Дорогою до Щастя: прифронтова зона

80
6 липня 2015

Недалеко від в'їзду до Станиці Луганської, невеликого містечка біля Луганська, є блокпост, який несе на собі сліди нещодавнього бою.

Порубаний артобстрілами ліс, верхівки дерев зрізані, наче ножицями. Армія дерев без крон, із самих тільки стовбурів. Залишки техніки, інколи розбиті на маленькі уламки. Повністю згорілий танк. Трохи далі - декілька зруйновних будинків, спорожніла автозаправка.

Блокпост продовжує функціонувати. Проїжджаючи, обертаємося на українських бійців. На ящиках для боєприпасів, які зараз слугують укріпленнями, - маленька плюшева іграшка.

У самій Станиці Луганській зупиняємося біля розбитого вщент СТО. Всередині – купа обгорілих уламків, розплавлене скло, ніби хтось його позгинав, як аркуші картону. Сотні чи навіть тисячі маленьких отворів від уламків, крізь які пробивається світло. Світла тут багато, воно падає зверху, крізь рештки даху, відображається від алюмінієвих пластин, б'ється крізь отвори від уламків, що доводиться заплющувати очі.

Знаходимо маленький обгорілий ключ. На дверях напівобговоріла табличка "Открыто". Від цього особливо моторошно. Чи живий ще той, хто відчиняв ці двері?

Трохи далі - вщент розбитий магазин. Металеві каркаси нагорі вигнуті: під дією вогню метал все більше схожий на рослини.

Ми говоримо з Ларисою, місцевою мешканкою. Їхній будинок – недалеко від зруйнованого магазину. Їхні свати загинули: снаряд влучив у будинок, їх просто розірвало на шматки.

Але Лариса та її родина не виїжджають. Ніхто з її сусідів не виїжджає. Вони тримаються за свої будинки, немов це частина їх самих.

Закінчується день, навколо тихо і спокійно. Сонце сідає, будинки і дерева покриваються золотом, стає неймовірно красиво. Не можна повірити, що в цих прекрасних місцях іде війна.

Подорож 1.3.

По цих фронтових містах ми їздимо разом із волонтерами Восток-SOS. Молоді хлопці та дівчата; багато з них самі звідси, з Донбасу. Їхній маленький синій бусик з тризубом, вони називають його "АТОбус". Наша компанія - Женя Васильєв, Юля Пелюсова, Мілан Зайцев, Антон Голобородько, Максим Мойсеєнко.

Волонтери Восток-SOS

Восток-SOS було створено з двох правозахисних організацій: луганського "Поступу" та кримського правозахисного центру "Действие". Коли почалася війна, найперше створили гарячу лінію, допомагали людей вивозити з зони війни. Люди їхали, не знаючи куди – і їм треба було давати найпершу допомогу, шукати житло, давати найнеобхідніше.

У серпні 2014 року волонтери зрозуміли, що цього замало. Що треба їхати в прифронтові зони. У містечка та села, які часто відрізані від нормального життя: куди не доходять продукти, де немає медикаментів. Тоді цим ніхто ще не займався.

Зараз це вже тринадцята їхня поїздка - або, як вони кажуть, подорож номер 1.3. Кожна з них може тривати тиждень чи навіть кілька тижнів. Вони відвідують кілька селищ на день, і роздають підготовлені пакети з допомогою. У них - рис, гречка, цукор, згущене молоко, макарони, по 2 банки тушонки, паштету та рибних консервів. Також возять медичне обладнання для лікарень, ліки чи якісь життєво важливі речі, про які просить хтось особисто.

Спочатку гроші на гуманітарку збирали від людей, через банківські картки. Зараз Восток-SOS також покладається на кошти міжнародних організацій та інших країн: Євросоюзу, фонду "Відродження", країн ЄС. У подорож 1.3 їдемо з допомогою від Естонії.

Роздача гуманітарної допомоги 
Черга за нею 

У багатьох прифронтових селах не працюють магазини. Працюють вони там, де є дороги, де доступне транспортне сполучення; там, де воно з різних причин недоступне, люди живуть без продуктів і ліків, натуральним господарством. Вирощують сезонні овочі, фрукти чи квіти.

