"Рани": проект про українських військових та їхню реабілітацію очима іноземного фотографа. Фото

Йосиф Сивенький - американець українського походження, який почав їздити до України ще підлітком у 1990-х роках.

У 1996-ому році вчився танцювати у школі ансамблю Вірського, перш ніж отримав травму. 15 років тому він почав працювати в Україні як фотограф і мешкає тут з 2003-ого року.

Він розповів "Українській правді. Життя", що протягом своєї кар'єри він працював над різними соціальними проектами у декількох країнах, які пережили серйозні конфлікти та різноманітні потрясіння.

"Але Україна сильно відрізняється для мене від інших країн, де я був. Я не подорожую до України. Україна - це мій дім. Я тут живу. Я так само відчував гордість, хвилювання, захоплення, страх, шок і гнів, як і більшість українців під час Євромайдану та війни", - розповідає він.

Проект "Рани" - про тему, яка лишається поза увагою. "Мало які українські та міжнародні медіа пишуть про складні проблеми, що стоять перед тими, кого було поранено у війні за українську Європу та демократичне майбутнє. Здається, що на сьогоднішній день немає дискусії на державному рівні чи в рамках громадянського суспільства про довгострокові витрати на медичне обслуговування, пенсії, фізичну терапію, професійну підготовку, ПТСР та інфраструктуру для людей з обмеженими можливостями", - додає він.

Йосиф каже, що проект призначений для інформування і заохочення до дискусії українців про масштабну реінтеграцію поранених солдатів та активістів до повсякденного життя. А також аби надихнути допомагати іншим.

"Якби не волонтери, волонтерські організації та ті, хто їх підтримує, я навіть не хочу думати, яким би було життя поранених солдатів. Є багато людей, які безкорисливо допомагають іншим. Що неймовірно надихає. Але є ще багато роботи", - каже він.

"Чоловіки, з якими я провів час фотографуючи їх, пройшли через страшні випробування. Я дуже поважаю їх, захоплююся їх величезними жертвами у служінні на захисті своєї країни, своїй громаді, своєму дому", - додає він.

Він каже, що активно фотографує деяких із цих чоловіків і збирається продовжувати це робити у майбутньому. "У деяких випадках, я міг би зробити один портрет, а потім рухатися далі. В інших - я шукаю шляхів розповісти більше. Про різні етапи травми, реанімацію, базову фізичну терапію, навчання, протезування та нормального ходіння у повсякденному житті", - ділиться Йосиф.

Фотограф додає, що його світлини - пропонують вхід до світу поранених активістів і солдатів, а також того, як на них впливають наслідки революції, акти війни та тероризму, скоєних Росією та її довіреними особами.

"Я назвав свій нерв Путін. Він болить і мучає мене постійно, як його ще назвати?", - Леонід Хмельков (24 роки)

Леонід Хмельков (24 роки), вперше за кілька місяців підіймається, щоб сісти. Йому допомагають родичі. Леонід отримав вогнестрільне і осколкове поранення 22 січня 2015 р., у День соборності. Леонід – контрактник, служив у 95-й Житомирській окремій аеромобільній бригаді і був поранений протягом довгої і виснажливої битви за Донецький аеропорт. Зараз він проходить лікування в Німеччині, за яке було сплачено переважно завдяки пожертвам і волонтерським зусиллям.

"Не те, щоб боїшся болю, але таке відчуття, що ще крапелька, ще трошки, і просто зламаєшся. На грані, як перегружена машина: ресори тріщать, тріщать, тріщать, і ще камінець туди кинь - і вони полопаються". Київ, 4 березня 2015 р.

Тут і далі - фото надані Йосифом Сивеньким

Артем Кравченко (24 роки)

"Наша незалежність далася нам без крові. Я знав, що рано чи пізно буде такий збройний конфлікт і будуть жертви. Рано чи пізно це мало відбутися... І от зараз ми народжуємося як нація, як потужна сильна європейська країна".

Хлопець з Верховцево Дніпропетровської області працює на комп’ютері, готуючись до виборів у Верховну Раду як кандидат-мажоритарник. У нього численні вогнепальні поранення і він проходить лікування у Дніпропетровському опіковому центрі. Близько двох місяців Артем провів на Майдані під час Революції Гідності, а в липні 2014 року пішов добровольцем у батальйон "Дніпро-1".

Артема поранили під час евакуації з Іловайська по так званому зеленому коридору. Через великі втрати крові та біль він не міг іти, тому більше ніж 8 годин повз майже 3 км до найближчого села: "Пити дуже хотілося, вночі я взагалі пив свою сечу, не витримував вже. Доліз до крайнього двору і перше, що я почав шукати, - це воду. Заліз до свиней, почав пити в них воду, а вони почали мене кусати за те, що я п’ю воду з їхнього корита". Дніпропетровськ, 9 вересня 2014 р.

Вадим Довгорук (23 роки)

Вадим - спецназівець, якому після важкого поранення зробили потрійну ампутацію, лежить в реанімації. Лікар Київського міського опікового центру дивиться на Вадима з коридора.

Сергій Масан

"В нас кардинально змінилося життя", - розповідає Світлана Капуста (29 років), витираючи чоло своєму чоловікові Сергію Масану, українському десантнику із міста Миколаїв, що проходить лікування в Дніпропетровську.

Сержант Масан отримав опіки 70% тіла і втратив кілька пальців руки в результаті обстрілу з реактивної системи залпового вогню "Град" в селі Дяково у Луганській області, поблизу кордону з Росією. Сергій провів три місяці в районі бойових дій і стверджує, що його бригаду часто обстрілювали системами "Град" з території Російської Федерації. Дніпропетровськ, 29 вересня 2014 р.

В’ячеслав Буйновський (41 рік)

Йому ампутували праву руку і праву ногу, що робить перші кроки назустріч близькому другу, використовуючи протез від протезної майстерні, розташованої в Києві на Подолі. До Євромайдану, в якому він брав активну участь, В’ячеслав працював механіком у Сумській області. Потім записався добровольцем в батальйон "Айдар" і був тяжко поранений під Луганськом у вересні 2014 р. Київ, 10 лютого 2015 р.

Володимир Гончаровський (31 рік)

Вдома у Теофіполі Володимир цілує дружину Оксану. Вона розповідає: "Життя дуже тяжке тепер. Ми сподівалися, що він поступово почне ходити знов, але, як бачите, все без змін". Теофіполь, Хмельницька область, 17 листопада 2014 р.

Він, одружений, батько чотирьох дітей, був тяжко поранений 20 лютого 2014 р. трьома пострілами – двічі у спину і в праву руку. Він намагався рятувати поранених учасників Євромайдану, в яких стріляли правоохоронці на вулиці Інститутській в Києві. Володимиру робили численні операції в Україні та Німеччині, але його стан залишається надзвичайно складним. Через ушкодження нерва у Володимира сильний біль по всьому тілу, який часто стає на заваді фізичній терапії.

"Я навчився сам собі ставити уколи, щоб посеред ночі не будити сина, жінку чи маму", – Володимир робить собі ін’єкцію налбуфіну, сильнодіючого аналгетику, поки його син Назар спить поруч. Денна доза для Володимира – 1-2 ін’єкції. Деколи Володимир ставить собі до шести уколів на день. 6 лютого 2015 р.

Володимир на інвалідному візку біля своєї хати. Святець, Хмельницька область, 10 грудня 2014 р.

"Українська правда. Життя"