Любов Якимчук: Нам доведеться простити того, хто втрачав людське обличчя

479
26 серпня 2015

Любов Якимчук – відома українська поетка. Її збірка "Абрикоси Донбасу" є одним із найважливіших читань цього – ще одного – воєнного року в Україні.

Любов Якимчук родом з Луганщини, і війна торкнулася її впритул: крізь долі батьків, сусідів і з дитинства знайомих тепер уже розстріляних місцин.

В інтерв’ю говоримо про життя в умовах війни, створення візії майбутнього, використання слів війни у мирному житті та мирній поезії, "мовне питання" та інформаційну безпеку на Донбасі.

- Ти родом з Луганської області, але вже доволі давно живеш у Києві. Як ти відчуваєш війну на Донбасі?

- Я абсолютно в цій війні, слідкую, що там відбувається. Черпаю інформацію не тільки з новин, але і з власних джерел – зі слів знайомих, із контактів моїх батьків, які щодня мають зв’язок із людьми з іншого боку лінії розмежування.

Це доволі тяжко. Так, мені стало трохи легше після того, як вдалося вивезти батьків, але тяжко щоразу, коли чую, що когось із моїх знайомих поранено, що в когось зруйновано хату.

Уявляю моє рідне селище під Первомайськом, намагаюся тримати в голові, що ціле, що зруйноване, а що палає – аби знати, в якому воно стані. Сподіваюся поїхати туди, коли війна скінчиться.

- Тут є ще один предмет для думання – майбутнє територій і людей після закінчення війни. За твоїми відчуттями, чи повернуться теперішні переселенці додому, і чи побачимо ми зворотню велику хвилю міграції людей додому? Ти краще відчуваєш локальний контекст і настрої.

- Думаю, люди, які знайшли себе на новому місці, не повернуться. Але не всі знайшли себе на новому місці. Багато хто продовжує переїжджати, не маючи постійної оселі. Є люди, які живуть, за що доведеться, як доведеться. Такі, звичайно ж, повернуться, якщо їхні оселі вціліють.

Мене найбільше турбують люди, котрі залишаються в окупованих містах. Найчастіше це люди, котрі не мають змоги виїхати. Я таких знаю.

- Що означає "не мають змоги"?

- Люди старші 50-60 років не наважуються виїхати. Особливо якщо в інших містах немає знайомих, бо це дорога в нікуди. Навіть якщо є знайомі чи родичі, людей важко вивезти.

Наприклад, моїх батьків я довго вмовляла зважитися на це. Ці люди збудували свій світ. Зокрема, у нашому будинку багато речей зроблено татовими руками. Це покинути психологічно важко.

Коли вони переїхали в Київ, то за два тижні почали збиратися назад і пакувати торби. Їх доводилося зупиняти, вмовляти та навіть підключати знайомих військових, аби вони пояснили реальну ситуацію в зоні бойових дій.

Людей, які не можуть виїхати, є достатньо. Приміром, наш сусіда, який виховує двох хлопчиків. Один вчився в училищі, інший мав би бути зараз у 7 чи 8 класі.

У нього дружина після інсульту — не розмовляє. Він не має коштів, аби переїздити з ними всіма. Він не може зважитися на переїзд навіть знаючи, що я допоможу їм шукати безкоштовне житло. Тепер ці сусіди годують наших собак. Собак ми також мріємо колись забрати.

- Як війна впливає на життя родини? Як це впливає на ваші взаємини та порозуміння?

- Спочатку я зробила помилку, і, коли батьки з бабусею почали збиратися додому, дуже емоційно переконувала їх, що не треба туди їхати.

А потім мені знайомий військовий Женя порадив змінити стратегію: відпускати, але пояснювати, куди вони їдуть.

Читай також:

Так я почала їх інформувати про прогнози та небезпеки, про складнощі з проходженням блокпостів, отриманням перепусток, про те, що іноді взагалі не пропускають на окуповані території.

Батьки це слухають, перевіряють через свої контакти з числа місцевих і переконуються, що все саме так. Так вони перестали туди рватися.

Окрім того, треба намагатися вибудовувати майбутнє, створювати візію того, як усе буде завтра. Наприклад, допомагає пошук хат, розпитування щодо цін. Візуалізація майбутнього – це важливо.

Ми цим займаємося, я теж трохи їздила та шукала. Тут мені допоміг один мертвий поет, який для мене зробив більше, ніж я для нього. Цю історію я ще десь розкажу, коли буде на часі.

- Твої рідні реагують на твої тексти про війну? І взагалі – чи можлива поезія після початку війни? Пам’ятаю, ти говорила, що після початку війни поезія не може не змінитися.

- Раніше батьки мене не розуміли як поета та доволі холодно поставилися до моєї першої збірки. І я з цим змирилася.

Але коли написала поему на шахтарську тематику "Абрикоси Донбасу", мусила проконсультуватись із татом, аби не наробити помилок — мій тато шахтар із 22-річним стажем.

Після цього до мене прийшло домашнє визнання. Тепер вони виявляють інтерес до моїх текстів, їм подобається вірш "Розкладання", який бачили на відео, також читали нову книжку, принаймні фрагментами.

