Не кидати нікого. Родина з 15 людей вивезла з Донецька своїх коней, кіз, котів і собак

70
6 серпня 2015

Під Києвом оселилася надзвичайна родина переселенців із Донецьку – 15 людей, четверо коней, а також кози, коти, кролики, пацюки і собаки. Одного з останніх "всиновили" вже тут.

Дитячий будинок сімейного типу за законом дозволяє не більше десяти прийомних дітей.

У Мами Олени Жеребченко є також двоє біологічних дітей (однаково рідними для неї є всі). Ті, хто вже виріс і став самостійним, не забуває дороги до дому, допомагає по мірі сил і розділяє з родиною усі негоди.

Для того, аби всупереч долі виїхати разом із домашніми і дворовими улюбленцями  з АТО, знадобилося неабияка воля і рішучість.

Адже проблема була не тільки в тому, аби всім разом покинути окуповану територію, а й знайти прихисток тут – для чималого і різношерстого сімейства.

Троє коней-переселенців знайшли прихисток у приватній конюшні "Кочовик", четвертий жеребець оселився під Бобрицею.

Школярі навчаються поки що дистанційно, студенти – встигли вступити до навчальних закладів ще до початку війни. Головне зараз підготувати орендований будинок до холодів.

Пані Олена багато сміється, про пережите розповідає жваво й бадьоро. Так, ніби про страшні події прочитала в захопливому пригодницькому романі...

- Розкажіть про дитячих будинок і його мешканців.

- Прийшла війна і руїна. Ми втрачали близьких, житло, сім'ї, друзів, уклад життя. Але кожен із моїх прийомних дітей цю трагедію уже один раз переживав!

Із не залежних від них причин вони втрачали звичне оточення, зв'язки, усе, що в них було.

Тільки двох дітей ми забирали з сім'ї – тобто, вони одразу опинилися в моїй сім'ї (найпоширеніша причина - алкоголізм; я була волонтером, курувала сім'ю. Коли ставало очевидно, що сім'я розпадається і жодних шансів немає, забирала дітей до себе із дозволу служб).

У всіх інших випадках були перехідні процеси. Діти спочатку потрапляють, скажімо, до лікарні, потім у притулок, потім до дитячого будинку, і тільки по тому – до нас у родину.

За великим рахунком, все їхнє життя – історія втрат, відмов. Коли я їх брала, гарантувала їм, що я з вами назавжди, що зроблю усе від себе залежне, аби таких трагедій у вашому житті більше не було.

Ніхто не міг такого припустити, і я тим паче.

Дітки з родини Жеребченків. Фото надане Оленою Жеребченко 

- Як прийшло рішення про те, що тварини їдуть із вами?

- Значною мірою, саме через дітей. Ми розуміли, що ми вивозимо ВСІХ тварин, а не влаштовуємо трагедії з прощаннями біля дверей.

Я сказала їм: кожного, на кого ви покажете, ми беремо з собою! У нас собаки, коти, кози, кролики, пацючки... ми взяли всіх.

Я розуміла: ми можемо залишити речі. Але ми не можемо залишити щось, де є частина душі. Інакше я верну дітей до низки втрат.

Як я можу гарантувати щось для них, якщо не можу зробити навіть найпростішого? Якщо я не можу забрати улюблену кобилу, де гарантія, що я зможу витягти свою дитину з якоїсь халепи?

- Чим для Вашої родини є коні?

- До коней різне ставлення. Десь це робоча сила, десь – м'ясо, для нас – це члени родини. Зараз нам важко від того, що вони стоять тут, а ми живемо в одному кілометрі (сміється)!

У нас була приватна конюшня всередині двору, вони жили у нас, зовсім у нас. Вкладаючись спати, я бачила, як конячий силует затуляє зірки. У наші плани не входило розлучатися з цими кіньми.

Ми розуміли, що, якщо ми залишаємося, то їх з'їдять навіть без нашого на те бажання. Це корм.

 

- Як тварини переносили обстріли?

- Коні навчилися забігати в конюшню.

Взагалі, вони клаустрофоби. Кілька разів на початку обстрілу бігом заводиш їх у конюшню, конюшню закриваєш. Конюшня добротна, двері товсті. Тобто, снаряд, розірваний поруч, конюшня не витримає, але якщо десь подалі – то ще й як!

