S.O.S. Save Our Sport, або Як українських спортсменів накрила хвиля еміграції

78
17 серпня 2015

9 липня 2015-го року – чорний день українського спорту. Національний банк України визнав неплатоспроможним "Радикал банк", через який наші спортсмени і тренери отримували зарплатню, стипендії і премії за успішні виступи на чемпіонатах світу, Європи та інших найбільших міжнародних змаганнях.

У передолімпійський рік, коли активно розігруються ліцензії на Олімпіаду-2016 та проходить основна фаза підготовки, як мінімум на три місяці спортсменам відрізано доступ до їхніх коштів – доки в банку діятиме тимчасова адміністрація.

У Мінмолодьспорті кажуть, що угоду з цим банком підписували ще представники "попередньої влади". Спортсменам і тренерам залишається тільки руками розводити – чому за півтора роки не уклали угоду з надійнішою установою. Тим паче, що апарат міністерства свою зарплатню отримує через інший банк.

Ще за два дні до того, 7-го липня, у спортсменів-учасників І Європейських ігор, що в червні відбулися в Баку, з'явився неабиякий привід для радості – держава вряди-годи почула їхній голос і пішла назустріч.

Під час засідання колегії Мінмолодьспорту прем'єр-міністр Арсеній Яценюк урочисто, перед телекамерами, повідомив, що премії для призерів і чемпіонів Ігор буде збільшено удвічі: до 25 тисяч гривень за бронзу, до 40 – за срібло, до 50 – за золото.

Винагороду цю мали перевести на картки того самого банку, який два дні потому, за збігом обставин, тихенько лопнув і практично був стертий з фінансової карти України.

Коли зможуть отримати призові та зарплати – якоїсь визначеності чи гарантій у спортсменів немає. В міністерстві сказали: "Чекати".

Чи обернеться черговий "прорахунок" спортивного керівництва країни провалом на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро, так одразу і не скажеш. Адже наші спортсмени вже привчили (в тому числі і чиновників) до перемог попри все – ганебні умови для тренувань, відсутність фінансування, спортивного інвентарю, якісної фармакології, гідної фінансової винагороди за працю атлета і тренера.

Втім, вічно так тривати не може.

За 2014-15-й роки Україну залишила рекордна кількість спортсменів топ-класу, які втомилися миритися зі своїм злиденним становищем і поїхали виступати зі інші країни, де їм запропонували нормальні умови для спортивного розвитку і приватного життя.

"Я все розумію, яка ситуація є зараз в країні. Однак Олімпійські ігри та міжнародні старти чекати не будуть, все одне потрібно виступати й готуватися, – говорила рік тому наша чотириразова призерка Олімпійських ігор Інна Осипенко-Радомська, яка відтепер змагається за Азербайджан. – Спорт – це не хобі й не медалі, це наше життя і робота. Життя професійного спортсмена дуже коротке, тим більше, що часто спортсмен зазнає травм. Тому – що заробимо, поки виступаємо, на те й житимемо далі".

 

До того, як махнути на все рукою і круто змінити своє життя, найбільш іменита веслувальниця країни півроку тренувалася за власний рахунок – самостійно оплачувала виїзді на збори, проживання, харчування, забезпечувала витрати на дотримання режиму.

У Міністерстві молоді та спорту обіцяли відшкодувати витрати, але раз-по-раз відкладали виконання цієї обіцянки, прикриваючись ширмою "важкої ситуації в країні". Хоча водночас, за словами Осипенко-Радомської, інші федерації фінансування отримували.

Коли ж спортсменка винесла цю історію в пресу, в Міністерстві молоді та спорту не придумали нічого кращого, як звинуватити олімпійську чемпіонку у шантажі.

Терпець урвався. На Олімпіаді в Ріо Інна Осипенко-Радомська представлятиме уже Азербайджан.

Звісно, різке збільшення спортивних мігрантів з України саме у 2014-му року напряму пов'язується з анексією Криму та війною на Донбасі.

Спортсмени з окупованого півострова постали перед вибором: прийняти російське громадянство, виїхати на материкову Україну або залишитися в Криму з українським паспортом, але без громадянських прав і державного фінансування.

