На згадку про Піну Бауш. Рухатись і зворушувати, "інакше ми пропадемо"

409
28 липня 2015

Для захоплення танцем забракне слів, а для портрету німецької танцівниці і хореографині Піни Бауш однієї цитати чи навіть палітри барв. Цього року їй мало виповнитись 75. Своїм прикладом Бауш і далі заперечує відстань і час.

Жінка починала танцювати у революційну для хореографії епоху: Марта Грехем, Джордж Баланчин, Хосе Лімон, Мерс Каннінгем.

Чи знала Бауш, що згодом сама буде ідолом цілої танцювальної течії, куди занурюватимуться мільйони послідовників?

У грудях Піни б'ється серце "танцтеатру", унікального стилю, де хореографія, музика та акторська гра перемішані в захоплюючий перформенс.

Спочатку вона стикнулась з нерозумінням і навіть осудом, а згодом плеядою нагород – від стипендії танцювальної школи до Золотого лева венеціанської Бієнале, Премії Кіото, премії Ґете.

Хоча, звісно, найбільшим визнанням для Бауш були не статуетки, а переповнені глядачами та їх оплесками зали.

Дитинство на гойдалках долі

Перебування на війні стало справжньою школою життя для тоді юної Піни Бауш. Рідне місто німецької танцівниці Золінген було дуже сильно зруйновано. Коли починали волати сирени, родина Бауш мусила йти в невеличкий прихисток в саду.

Колись бомба навіть зруйнувала частину будинку, але нікого не зачепила. На деякий час батьки відправляли Піну до дядька в Вупперталь з більшим бомбосховищем. У сміливої Піни завжди був напохваті дорожній рюкзак з улюбленою лялькою. Зачуєш сирену – біжи.

Страх від атак був не єдиною трагічною картиною перед очима маленької дівчини. Біля єдиного в місцевості водонасосу з постійною чергою люди обмінювали речі на щось їстівне. Колись батько Піни обміняв дві стьобані ковдри, радіо та пару чобіт на вівцю. Ягнятко, що привела вівця, юна танцюристка назвала на честь себе. Після жаху побачити свого улюбленця на Великодньому столі, Піна не їла баранини.

Батьки Бауш володіли готелем і ще купили невелику ділянку для відкриття ресторану, поряд була будівля кегельбану, де почали облаштовувати танцмайданчик. Тут Піна потай створювала перші танцювальні роботи.

Маленька дівчинка завжди була відданою помічницею для батьків у ресторані-готелі – своїй залі для тренувань та сцені. Колись через хворобу близьких у 12 років дівчина навіть очолила управління закладом.

Двотижневий майстер-клас з самостійності був одночасно викликом і досвідом, який вона ні на що не виміняла б: "Я багато допомагала. Годинами чистила картоплю, мила сходи, прибирала кімнати. Але найбільше в дитинстві я стрибала та витанцьовувала в цих кімнатах. А гості готелю спостерігали за цим".

Всі відвідувачі дивились за тим, як народжується майбутня майстриня танцювальної експресії. Головне, що всі повірили в неї. Крім сцени ресторан став для Бауш ще й театральним перформенсом, де вона побачила чимало реалістичних картин з життя відвідувачів. Пізніше ці історії постануть в роботі "Кафе Мюллер".

"Ввечері я мала йти спати, а натомість ховалась під столами і сиділа там. Те, що я бачила й чула захоплювало мене: дружба, кохання і сварки - все ,що можна побачити в ось такому місцевому ресторанчику. Це тренувало мою уяву. Я завжди була глядачем. Балакучою я не була, радше мовчазною", - пригадувала вона.

Члени місцевого театрального хору також частенько навідувались у готель, аби попоїсти і примовляли, що Піні треба піти в дитячу балетну групу. І одного разу вони таки взяли її з собою. Дівчинці тоді було 5: "Це було незабутньо. Всі діти лежали на животі, піднімали ноги, згинаючи їх вперед і вкладаючи то ліворуч, то праворуч від голови. Не всім це вдавалось. Але для мене проблемою не було".

Тоді викладач танців назвав Піну акробаткою.

Дівчина не усвідомлювала, що значило те дивне слово, але інтонаційно зрозуміла, що це було щось особливе. Відтоді юна танцівниця загорілась бажанням ходити в цю групу.

Граючи в театральній студії, Піна дуже уважно ставилась до своїх ролей, максимально їх переживала. Аби зіграти продавця газет, вона брала місцеве видання, писала вгорі назву тижневика з п'єси і репетирувала. Ніхто не бачив цього акторського таїнства, але через ці невеличкі ролі Бауш усвідомила, куди прагне – тільки театр, тільки танець.

До хореографії ставлення дівчини було пріоритетним, а уроки балету стали сенсом життя. Можливо, через це деякі зауваження вона сприймала надто близько до серця. Наприклад, коли одного разу в Піни дещо не вийшло у танцкласі, вона сказала "Не можу" і викладач без розмов відіслав балерину додому.