Потім у них напрацювався умовний рефлекс. Починається стрілянина – потрібно ховатися! І коні дружнім галопом біжать у конюшню. Хіба двері за собою не навчилися закривати.

Вівчарка у нас дворова, що ніколи в дім не заходила – при обстрілі миттю в хату, і лягає! Питання "що робити" у тварин не виникає! Всі лежать і чекають на закінчення обстрілу.

 - А як діти?

 - Я багато разів говорила з дітьми на тему того, що робити, коли почався обстріл. І от починається обстріл, я розумію, що у мене під вікном кухні сидить і їсть у високому стільці трьохрічна дівчинка.

Само собою, біжу за нею, хапаю її, розвертаюся, і бачу, що за мною стоять рядочком іще семеро малюків...

Я усвідомила, що щоб я їм не розказувала, у них всередині установка, що треба бігти за мамою! І якщо щось за вікно впаде, то ми всі тут і ляжемо, ризикувати неможна.

Просидіти зиму вдома ще можна. Але ж буде весна - всі обстріли починалися з чистого неба. Тиша, тиша, і раптом...

 

 - Як ви виїжджали?

 - Я досить вольова жінка. Сказала близьким людям, яким не чхати на те, що відбувається, що я не поїду без коней.

Коли ти кажеш, що я неодмінно поїду з ними, чи не поїду взагалі, то люди зазвичай ведуться.

Ведуться журналісти, депутати, військові.

Спершу ми знайшли конюшню; за три тижні знайшли дім; я вернулася назад, нам знадобилося ще два тижні для того, щоб нас змогли випустити, щоб донецьку машину могли впустити в Донецьк. Ми завантажили коней та виїхали.

І з української сторони для нас був "зелений коридор", але нас чесно попередили: ДНРівську сторону ви проходите самі. Як ми проходили її – окрема тема. Але тим не менше, добре те, що добре закінчується. Ми виїхали. Був уже вечір, я розумію, що водій змучений, ми не зможемо ніч їхати.

Він каже: давайте до мене! Дніпропетровська область, по дорозі. І ми на ніч коней кидаємо йому на конюшню, а самі - до нього. Це була наша перша зустріч із "донецькими", котрі тут.

Вдома у нашого перевізника на нас чекала урочиста вечеря. Він сказав дружині: "Сьогодні вони біженці, вони ще не переселенці!" Нас очікувала запечена качка, вино зі старих запасів, і це було настільки зворушливо!

 

- Що було найскладнішим?

- Складніше за все було взимку в Донецьку повірити в те, що варто виїхати. Коли читаєш купу бруду в інтернеті, виникає відчуття, що люди поїхали глуздом. І тоді постає питання: навіщо місцевих неадекватних міняти на чужих неадекватних?

Для мене Дімка (один із засновників приватної конюшні під Києвом - авт.) дуже дорогий і важливий ще й тим, що був одним із перших, хто говорив, що Україна, українці і уряд – не одне і те саме, що ти чуєш 20-го, котрий кричить гадості, але не чуєш 19 перших.

Було четверо людей з цієї сторони, які казали: "Виїжджай! Усе вийде!" - двоє львів'ян, Дімка і чоловік із Маріуполя.

Дімка дзвонив у дорозі під час подолання кожного блок-посту, зустрічав на вокзалі, тут допомагав... Ми довго шукали дім із конюшнею, але потім зрозуміли: це нереально. Ми знайшли конюшню і дім окремо.

Нам дуже пощастило, у нас золотий господар!

Коли я приїхала уже з сім'єю, на нас чекав мішок картоплі, це було настільки зворушливо!..

У нас дійсно чудовий хазяїн, я не знаю, чому він це робить.

- Як діти перенесли зміну обстановки?

- По-різному. В когось з'явилося більше свободи, більше друзів – їм до вподоби. Хтось закрився, тим менше подобається. От підліткам важко. Вони вже не настільки прості, аби підійти до когось на вулиці і спитати: "Як тебе звати?", і знайти свою компанію їм непросто.

А молодшим простіше! Знайшли друзів, пішли разом на карате, тощо.

Одна дівчинка у нас займається корейською мовою, я думала відправити її до Києва на курси. Вона боїться. Про це прямо не говорить, але боїться.   

- Як взаємодіють діти і коні? Яким чином розподіляються господарі тварин?