Зрештою більшість кримчан вирішили прийняти громадянство іншої країни – адже прийнятної альтернативи в Україні їм не запропонували. Більше того, екс-міністр Дмитро Булатов тоді заявив, що у держави немає грошей на подальшу підготовку кримських спортсменів, які вирішать і надалі виступати за Україну.

Як розповіла чемпіонка Європи з метання списа у складі збірної України Віра Ребрик, коли зайшла мова про зміну громадянства, усе, що їй запропонували у вітчизняній федерації, – це кімната на олімпійській базі в Конча-Заспі.

Враховуючи, що батьки у Віри – інваліди, легкоатлетка з Ялти опинилася у безвихідній ситуації. Через півтора роки вона готується до чемпіонату світу у складі збірної Росії – в якості лідера команди та чемпіонки країни.

У кожному окремому випадку у спортсменів були свої обставини зміни громадянства. Та хай там як, усе списати на війну не вийде.

Адже й раніше спортсмени в пошуках кращої долі – заради власного розвитку чи заради матеріальної вигоди – виїжджали за кордон. В Україні ж увагу на це звертали тільки тоді, коли учорашні наші співвітчизники починали вигравати медалі, – але вже для інших країн, для інших уболівальників.

Показовою в цьому плані стала Зимова Олімпіада в Сочі у 2014-му.

Збірна України стараннями біатлоністок виборола дві нагороди (золото в естафеті та індивідуальну бронзу Віти Семеренко), тоді як етнічні українці під прапорами інших держав взяли 5 золотих, по одній срібній і бронзовій.

Фігуристка Олена Савченко з Обухова вписала своє ім'я у спортивну історію Німеччини, фристайлісти Алла Цупер (Рівне) та Антон Кушнір (Радивилів) – Білорусі, Тетяна Волосожар (фігурне катання, Дніпропетровськ) та Володимир Григор'єв (шорт-трек, Шостка) – Росії.

Сім медалей – це на одну більше, ніж наша збірна здобула на шістьох попередніх зимових Олімпійських іграх часів незалежності.

Попит на українських спортсменів у світі незмінно залишається високим.

Сьогодні федерації з різних країн буквально стоять у черзі за чемпіоном світу та Європи зі спортивної гімнастики Олегом Верняєвим, за олімпійським чемпіоном з веслування на каное Юрієм Чебаном, за однією з найкращих велосипедисток Європи Ганною Соловей, за рекордсменом планети у спортивному скелелазінні на швидкість Даниїлом Болдирєвим.

 

Найкращій фехтувальниці світу, олімпійській чемпіонці Ользі Харлан не раз пропонували величезні гроші, квартиру, соціальні гарантії та різноманітні пільги в Росії.

Усі вони знаходять в собі сили відмовлятися – поки що.

Втім, цього літа ми переконалися, що далеко не всі настільки психологічно міцні – на прикладі збірної Азербайджану на І Європейських іграх, котрі відбулися в Баку.

13 нагород у скарбничку збірної-господаря поклали саме вихованці українського спорту. Азербайджан дав їм можливість розвиватися – і отримав медальний "фідбек".

"Як на мене, не можна засуджувати українських спортсменів, які прийняли рішення виступати за іншу збірну, – каже член української делегації в Баку, президент Спортивного комітету України Ілля Шевляк.Бо це не свідчить про те, що вони перестали любити Україну, а лише говорить про відсутність гідних умов та перспектив для їх майбутньої спортивної кар'єри.

Зрозуміло, що зараз непроста ситуація в країні, і, об'єктивно, пріоритети інші. Але ж необхідно хоч якось мотивувати спортсменів, бо їх перемоги – це слава країни далеко за її межами! Погодьтесь, 25 тисяч гривень за золото, як планувалося спочатку, – це не тягне на винагороду. І навіть 50 тисяч – не зовсім відповідний гонорар з огляду на докладені спортсменами зусилля та значення для іміджу країни".

Українські медалісти Європейських ігор у складі збірної Азербайджану, до слова, в сумі отримали від держави 1 мільйон 400 тисяч доларів преміальних!