Зараз сезон полуниці, але людям складно її кудись вивезти. Місцеві "здають" полуницю за 10-15 гривень кілограм, а в Луганську вона може коштувати 100-140 гривень за кілограм. В Луганськ переправляючи через Сіверський Донець у Лобачевому (на схід від Луганська) чи Лопаскіно (на захід), платячи за переправу, або провозять через блокпости (10 гривень за ящик на кожному блокпості).

Пенсії виплачуються, але щоб їх отримати, інколи деколи треба їхати в інший населений пункт (Щастя, Новоайдар чи Старобільськ). І, знову ж, проблема транспорту: інколи за це треба найняти попутку й заплатити 100 гривень.

Молоді тут майже немає. Тут залишилися здебільшого пенсіонери чи старші люди, які тримаються за свої хати, як за свою останню надію.

Полуниця на лінії фронту

Олені Захарівні 76 років. На ній стара фіолетова сукня з червоними квіточками, і біла хустка на сивій голові. Вона спирається на саморобну палицю. Важкі опухлі ноги. У неї остеопороз: вигнути спину вона не може, ходить тяжко, сильно пригинаючись уперед.

Ми зустрічаємо її в Передільському, біля самої лінії фронту, у кількох кілометрах від Щастя. До Луганська – близько 30 кілометрів.

Вона відстояла дві години у черзі за гуманітарною допомогою, але додому самотужки дійти не може.

"Сьогодні всю ніч стріляли, вікна дрижали, я не знала, де лягти, щоби скло на мене не впало, - розповідає вона. – Добре, якщо відразу вб'ють, а якщо калікою залишать?".

Олена Захарівна. Тут і далі - фото авторів

Чоловіка Олена Захарівна поховала шість років тому. У неї троє дітей, двоє з них у Луганську. Син живе у багатоквартирному будинку: з 36-и квартир люди залишилися лише в 6-и, решта повиїжджали.

Вона тримає з дітьми зв'язок телефоном, але додзвонитися може не кожного дня. Між нею та дітьми – лінія фронту. Старший онук уже отримав паспорт "Луганської народної республіки". Що з ним робити – невідомо: в Україну в його з ним не пустять, в Росію теж.

Гнів Олени Захарівни спрямований на "ЛНР": "Якого біса вони лізли від’єднуватися, якщо вони нічого не можуть?".

Вона зупиняється і починає палицею креслити на піску уявну схему забезпечення Луганська: звідки електроенергія, звідки вода, звідки продукти.

Але українська влада в неї теж не викликає симпатії. Коли губернатор Москаль перекрив воду "ЛНР", це для неї означало одне: її діти та онуки залишилися без води.

В неї будинок з білої цегли. Криниця-журавель, з якої вона бере воду. Акуратна побілена пічка, яка служить їй плитою. Стільці та посуд старі, але чисті та охайні. Всередині - приємний свіжий запах української хати.

Олена Захарівна ходила на "референдум". Людям там обіцяли якісь картки.

"Сказали, що без "карточек" життя не буде, ні до чого доступу не буде. Тоді всі повиходили – хворі, хромі, убогі, усі годинами стояли заради цієї карточки", - розповідає вона. Коли підійшла її черга, молодий охоронець її відштовхнув – сказав, що карточку отримає у виконкомі. Але за карткою вона так нічого і не отримала.

Виїжджати вона нікуди не буде. Немає куди, "у кишенях порожньо, і нікого зі своїх по містах немає". "І як я все це кину? Це ж моїми руками усе зроблене". "Люди хочуть тільки одного: щоби усе закінчилося, щоби не стріляли більше".

Вона не відпускає нас, не пригостивши полуницею. Полуниця продовжує рости тут, на цих обпечених сонцем полях, на цих піскових грунтах, під цими снарядами, які літають над головою щодня. Полуниця солодка-солодка. Найсолодша у світі.

Найсмачнішу полуницю в житті ми їли тут, на лінії фронту.

Загострене почуття справедливості

"Тут вам ніхто нічого не скаже, - каже у Передільську чоловік у чорних окулярах. – Тут головне правило для більшості – не висовуватися". "Люди тут тихше води, нижче трави. Вони всі знають, що виживає серединка".