Зараз мені комфортно говорити з батьками про фестивалі та поезію. А тато навіть може подзвонити та розповісти, що бачив мою книжку по телевізору.

Я рада, що їм це приємно.

А пишеться мені стихійно. До початку війни я вже мала значну часину рукопису, і він міг би вийти окремою книжкою, але я не бачила завершеності. Рукопис починався воєнним циклом, який я спершу збиралася викинути, бо він руйнував цілісність книги. Але з початком війни та появою нових текстів стало зрозуміло, якою буде ця книжка.

Я намацувала способи, як можна писати про війну. Коли стається щось страшне, в авторів ніби відбирає мову. І ти намагаєшся продиратися крізь хащі реальності, крізь внутрішні блоки… наосліп шукати дорогу до своєї мови.

Наприкінці серпня 2014 року написався вірш "Розкладання", який пояснив мені інші тексти, писані до того. Цей вірш – на грані літератури та публіцистики, але не переходить ту небезпечну для поезії межу. Він починався, як пост на Facebook.

Після його майже випадкового написання я зрозуміла, що під час війни поезія має бути менш кучерявою, але більш стрункою та максимально простою. Не потрібні гіперболи та інші тропи для посилення ефекту. Куди ж більше посилювати? Краще більше недоговорювати. З мовчання можна почути більше, ніж зі слів.

Боюся, цикл "Розкладання" не закінчився книгою, після виходу "Абрикосів Донбасу" за інерцією написано ще кілька текстів. Зараз хочеться чогось нового, приміром, змінити тематику.

- Українські поети та прозаїки тему війни розробляли давно. Такі тексти писалися задовго до війни – тут можна назвати чимало імен і текстів. Війна тут поставала як певне світовідчуття, як певна метафора. Чому цей образ давно, надійно і надовго був присутній в українській літературі? Чи відчуваєш ти у зв’язку з цим певну відповідальність, про яку писала Маріанна Кіяновська?

- Метафорика війни – дуже популярна штука. Вона існувала давно та змінювалась із часом. Згадай, у житті ми часто використовуємо метафори війни у конструкціях зі словами "битва", "фронт", "зброя".

Тут розвиток подій нагадує хворобу: з’являється вірус, і реагуючи на нього імунна система виробляє антитіла.

Слова, тексти, цілі книжки, які виходили до війни та говорили про війну, і є антитілами, що з’явились у відповідь на хворобу, яка вже була.

Адже війна готувалася давно. Митці завжди реагують на суспільно-політичні зміни першими, коли ще ці зміни ще не очевидні. Таких випадків в історії мистецтва було багато.

- Одним із інших таких симптомів можна вважати вкидання в публічне обговорення певних тем, штучно актуалізованих – наприклад, мовне питання. Твій Донбас і мова – як це функціонує?

- Перед війною була потужна дискусія з приводу мови. Тоді про це висловилося багато інтелектуалів на сторінках різних медіа.

Межа між мовами – плаває, ці кордони більшою мірою формуються у нас в голові.

З іншого боку, колись я думала, що саме мова важлива для нас як один з видів кордону. Що мова захищає та огороджує території та держави від втручання та впливу смислів інших.

- В цьому сенсі Донбас як стереотипно російськомовна територія виглядав загроженим.

- Коли ми говоримо про мову на Донбасі, то це не російська мова. Так, там більше російської лексики – в містах її чути більше, а от північна Луганщина складається з переважно україномовних сіл і містечок. З цим не посперечаєшся, хоча в новинах можуть розповідати інакше.

Але чи справді звучить на Донбасі російська мова? Згадаймо, як говорив Янукович. Невже він говорив російською? Так, у цій мові більше російської лексики, але фонетично та синтаксично, на всіх інших рівнях вона повністю українська.

Кордон мови на прикордонних територіях завжди розмитий. У випадку Сходу України мовознавці говорять про південно-східне наріччя української мови. Я би дуже хотіла, щоби хтось із Інституту мовознавства про це прочитав публічну лекцію.

- Продовжуючи розмову про мову, в ширшому контексті можна згадати про інформаційне поле Донбасу, про інформаційні війни. Є думка, що Донбас перебував у російському інформаційному середовищі, і саме тому, мовляв, було обрано Януковича, не сприйнято Євромайдан… Як ти себе поруч із цією тезою почуваєш?

- Те, що був вплив російських медіа – очевидно. Багато місцевих ЗМІ працювали на російську риторику, на руйнування Української держави. Глядачі та читачі їм довіряли. Це одна з причин загрози. Були й інші.

Наприклад, не можу собі вибачити, що після Помаранчевої революції, у якій я приймала активну участь та їздила до Києва, за півтора роки втомилася та стала аполітичною. За цей час, поки я не цікавилася політикою, багато що сталося.

- Наприклад?

- Можна було проконтролювати, щоби учасники сепаратистського з’їзду в Сєверодонецьку 2004 року були покарані. Для мене це одна з відправних точок, яка призвела до ситуації, яку ми зараз маємо.

Ми, громадяни, мали проконтролювати, щоби Янукович, Єфремов та інші відповідали перед судами.