Зокрема, гімнаст Олег Степко за золото, два срібла і дві бронзи збагатився, на хвилиночку, на 534 тисячі доларів! Було, прямо скажемо, за що рвати жили. Водночас лідер збірної України зі спортивної гімнастики Олег Верняєв, який у Баку виборов дві золоті медалі та одну срібну, має отримати від України трохи більше шести тисяч у.о. – це вже за збільшеним тарифом.

В Азербайджані готові витрачатися на "легіонерів" з кількох причин.

По-перше, країні потрібен швидкий результат на міжнародній арені, який допоможе сформувати позитивний і привабливий імідж Азербайджану у світі. По-друге, поруч із визнаними майстрами підростатимуть і набиратимуться досвіду юні азербайджанські спортсмени, які в майбутньому стануть кістяком збірної. По-третє, активна популяризація спорту та здорового життя, подейкують у Баку, допомагає владі відволікати населення від певних економічних і соціальних проблем.

Різниця між Азербайджаном та Україною в цьому плані – колосальна. В той час, як у нас навіть зірки змушені жити в режимі жорсткої економії, Азербайджан забезпечує спортсменів усім необхідним – як на побутовому рівні, так і в спортивному залі.

Для порівняння: в азербайджанських гімнастів у спортзалі одразу 5 комплектів новеньких снарядів, у нас на олімпійській базі в Конча-Заспі – один. Наприкінці травня цього року міністр молоді та спорту Ігор Жданов заявив, що відомство нарешті готується придбати гімнастам нові снаряди. Однак цей процес, який чомусь гальмується вже багато років, не запустився й до сьогодні.

Величезні проблеми і з гімнастичним килимом для вільних вправ. Його потрібно міняти щонайменше раз на два роки, а той, на якому тренується збірна України, лежить уже шість років.

Як пояснює чемпіон світу, один з найкращих гімнастів планети Олег Верняєв, на такому килимі неможливо відпрацьовувати нові вправи, а тренери просто не можуть запускати на складні елементи, розуміючи, що найменша помилка може призвести до травми. Травма ж – це півроку чи рік відновлення і лікування за власних рахунок, навіть якщо ти – лідер збірної.

Цей сумнозвісний килим нашим гімнастам обіцяють уже кілька років – перед кожним великим стартом та після кожної великої перемоги. Ось і після Баку запевнили: "Килим буде!" Минуло майже два місяці, а обіцяного знову не дочекалися. А перед Ріо-де-Жанейро знову будемо вимагати результатів і марити олімпійські звитягами.

"Ми свою роботу чесно виконуємо, – каже Олег Верняєв, – а від федерації й міністерства підтримки жодної. Можливо, треба прибрати там посади, а гроші віддати нам на медикаменти? Олімпійські ігри в Ріо закінчаться, хтось поїде – і все, команди немає. А інші держави наших спортсменів, повірте, приймуть з відкритими обіймами".

Наш чемпіон зізнався, що особисто йому в Росії пропонують щомісячну зарплатню в розмірі 5 тисяч доларів, квартиру, навчання в будь-якому "виші" на вибір, допомогу з працевлаштуванням батьків та оренду квартири для тренера з подальшою купівлею її упродовж року. Є також пропозиція від Азербайджану.

"У мене є моя зарплата і є порівняння з тим, що мені пропонують за межами України, – розповідає Олег. – Там місяць відпрацював – і отримав стільки, скільки я б тут за 3 роки заробив, якби не їв. Я – заслужений майстер спорту з вищою освітою, 5 курсів закінчив, і тому є надбавки, тож в сумі виходить 3000-3500 гривень на місяць. У хлопців в команді ставка ще менша – 2500-2800".

Тож і не дивно, що хвиля еміграції українських спортсменів лише наростає.

Олег Верняєв, хоч поки і не змінює громадянство, інших у цьому підтримує: "А як прославляти країну, яка не створила для цього жодних умов? Жити за що? Патріотизм патріотизмом, але ж спортсмени не вічні: до 27-30 років виступаєш – і все. Правильно роблять, що переїжджають, заробляють... Життя одне".

Так свого часу вирішили і юна каратистка з Одеси Ірина Зарецька та її тренер Денис Мороз. Ще у 2014-му Іра виборювала бронзу чемпіонату світу у складі збірної України, але з початку нинішнього року б'ється за Азербайджан. На І Європейських Іграх вона стала чемпіонкою, а її переможний удар п'яткою з розвороту у фінальній сутичці визнали найкращим на турнірі.