Півмісяця її не було уроках, але згодом повернулась: "Кількома тижнями по моїй відсутності вчитель завітав до мене і спитав, чому я припинила ходити. Звісно, потім я відвідувала ці заняття знов. Але "Я не можу" більше не казала".

Батьки для танцюристки були найкращою підтримкою та джерелом щастя. Вона полюбляла спостерігати за мамою, що вподобала ходити босяка по снігу, могла без проблем полагодити радіо, планувати незвичайні подорожі та батька, що колись мав вантажівку, де завзято співав, перевозячи товари, а потім розповідав про свої подорожі.

Найважливішим для Піни було те, що батьки завжди вірили в неї: "Мої батьки пишались мною, хоча майже ніколи не бачили, як я танцюю. Водночас вони не виказували забагато інтересу. Але я відчувала, як вони мене люблять. Мені нічого їм не треба було доводити. Вони мені довіряли і ні в чому не звинувачували. Це найкращий подарунок, який вони могли мені дати".

ПІНуети життя

В 15 Піна відвідує танцювальну академію Фолькванг в Ессені, де головує Курт Джус, один з засновників танцтеатру.

В Ессені Бауш навчилась не тільки хореографії та акторської гри, а й малювання, скульптури, фотографії, графіки та дизайну. Коридори школи були наповнені нотами та мелодіями, а повітря просякнуте фарбами.

Курт Джус був ідейним наставником для Піни, він запрошував різних хореографів на воркшопи і заохочував студентів до самопошуку.

Бауш вважала, що широка база надважлива, проте кожен мав визначити для себе, що він хоче сказати у танці і як розвиватись далі: "Джус був кимось надзвичайно особливим для мене. Саме завдяки йому я вперше сповна відчула музику. До цього я тільки й знала, що поп-пісні з ресторану. Його увага, підказка та підтримка були вирішальними в моєму житті. Як же мені поталанило зустріти цього вчителя".

За роки навчання в школі німецька хореограф зіткнулась із ще одним важливим викликом. Після появи сильного болю у спині лікарі застерегли Бауш: якщо не зупинитись зараз, за півроку ходитимеш на милицях.

Тоді Піну номінували на Нагороду Школи Фолькванг, а це потребувало створення персональної програми. Що тут вирішувати? На фінальному виступі піаніст запізнився, а Піна не знаючи того, вийшла на сцену та встала в позицію, простоявши в ній, здавалось, цілу вічність. Це тільки довело,яким важливим для танцівниці був цей вже давно зроблений вибір.

"Люди в залі були ошелешені, що лишилась я стояти в позиції так довго та ще й з такою впевненістю та спокоєм. Я все линула і линула вгору. Коли почалась музика, я почала танцювати. Я вже тоді усвідомила, як в надзвичайно складних ситуаціях мене наповнював покій. Я могла дістати силу з труднощів. Так я навчилась довіряти".

Згодом Піна вирішує податись на стипендіальну програму в США, бо "буде танцювати, хай там що".

Шукаючи себе, 18-річна танцюристка їде за океан. І ось відважна німкеня вже у нью-йоркському порту.

Сама, без медичного поліса, грошей, знання англійської , зате із прагненням до мови танцю, вона прибула в Джульярдську школу з викладацьким складом-привітом пишатись: Ентоні Тюдор, Альфредо Корвіно, Маргарет Краске, Пол Тейлор та багато інших. Навчання та труднощі тільки інспірували мандрівницю, тому вона вирішила лишитись в Нью-Йорку на 2 роки, маючи фінансування лише на один.

Це означало жорстку економію, але випробування вчили її чомусь новому, а головне – дослухалась до власних покликів: "Я більше приділяла увагу внутрішньому голосу, моєму руху. Я відчувала ,що він стає чистішим і глибшим. Можливо, це все лише моя уява. Але трансформація сталась – і не лише з моїм тілом".

Знову і знову Бауш доводила любов до танцю і готовність боротись. Колись повертаючись з недовгої поїздки з Європи до Штатів, вона не змогла купити квитки. Не було місць на рейс в Нью-Йорк, де на неї чекав адвокат для внесення правок до паспорту і робота в балетній трупі Метрополітен-опера.

Піна розуміла, що мала дістатись до Америки за будь-яку ціну, тому наважилась на 5 пересадок, прибула в інший аеропорт, перелетіла на ґвинтокрилі на друге летовище...Попри втому, для неї це було пригодою: "Після того перельоту , я б змогла дістатись будь-якого місця на Землі. Більше я не знала страху. Нічого з того, що зробила не було запланованим. Я й не думала, що зможу так діяти. Це сталось без зайвих розмірковувань."

Поклик і покликання

Нью-Йорк. Раптовий дзвінок в кімнаті Бауш. Це Курт Джус, що кличе Піну назад. І хоч вона хотіла б це продовжити викривати грані танцю за океаном, повернулась на батьківщину, аби танцювати в колективі свого наставника – "Волькванг-балет".

