Американська волонтерка: Всі мої друзі вважали рішення їхати в Україну божевільним

Її літак з Нью-Йорка в Київ спізнився на добу, вона не встигла на поїзд з Києва до Слов'янська, бо не знала, що в Києві — два вокзали, вона мужньо тягала за собою дві важкезні валізи, повні дитячих англомовних книжок на подарунки, завжди усміхалась, сприймала все, як належне, і дуже багато дякувала.

Маріна Селендер — американка шведсько-корейського походження — прилетіла в Україну на два тижні з єдиною метою — зробити щось приємне для українських діток, які втекли від війни...

Про себе і зв'язок з Україною

Я живу у Нью-Йорку, сама виховую двох доньок — 11-ти і 13-ти років. Я — театральна акторка, але, як більшість нью-йоркських артистів, — працюю ще на кількох роботах, щоб заробити копійчину: я викладач, художник з аквагриму, танцюристка... це лише декілька з моїх занять.

Колись я була в Україні один раз — у жовтні-листопаді 2002 року. Приїхала з групою акторів із Нью-Йорка у Київ разом з режисеркою Вірляною Ткач і співачкою Мар'яною Садовською.

Ми співали разом з бабусями у полтавському селі Крячківка та поліських Сварицевичах, наприкінці — поставили виставу у київському Молодому театрі. Я була в захваті від того, що мала досвід співу зі старшими співаками в Україні, від звучання їхніх могутніх голосів. Я тоді приїхала з 10-місячною дитиною, яка не відпускала мене від себе, тож, щиро кажучи, більшість деталей з тієї подорожі пам'ятаю, наче в тумані...

Про свою подорож до українських дітей-переселенців

У лютому-березні вже цього року я брала участь у виставі під назвою "До кам'яного дна" Яри Мистецької Групи в нью-йоркському театрі "ЛяМама".

Ця вистава була створена на основі інтерв'ю з мешканцями Донецька. Це був якраз період переговорів у Мінську про мирне врегулювання війни на Донбасі, хоча стрілянина ставала дедалі інтенсивнішою. Готуючи сценарій вистави, всі ми — актори і команда Яри на чолі з режисеркою Вірляною Ткач — вивчали відео та фото про війну, і я відчувала, як мене переповнює бажання щось зробити.

Marina Celander

Я знала, що Мар'яна Садовська (яка для мене є водночас сестрою, артисткою, незламною активісткою) їздила в різні частини України виступати перед дітьми на привоєнних територіях Донбасу. Її діяльність надихнула мене приїхати в Україну також.

Мар'яна підбадьорювала мене, радила, куди поїхати, допомогла мені з важливими контактами. З людьми в Україні я зв'язувалась сама через фейсбук та електронну пошту після того, як вона їм мене представила. Хтось відгукнувся, а хтось — ні.

Я переконана, що той факт, що я стала Мар'яниним "протеже" було дуже важливим для успіху моєї справи. Тож врешті я мала нагоду побувати у центрах для переселенців у Пущі-Водиці під Києвом, в Києві, а також у Слов'янську і Краматорську.

Гроші на подорож в Україну я зібрала самостійно через американський краудфандінговий ресурс "Crowdrise", заснований актором Едвардом Нортоном.

До речі, адміністратори цього сайту потім написали мені, що мій проект — фантастичний, і якщо в мене знову буде потреба у фінансуванні, вони мені допоможуть. Я не зовсім розумію, що це означає, але дуже вдячна їм за визнання.

Всі мої родичі і друзі вважали моє рішення їхати в Україну божевільним, але не відмовляли, навіть підбадьорували. Я поговорила зі своїми доньками про цю подорож — для мене було важливо, щоби вони зрозуміли і прийняли те, що я роблю.

Вони відпустили мене з відкритою душею, але змусили пообіцяти, що не поїду туди, де війна.

Про роботу на благо громади

Не можу сказати, що вдома регулярно займаюсь волонтерством, хоча мої доньки працювали у центрах харчування для бідних, кампаніях зі збору їжі для тих, хто не може себе забезпечити, ярмарках, де продавали власну випічку на благодійні нужди, та інших проектах, які їхні вчителі та школи організовують доволі часто.

Ми з ними також допомагали притулку для бездомних осіб. Я вважаю, це дуже важливо прищеплювати нашим дітям соціальну свідомість, співчуття до всіх людей та розуміння, що є люди, які мають менше, ніж ми. І я це кажу, як людина, яка не має зайвих грошей.

Кожен місяць — це афера, в якій треба звести всі кінці з усіма кінцями — і я не соромлюсь про це розповідати, оскільки дуже важливо розуміти, що не всі ми вписуємось у стереотип "багаті американці".

Та я знаю, що мені пощастило, бо я здорова і задоволена життям, я маю можливість дати дітям дах над головою, їжу, чистий одяг і любов. Ми почуваємось безпечно — і в цьому моє багатство! З цим надлишком здоров'я і любові ми більш ніж здатні ділитися з іншими.

Я виросла у Швеції у шведсько-корейській сім'ї. До двадцяти років, поки я не переїхала у Нью-Йорк, ніколи не чула про волонтерство у притулках для бездомних, центри харчування для бідних чи інші волонтерські організації у Швеції. Не знаю, чи це обмеження мого середовища, чи просто це не було таким поширеним у Швеції у 1980-х роках.

