що повернеться до сучасного мистецтва після перемоги, адже має тепер нову спеціальність – парамедик. 

Без права на сіре

Друг Турист – одесит, і цим вже сказано багато. На фронті з серпня, волонтер і боєць, у минулому – юрист, рекламщик, політтехнолог... а ще – меломан та майстер велосипедного спорту, закоханий по вуха у двохколісного друга. Вірніше, друзів – велосипедів у Туриста декілька.

"Госпітальєри" пішов, бо, по-перше, у мене медична родина – батьки лікарі, для мене ця тема  близька, - розповідає Турист. - По-друге, чому добровольці, а не СЗУ? Були в моєму досвіді моменти роботи з ЗСУ – як бойової, так і волонтерської. Там є потрясні хлопці, але сама система себе вичерпала ще при "совку", і, на жаль, 23 роки незалежності не лише не налагодили її, а зруйнували до біса. Система гнила. Бути в ній рабом... рабів до раю не беруть".

 

Війна для нього, у першу чергу, це боротьба з собою, зі страхом чогось не зробити чи недоробити...

"Війна продовжує мене змінювати щодня - в кращий бік,–- говорить боєць. – Я вдячний Вові Пу - він дав народові визначитися, поставив кожного перед вибором. Ще минулого літа можна було казати: "Ти можеш...", зараз – "Ти міг зробити свій вибір". Іноді корисно не мати сірого, а мати лише чорне й біле. Коли все чітко – є свої, є чужі".

 

По закінченні війни мріє зайнятися улюбленою роботою та купити новий велосипед.

"Ми тут всі - схиблені оптимісти, це ж найкраще поєднання!" - говорить Турист.

Вперше до моря

А от колишній рекламний менеджер Мар'ян із псевдо Марік не планує повертатися до звичної діяльності. Він - львів'янин, прибувши до "сектора М" вперше побачив море. Якби не війна, можливо, цього б дива він для себе і не відкрив. Увесь вільний час хлопець зачаровано сидів на узбережжі.

"Було дуже бридко бачити по телебаченню те, що відбувається на Сході і дуже хотілося надавати допомогу тим, хто вже знаходиться тут, це спонукало мене приїхати сюди і стати парамедиком, надавати першу допомогу пораненим і травмованим", - розповідає друг Марік.

Марік і пес Циркач

До слова, за відсутності гарячих бойових дій, пацієнтами "Госпітальєрів" стають цивільні люди, що виходять зі своїх підвалів та погребів і просять по допомогу.   

"Найтяжчим для мене є, напевно, реабілітація – коли ти приїжджаєш на базу після ротації, - міркує Марік. - Я став серйознішим, тепер справді розумію, як воно, жити під постійними обстрілами, при постійній загрозі життю. Ти розумієш, що для тебе є найголовнішим – життя тих людей, яких ти вважаєш своїми братами, сестрами".

Коли закінчиться війна, він має намір подальше життя пов'язати з медициною: "Хочу працювати фельдшером "Швидкої допомоги", незалежно від зарплати, від того, як у нашій державі оплачуються такі послуги, – я хочу допомагати людям".

Братній Кавказ

Бійців США, анонсованих російськими ЗМІ, авторові цього тексту зустріти так і не вдалося.

Натомість пощастило зустріти побратима гарячої кавказької крові. Грузин із позивним Доберман є, мабуть, одним із найправіших у всьому "Правому секторі". Він не втомлюється "вигадувати" люті кари зрадникам і ворогам (лише на словах), при цьому дбайливо вивозить із гарячих точок покинутих котів і собак у неймовірній кількості.

"Я відстоюю незалежність, цілісність і суверенітет українського народу. У мене українська родина - жінка й дитина, – говорить він. – Грузія переживала подібну кризу до тієї, яку зараз переживає Україна, там Росія чинила такі самі провокації. Потім ввела миротворців, і все – і ми втратили території остаточно, тож знаємо, які вони "миротворці", "голуби миру". Один наш президент, "миротворець", своїми "перемир'ями" довів до того, що ми втрачаємо Донбас ".

 

Боєць переконаний, що повторюється грузинський сценарій, нарікає, що на війні роблять бізнес - торгівля вугіллям, металом, зброєю.

"Якщо хочете виграти війну - треба прибрати усе "сміття" в Києві. Тоді ми приберемо сміття на Донбасі. Генеральний штаб, СБУ, МВС треба люструвати! - палко запевняє співрозмовник. - Побачене зрадництво стало найбільшим для мене випробуванням на цій війні, коли заробляли на смерті моїх побратимів. Іловайський котел був створений штучно, його створили комбати, що тепер валять усе на Генштаб. Я впевнений, що вони за це отримали непогані гроші. Так само як і в Дебальцево".

В минулому Доберман працював у поліції, і зараз категорично проти того, аби "Правий сектор" потрапив до ЗСУ або МВС.

"Вам буде приємно сісти в таксі, де водій в хлам п'яний? Отак і я не хочу воювати під керівництвом недоумків, аби за багато років зустрічалися правосєкі і питали одне в одного: "Здоров був, брате! А в якому полоні ти був?.. А в якому "котлі" ти був?.." Нещодавно говорив з бійцем батальйону "Дніпро-1". Він ледь не плакав, казав: "Мужики, як погано, що вас вивели з Пісків! Бо коли нам казати "ні", по нас били, ви були єдиною силою, що давала "отвєтку"...

Найкращі спогади - це люди...

Пастор із позивним Падре ще раніше, у якості священика протестантської церкви, вивчив характер населення східного регіону, і зараз чимало розповідає про його особливості.

Тепер він парамедик, а ще, неофіційно, – неперевершений кухар (у відповідній ролі свого часу служив у "Азові"). Основним його мотивом став захист своєї країни та родини від російського окупанта.

"Найбільшим випробуванням за період цієї війни стали смерті друзів та смерті людей загалом, як мирних мешканців так і хлопців, що воюють, - розповідає він. - Став серйозніше ставитися до життя, до його цінності. Словами, став більш патріотом та навіть націоналістом - в хорошому сенсі цього слова, чого раніше не було".

 

"Націоналізм - це не нацизм. Це любов до своєї країни, до своєї нації. Ще Степан Бандера створив формулу: наше добре ставлення до людей будь-якої національності, котрі нам допомагають, толерантне ставлення до тих, хто нам не заважає, і, безумовно, вороже до тих, хто є нашим ворогом", - пояснює госпітальєр.

Як і багато інших, Падре не дуже вірить у швидку перемогу, проте після неї, скоріш за все, повернеться до колишньої діяльності.

"Найкращі спогади, по суті, це люди, з якими ти пліч-о-пліч проводив весь цей час, - розмірковує він. - Різні люди, з якими до війни ми, можливо, ніколи би не зустрілися, а зараз ми стали друзями, побратимами, тими, хто прикриває одне одного, кому можна довіритися і не боятися, що вони тебе підставлять". 

 

Усі фото автора

powered by lun.ua