Тепер вона не лише виконавиця, а й помічниця, яка і сама ставить перформенси. Одного разу побачивши, як танцює Бауш, Джус запитав, що вона робить. Піні складно було пояснити природу своїх рухів, це був пошук способу висловити власні відчуття у індивідуальний спосіб:

"Я не могла використовувати матеріал і форми руху інших людей. Я цього не робила просто з поваги. Те, що я бачила та навчилась, стало для мене табу. Я створила собі складні обставини – чому і як можу я щось висловити?"

Після того ,як Джус поїхав з Ессена, Піна очолила танцювальну студію. Головний директор театр у місті Вупперталь Арно Вюстенхефер неодноразово запрошував Бауш працювати. Одного дня Піна погодилась очолити Вуппертальський Балет.

Зробила це з острахом, бо про роботу винятково в театрі ніколи не думала. Наважилась. Було нелегко. Спочатку намагалась структурувати все, що робить, будувати плани, а потім зрозуміла, що не хоче дотримуватись схем.

Вона буде просто працювати, думати , а там вже побачить, куди це її приведе: "Весь час я хотіла лише танцювати. Це була мова, на якій я могла висловитись. Обов'язок хореографа завжди стримував потребу танцювати. Саме так я почала передавати іншим свою любов до танцю."

Спершу глядачі йшли з вистав, грюкаючи дверима і вередуючи. Попередній постановник привчив публіку до досить класичних форм.

Огляди преси теж не радували, часто Бауш підтримували танцівники, але не завжди . Всі її спроби використати незвичну музику чи спосіб її подачі зустрічали лиш незадоволення хору та оркестру.

Так ,намагаючись знайти компроміс, німецька хореограф прийшла до застосування музики з різних культур та бекграундів: "Перші роки було складно. Але я не з тих, хто так просто здається. Я не тікаю, коли з’являється складна ситуація. Я завжди продовжую працювати. Не можу інакше. Я говорила і робила речі, які вважала за потрібне"

Піна потребувала підтримки і вона не забарилась. Рольф Борзік став опорою в танці та життя, що для Піни було одним цілим.

Вони познайомились ще за часів навчання в Ессені, де Борзік вивчав графіку, а поза тим був натхненним фотографом та художником.

У театрі Піни він працював декоратором, ким, як переконана Бауш, зовсім не думав стати.

Він не пропускав жодної репетиції, як і Піна був закоханий в танцівників, а тому наважувався на найнепередбачуваніші екперименти у виставах. Він вперше використав природні елементи на сцені (землю, підлісок, хмиз і воду). Разом з Піною вони зробили перформенси і відчуття глядача надреалістичними:

"Ми були взаємним джерелом натхнення. Ми мали тисячі ідей для кожної роботи, вигадували чорнові варіанти. Ми могли покластись один на одного в усіх питаннях, спробах, непевностях, навіть сумнівах в роботі над виставою. Рольф Борзік завжди був поряд на всіх репетиціях. Він завжди був там, підтримуючи і захищаючи мене. А його уява не знала меж".

Тривала боротьба чоловіка з лейкимією була тяжка, хвороба розлучила Піну з Борзіком, проте навіть остання робота ("Легенда про невинність") коханого чоловіка мала для німецької хореографині особливе значення – була просякнута коханням та бажанням жити.

Рольф Борзік був з Піною з самого початку головування у Вупперталі і за 7 років разом з нею зробив театральну революцію.

Після такого удару Піна не здалась, не сховалась в новій роботі, а вилікувалась нею. Новий декоратор Петер Пабст та колектив знищили біль:

"Пабст та мої танцівники стали попутниками у такій далекій і складній подорожі. Вони йшли зі мною, сповнені довіри, за що я їм безмежно вдячна. Вони всі - перлинки. Кожен по-своєму.Я люблю своїх танцівників. Вони прекрасні і я старають показати, які ж вони прекрасні всередині"

Згодом Бауш познайомиться з чилійським поетом Рональдом Кеєм, який принесе певну гармонію і баланс в життя танцівниці. Їх сина Піна назве на честь Борзіка – Ральфом-Саломоном.

Різноманітні проекти за кордоном давно надихали німецьку поборницю танцтеатру , вона знову і знову намагалась відтворити це багатобарв'я у виставах, адже мова у всіх була одна – танець. Вона ніколи не припиняла створювати нове хай там що:

"Страхи перед прем'єрою не полишають мене аж до цього дня. Як я можу змінитись? Нема плану, сценарію, музики, декорацій. Але є дата показу і обмаль часу.Я навчилась кожного разу починати з початку.У мене завжди відчуття, що я не досягну того, що хотіла, але щойно упала завіса, я вже будую плани"

    ***

У чому секрет Піни Бауш? У сміливості бути собою і відкриватись через рух, що був мовою ,якою вона водночас майстерно володіла та вивчала. Німецька танцюристка "все пропускала крізь серце, все переживала", а головне - ніколи не прагла загортати хореографію в слова. Просто "танцювати, танцювати, інакше ми пропадемо".



powered by lun.ua