Дехто з тих, хто стоїть у черзі за гуманітарною допомогою в Передільську чи в Щасті, відмовляються з нами спілкуватися. Вони бояться журналістів, вважають, що "кожен, хто говорив з журналістами, потім мав проблеми". Що за ними слідкують, навіть коли ми не вмикаємо диктофон.

Але більшість говорить відкрито – про обстріли, про свою втому від війни.

Леонід Миколайович – пенсіонер; каже, що радий би був поїхати в Луганськ, де працював на заводі, щоби отримати довідку. Зараз отримує мінімальну пенсію 949 гривень, а мав би близько 2 тисяч. Але для цього потрібні папери, які в Луганську, куди не проїхати. Інші розповідають про те, що складно комусь продати полуницю, доступу до ринків немає, доводиться здавати тим, хто везе її контрабандою на територію ЛНР.

У містя Щастя 

Стріляють тут здебільшого вночі. Або тому, що вночі легше сховати свої позиції, або тому, що вночі не працюють спостерігачі ОБСЄ. Але буває, що стріляють і вдень. Люди вже поволі звикають до звуків снарядів, які пролітають над їхніми головами.

"Вони стріляють, а ми квіточки саджаємо", - говорить одна з наших співрозмовниць.

"На референдум ходив. Усі ходили. Усі голосували за незалежність ЛНР. Чому? Ніхто не хотів неприємностей", - говорить Віктор.

Його сестра жила в Луганську, загинула рік тому – в серпні 2014-го. "Її розірвало снарядом. Приїжджали в морг, по частинах збирали".

Залишилося двоє дітей.

"Я не знаю, хто винен, я не можу нікого звинувачувати". "Це не народ воює. Народ на роботі, на городах. А ті, хто воюють – це інші люди".

Багато хто тут звинувачує у війні Україну. Багато хто - Росію та сепаратистів. Але більшість уникають прямих відповідей та хочуть, щоби обидві сторони просто перестали стріляти.

Ми повертаємося до таємничого чоловіка в чорних окулярах. У нього, як він каже, - "загострене почуття справедливості".

Йому 77 років, хоча виглядає на 60. Працював механіком на кораблі, плавав у Тихому океані, і на екваторі, і біля Камчатки. Після повернення довго не міг себе знайти на суші.

"Я ходив по кукурудзі у себе в городі, щоб мене ніхто не бачив, і плакав".

Він має своє бачення того, що відбулося.

"Путін затіяв усе це, і сам не знає, як з цього виплутатися", - вважає він. Росії пророкує долю СРСР після Афганістану.

"Подивіться на цих казаків у Станиці Луганській, - іронізує він. – Це завжди був маскарад, їх скоріше ряженими вважали. Знаєте, як про них раніше казали? "Твій дід був казак, його син був син казачий, а ти хвіст собачий". А зараз вони з автоматами, серйозні люди".

"Радянський Союз будувався на брехні", - говорить Олександр, колишній військовий. Його дружина родом зі Львова. "Вони мені розказували про бандерівців і фашистів. А я їм говорив, що це неправда, що я знаю людей зі Львова, це прекрасні люди".

Він говорить російською, напам’ять цитує Пушкіна. "К чему стадам дары свободы? / Их должно резать или стричь. / Наследство их из рода в роды / Ярмо с гремушками да бич".

Цей вірш він вважає діагнозом і сучасної Росії. "Моя країна – Україна", - каже він.

"Щастя – це Україна"

Коли ми виїжджаємо з Передільського у напрямку Щастя, назустріч на велосипеді їде молода жінка. Вона не тримається руками за руль та їде, підставляючи руки і шию яскравому сонцю. Здається, вона ні про що більше не думає.

Одразу за нею – величезна військова вантажівка.

Праворуч у річці стоять білі чаплі – величні та мовчазні, умиротворені та нерухомі, в світлі сонця, немов китайські фарфорові статуетки. Мир і війна ближче, аніж здається на перший погляд.

Щастя на Луганщині. На задньому плані - черга за гуманітарною допомогою 

Біля блокпосту, поруч із залізничною колією – напрямна труба від "Граду", що стирчить із землі, як величезна стріла. Іншу триметрову трубу від "Граду" бачимо в Щасті, біля магазину. На стіні намальований великий птах, і здається, що він сидить на цій смертоносній трубі, немов на жердині.