 

Тренер тепер завжди поруч з нею – місцева федерація карате забезпечує всі умови для розвитку та досягнення результатів. В Україні, розповідають, було значно важче – на усі міжнародні змагання, крім чемпіонату світ та Європи, найбільш перспективна спортсменка збірної змушена була їздити за рахунок тренера.

"Чиновники бачили це і нічого не робили, навіть коли виділялися гроші, адже знали, що я все одне повезу спортсменку", – каже Денис Мороз.

За його словами, упродовж року він попереджав: якщо на краще не зміниться, то шукатиме для підопічної можливості в іншій країні. Але для того, щоб втримати Ірину в Україні, так нічого і не зробили. Довелося ухвалити дуже серйозне рішення – адже в карате Міжнародна федерація дозволяє змінити громадянство лише один раз.

Відповідно до Олімпійської хартії спортсмен, який змінив громадянство, не має права виступати за свою нову батьківщину упродовж трьох років. Однак цей процес можна пришвидшити – варто лише отримати дозвіл від федерації, з якої переходить спортсмен.

Зазвичай сторони домовляються про фінансову компенсацію. Приміром, російська федерація легкої атлетики за перехід сімох кримських спортсменів заплатила українській федерації 170 тисяч доларів. За Ірину Зарецьку Україна, де виховали спортсменку, також отримала відшкодування. Щоправда, сума компенсації – не розголошується.

"Звісно, мені можуть дорікнути, мовляв, а де ж патріотизм? – каже Ірина. – Але ж ми вже дорослі люди, потрібно себе забезпечувати. Чоловікам взагалі важко, їм потрібно утримувати сім'ю. За такого ставлення, як в Україні, спортсмен кине спорт і піде працювати. То яка різниця – виступати за когось іншого чи зав'язати зі спортом?"

В Азербайджані ставлення до спортсменів кардинально відрізняється, зізнається Іра і показує на телефоні селфі з президентом країни Ільхамом Алієвим.

"Тут нас чують, хай це і банально. Якось у басейні я випадково втопила свій телефон. Попросила дати мені аванс чи зарплатню раніше, щоб купити новий. А наступного дня отримала від федерації новенький iPhone 6. Це дрібниці, але – надзвичайно приємні", – розповіла українка.

За перше місце на Європейських іграх Ірина Зарецька отримала від держави 214 тисяч доларів винагороди. У свої 19 вона має всі умови, аби думати винятково про спорт, тренуватися і йти до звання чемпіонки світу.

Для більшості спортсменів в Україні така ситуація – з розряду фантастики.

Звісно, на те є об'єктивні причини – відсутність нафтодоларів, загальний стан економіки, війна. Але не слід і голими-босими випускати спортсменів на змагання, доводити до зубожіння, а потім у промовах називати їх цвітом нації.

Міністерство в нинішніх реаліях не здатне належним чином забезпечити атлетів та тренерів. У відомстві сподіваються, що проблему допоможе вирішити спортивна реформа.

Її перший етап – ухвалена кабміном постанова про проведення експерименту, згідно з яким спортивні федерації самі будуть забезпечувати організацію змагань, проведення зборів і виїзд команд на міжнародні турніри. Експеримент триватиме з 1 вересня нинішнього року до 31 грудня 2016-го, а участь у ньому візьмуть 4 федерації: легкої та важкої атлетики, баскетболу і стрибків у воду.

Фактично, ідея полягає в тому, що грошима буде розпоряджатися безпосередньо федерація, але виділятимуться ці гроші, як і раніше, з держбюджету, резерви якого досить обмежені. Виходить, що ця реформа спрямована на подолання корупції в існуючій на сьогодні моделі управління спортом, а не на її заміну.

Натомість лише повна реорганізація системи, яка б дозволила вдосконалити інститут спонсорства, залучити у спорт приватні інвестиції та підписати вигідні контракти з телекомпаніями, може дати українському спорту поштовх до якісного розвитку.

Наші спортсмени повинні бути національною елітою не на словах, а на ділі.

Роксана Касумова, спеціально для УП Життя

powered by lun.ua