Натомість чимало американців мають традицію жертвувати благодійним організаціям, щось робити для власної громади та займатися волонтерством — я про це дізналася в Нью-Йорку і на Гаваях.

На Гаваях я з'ясувала, що певні дії, як-от викорчовування бур'янів у святому місці, очищення джерела від зайвих рослин, фіксація імен гавайських предків на табличках, виставлених у публічних місцях як нагадування про гордість і протест місцевих жителів, що все це — форма активізму, протистояння несправедливості.

Такі дії ведуть до глибшого усвідомлення соціальної відповідальності, прав людини та природнього середовища, і відповідно — кращого розуміння власних можливостей творити зміни через нескладні види робіт, реалізовані багатьма помічними руками.

Я переконана, що сьогодні в Україні безліч людей, які роблять все можливе і неможливе, щоб допомогти своїй країні і її громадянам. Я познайомилась із неймовірними людьми, в яких я просто закохалася, які щодня працюють на благо інших. Волонтерство стало їхнім основним видом діяльності, вони кажуть, що тепер бачать свої сім'ї менше, ніж коли працювали на звичайних оплачуваних роботах.

Я познайомилась з молодим хлопцем з солодкими хлопчакуватими очима і доброзичливою усмішкою, який вже воював, і казав, що, попри певне особисте розчарування, він все одно повернеться на війну захищати країну і її народ. Для мене це означає, що ця людина вміє дивитися ширше, поза власне "я". Це і є спротив.

Протест на Майдані у 2014 році засвідчив, поза всякими сумнівами, що як спільно, так і через індивідуальне самовираження можна боротися за свободу, творити мистецтво і бути рушієм позитивних змін для власної громади.

Про зустрічі з дітьми-переселенцями

Я працювала з дітьми-переселенцями у двох напрямках: по-перше, аквагримом, що, з мого досвіду, завжди приносить усмішку на дитячі личка. Це безцінний момент, коли вони дивляться на себе в дзеркало і бачать результат — їхні обличчя схожі на тигрів, квіткових фей чи супергероїв.

По-друге, я проводила короткий майстер-клас з гавайського танцю "гула". Більшість дітей ніколи раніше цього танцю не бачили, тож радо дивились і пробували. Це маловідомий факт, але гула — красивий і дуже витончений танок — історично це форма спротиву.

Спротиву систематичному знищенню корінного гавайського народу окупаційною силою, спротиву через мистецтво, культуру, мову. Я вивчаю гулу під керівництвом майстрині гули Вікі Голт Такаміне — вона є завзятою активісткою, чиїм полем діяльності є культурні практики, та важливою рольовою моделлю для мене.

Діти і дорослі зустрічали мене неймовірно! Я справді така вдячна за красу, тепло і відкритість кожного, кого я зустріла, молодого і старого, великого й малого! І знову ж таки — я б не змогла нічого з цього зробити без допомоги багатьох людей.

У кожному місці хтось виявляв бажання скоординувати мій приїзд, переклад, пересування, проживання. Чимало дорослих, звісно, цікавились, чому я вирішила приїхати. Мій короткий варіант відповіді: "Бо хочу робити дітей щасливими!"

Довгий варіант відповіді — те, про що я згадувала раніше, починаючи з натхнення для приїзду. Та все це зводиться в кінцевому випадку до того самого: "хочу робити дітей щасливими".

Дехто з батьків залишався з дітьми і після моїх занять підходили, дякували мені і дослівно доводили мене до сліз своїми красивими і зворушливими словами та обіймами.

Найбільше врізалося мені в пам'ять одне: хоч куди я приїжджала, діти всюди запитували мене зі здивуванням: "Ти приїхала з Нью-Йорка ТІЛЬКИ заради нас?"

І я відповідала: "Саме так". Їхні очі загорялись, як маленькі ліхтарики, - так уміють тільки діти — і вони кричали: "Дякуємоооооо!"

Це так гріло моє серце, хоч насправді це я була їм вдячна за їхню безпосередність. Я також казала їм, що змогла приїхати тому, що дуже-дуже багато моїх друзів і родичів підтримали мене фінансово, щоб я могла поїхати і бути тут з ними, і що всі ці люди по цілому світу думають про них.

Люди розповідали свої історії — у кожного своя — їм дуже хотілося поділитися, поки ми сиділи і говорили.

Один з молодих хлопців розповів мені про час, коли починалась атака на Слов'янськ. Якраз перед тим він був у гостях у свого друга у Слов'янську цілий день і приніс з собою баскетбольного м'яча. Коли повернувся додому, зрозумів, що м'яча забув у друга.

Бачив по телевізору, як Слов'янськ захоплюють сепаратисти за підтримки росіян, і не міг повірити, що він щойно був там. Утік разом з батьками, коли в місті почалася стрілянина. Він повернувся, коли регіон повернувся під контроль українців, пішов до дому того друга, та застав будинок повністю зруйнованим. Він поліз на руїни і знайшов свій баскетбольний м'яч, пробитий шрапнеллю.

А в день, коли я їхала з Краматорська, інший хлопець святкував річницю свого звільнення з полону в Донецьку. Обоє цих хлопців були такими молодими, двадцять з лишком років.

Я повернусь сюди обов'язково. Але сподіваюсь, тут уже не буде війни...