До речі, я з прикрістю спостерігаю, що деякі мої знайомі тепер не цікавляться новинами – таким чином вони намагаються себе психологічно захистити, витіснити отримані під час Майдану травми.

Це дуже небезпечно. Треба травми проговорювати, інакше проблема поглибиться та постане з новою силою.

Автор фото - Олеся Венгринович 

- Що стало початком війни, на твій погляд?

- Про цю ситуацію важко сказати чітко та однозначно. Все виглядало водночас і стихійно, і сплановано.

В травні 2014 року я їздила на Луганщину подивитися, що там відбувається. Їхала туди з думкою, що це може бути остання моя поїздка в рідні краї.

З іншого боку, до поїздки мене підштовхнула велика кількість "вкидів" у медіа. Говорилося, що в усьому винні місцеві мешканці. Хотіла перевірити, чи вони справді мали виходити проти автоматів із голими руками?

Під час поїздки я переконалася, що місцеві нічого зробити не можуть.

В той час у Харкові вдалося провести антитерористичну операцію та відбити приміщення ОДА, і ситуація до війни не розхиталася. Через те, що в Харкові загинуло більше десятка людей, з бойовиками в Луганську і Донецьку вирішили вести політичні переговори.

У Луганську майже протягом двох місяців від початку тих дивовижних захоплень приміщень не було ніякої АТО.

Автор фото - Олеся Венгринович 

Щоби дослідити ситуацію, у травні 2014 року я зустрічалась із місцевими "майданівцями". Тоді вони почалися збиратися підпільно.

- Вже було небезпечно?

- Так. Вже захопили приміщення ОДА та управління міліції. У ті ж дні на мітингу в Луганську моєму другові вибили всі передні зуби та завдали багатьох інших травм.

Багатьох знайомих брали в полон і катували. Опір місцевих був, але це був мирний опір — мітинги, поки вони були можливі, символіка, культурні акції. Мої знайомі говорили, що серед захопників Луганської ОДА були привезені на автобусах немісцеві активісти. Звичайно, були і місцеві, але не в такій кількості.

Мій приятель після полону розповідав, що все в управлінні міліції організовано за військовими стандартами: будівлю заміновано, полонених переводять з приміщення в приміщення відповідно до військових правил, навіть катують та допитують грамотно.

Сценарій писався не в Україні. Це було очевидно ще в квітні-травні 2014 року.

Що було робити? Проти того виходити із самопалами? Виганяти проти бойовиків музейні танки? Це був не вихід. Люди до останнього сподівалися на АТО та на українських військових.

Автор фото - Фото - Олеся Венгринович 

- Але мешканці з зони бойових дій часто навпаки звинувачують українських військових. Наприклад, за те, що наявність військових нібито провокує обстріли з боку бойовиків.

- Їхні слова я би не сприймала серйозно. Ці люди знаходяться в постійно загроженому стані, а смерть на них чекає з обох боків фронту.

У них може спрацьовувати стокгольмський синдром, адже вони мало чим відрізняються від заручників.

Олена Стяжкіна дуже добре нагадує про закономірності життя окупованих міст. Там завжди є ті, хто підтримує окупанта та готовий зі зброєю йому допомагати — чи в Парижі, чи в Києві, чи на Донбасі. Але так само є і рух опору.

Проблема не в місцевих мешканцях, а в людській психіці. Кожен, як може, захищає себе від божевілля. Виходів із окупованих територій не так багато — померти, виїхати, збожеволіти, мотивувати чи пояснити своє перебування там.

- Також цікавить тема примирення. Життя після війни всередині України – чи всі помиряться?

- Це буде гірше, ніж є зараз в умовах війни. Примирення потребуємо ми всі.

Я весь час апелюю до людей на окупованих територіях. Їм зараз найбільш тяжко. Вони втрачають людськість, і у деяких ситуаціях вони можуть поводити себе по-тваринному. Наприклад, люди б’ються за "гуманітарку" — це я знаю з розповідей очевидців.

У цій війні з’явилося багато людей, які мають відмінні досвіди.

Переселенці, військові, люди з окупованих територій, волонтери, люди, що приймають у себе переселенців, люди з тилу – це дуже різні досвіди.

Нам доведеться один із одним розмовляти, попри всі ці відмінності та психологічні травми. Намагатися простити того, хто втрачав людське обличчя. Доведеться попереджати самосуди, бо це найгірше, що можна уявити після війни.

Фото - Ната Коваль

- А що ти як поетка можеш тут зробити?

- Кожен має робити те, що вміє найкраще. Культура в часи війни – більше, ніж культура.

Достатньо подивитися, як багато зараз людей ходить на виставки, концерти, читання. Культура допомагає проговорювати травми, тому важливо, аби з’являлося багато нових текстів, які би працювали з сучасною проблематикою.

Нині маємо абсолютно нових авторів. І їх ставатиме все більше в усіх видах мистецтва.

Ми повинні проговорювати гуманні людські цінності, а не служити партії чи президенту. Якщо ми цього не зробимо, за нас це зроблять окупанти та література, яка їх обслуговує.

Фото - Ната Коваль

powered by lun.ua