Поруч у кафе у лютому влучив снаряд: усі четверо працівниць, які в ньому були, загинули. У будівлях подеколи немає скла у вікнах: вони забиті фанерними дошками. Немає кількох балконів.

На дверях магазину – наліпка: "Щастя – це Україна".

"Вам страшно?" – питаємо продавщицю. Вона працює тут, під обстрілами, у магазині, в який кожного дня може влучити снаряд.

"Страшно, – відповідає вона. – Але ми, жінки, - сильний народ".

На її штанях – метелик, витканий бісером.

Новий кордон

Зі Станиці Луганської ми повертаємося в темряві. Військові на блокпостах нам нагадують, що з 9 вечора починаються обстріли.

На одному з блокпостів підбираємо хлопця, Колю. Самотній, іде пішки. Він говорить, що його мама померла в Луганську, і він йшов з Артемівська на похорони. Намагався пішки перетнути блокпости. Його не пустили. Зараз повертається назад. Теж пішки.

Пропускна система – ще одна гуманітарна проблема. Аби виїхати з ЛНР/ДНР в Україну, люди оформлюють пропуски тижнями, а деколи більше місяця. Не маючи перепустки, можна все одно пересуватися нелегальними дорогами – наприклад, човном через Сіверський Донець. Чи пропускна система захистить від тих, хто знає ці нелегальні шляхи?

Де факто це справжній кордон: кордон між Україною та ЛНР/ДНР. На кожному блокпості стоять співробітники прикордонної служби, а не тільки військові чи бійці МВС.

Але це гірше, ніж кордон. Коли ми були в Луганській області, всі блокпости між Україною та ЛНР були закриті. З обох боків.

Хіба що птахи можуть літати. І "Гради".

Станиця Луганська 
Станиця Луганська 

Сталевий дощ

На одному з блокпостів солдати нас питають, чи немає у нас людей із Закарпаття. Тутешні солдати, здебільшого з Західної України, шукають земляків. Шукають рідні душі.

На іншому солдат просить води. Ми даємо пляшку. Женя пропонує взяти український прапор. Солдат бере з радістю. Ще на одному просять сигарети. І сигарети у нас теж є.

Самотні машини, які проїжджають крізь ці блокпости, інколи є єдиним шансом цих солдатів з кимось поговорити.

У Станиці Луганській ми зустрілися з бійцями 128-ї бригади.

Вони запросили нас до хати: господарка померла кілька років тому. Збираються на невеликому подвір'ї; згори їх захищає виноградна лоза, з боків – маскувальна сітка. Круглий стіл, банка сардин, кілька металевих чашок. Більшість із них у військових штанях та ґумових в'єтнамках. Вони швидко організовують чай та ставлять на стіл тарілку з печивом.

Надворі стоїть маленький бусик. На ньому надпис: "Безпілотник". Із гумором тут усе добре.

Вони раді гостям, жартують і посміхаються. Сильні і життєрадісні. Згадують бої.

Один із найбільш досвідчених багато розповідає. У нього вантаж на душі. У кожного солдата вантаж на душі. Ці люди вимушені нести смерть. Вони її не хочуть. Вони мирні люди, які опинилися на війні. На ротації один із них пішов до священика.

"Після війни прийдеш на сповідь, покаєшся, сповідуєшся", - сказав йому священик. "Правда на твоєму боці". Його тримають ці слова.

Вони знають про трагедії навколо. Скрізь мінні поля, де гинуть місцеві. Кілька днів тому один чоловік з двома синами йшов у Луганськ. Хотів знайти альтернативний шлях, повз блокпости. У лісі зачепили "розтяжку". 14-тнього хлопця розірвало на місці. Батько теж загинув. Інший, 16-річний, зупинився зав'язати шнурівки. Це його врятувало.

Коли стріляє "Град", краще падати на підлогу і не рухатися, - кажуть бійці. Обличчям у землю, не роблячи жодних рухів. Лягти й молитися. "В такі секунди від тебе вже нічого не залежить. Лежи і згадуй усіх богів, яких знаєш".

Люди на лінії вогню жартують над "Градами". "Це просто як дощ".

Сталевий дощ. Смертельний дощ.

"Але дощ інколи закінчується".

Вони вірять, що цей дощ закінчиться.

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

powered by lun.ua