- Коні часто самі обирають господаря! Із тих, хто тут стоїть, одну кобилу ми подарували на 18-річчя дочці – ми офіційно переписали на неї. Янга – Аніна кобила.

Боб наймолодший, він обожнює нашу маленьку дівчинку, причому він дійсно не бачить проблеми в тому, що вона маленька! Їй три, йому – два. Коли вони почали дорослішати, то стало ясно, що це її кінь!

Він сильно схуд після операції, я вирішила дати йому зерна, котре допомагає набрати вагу. Я й давала зовсім трохи, але почалися кольки. Це сильні болі в животі – небезпечна для коней річ. Треба змушувати коня багато ходити. І от йому дуже боляче, ці напівприкриті очі, він ледь іде. І тут він бачить у чоловіка на плечах Лею.

Коли він починає іти до неї, до неї тягнутися і утикатися, при тому, що фізично це було дуже складно... Але для нього вона саме хазяйка, він утнувся в неї, мовляв, мені болить, мені зле, а вона його гладить...

Також 14-річна дівчинка з ним багато часу проводить, вони дружать. І є ще моя доросла кобилка.

Хлопці багато прибирають, вони допомагають по-іншому, і не завжди цей процес добровільний.

Ваня, якому 14, зараз мабуть уже хотів би свого коня. Особливо це було видно, коли ми з дівчатами взяли коней і пішли пастися, а хлопці лишилися прибирати. І от по Вані було видно - "Де мій кінь?!"

Для молодших дітей дуже потрібен поні. Бо дружба Леї з Бобом – це класно, але він крупний навіть для коня! Неподалік продають поні за 500 баксів. Але це сума завелика для переселенців! І я ж знаю себе: я не пущу поні в прокат, бо це друг. То ж ми мріємо, може, поні-лоша цього року буде дешевше?

- Скидається на те, що вам добряче щастить...

- Наш переїзд сюди відноситься до категорії дива! Коли дуже багато речей складаються саме так, як воно має бути, таке враження, що ми повинні бути тут. Для чогось ми потрібні цьому місцю, це місце потрібне нам.

Подивимося, що буде далі.

- Чи стежите за долею дому в Донецьку?

- Старший син залишився там, ми знаємо, що дім цілий, що в ньому живе старший, йому майже 30.

Ми слідкуємо за долею нашого дому і за долею всього регіону. Майже у всіх, хто виїхав, там залишились мами.

Це просто регіон плачу і мам!

Найбільш працелюбні, найбільш оптимістичні хлопці, запитуєш, хто в Донецьку – мама... Моя мама не хоче виїздити. Їй майже 60, вона витратила 20 останніх років на свій імідж у невеличкому містечку.

Ми багато разів бачити, як виїжджають люди похилого віку. Якщо вона приїздить сюди - то вона просто літня жінка, що приїхала доживати. А там вона поважна людина, вона тривалий час була заступником мера.

В місті вона має вагу, статус. Скільки я тут у літніх людей питала: як щось трапиться, ви поїдете кудись? Ні.

- Ви спілкуєтесь зі своїми земляками тут?

- Лише з нашими родичами. При родині в 15 осіб шукати земляків якось дивно. У нас уже своя група, ми через це легше переживаємо переселення саме по собі, ми не так багато втратили.

Плюс родичі, плюс близькі друзі.

Ми не шукали наших земляків, бо суперечливе питання, чи раді були би ми їх бачити. Перетиналися з ними на тій конюшні, ми не найшли одне одного в силу того, що хлопці розповідають про те, як класно жити в ДНР.

Ми маємо право поставити їм питання: що ви тут робите?!

- Ви отримували допомогу від волонтерів?

- Нам допомагали хлопці-волонтери з Києва і Львову - меблями, пісочницями, грішми та просто морально, за що їм величезна подяка. На першому етапі підтримка була важливіша за гроші.

Окрім того, один з волонтерів виявився відомим у вузьких колах репером. Я в силу свого віку і вподобань реп не дуже люблю... От приїхали до нас волонтери, і я не можу зрозуміти, що з дітьми відбувається.

Ми зайшли в дім, спокійно спілкуємося, а діти сидять на підвіконні напроти дверей. Зрештою послали найменшого, мовляв, "мама не вижене", того що дев'ятирічний. Заходить, тулиться так до мене, трохи дивно. Я питаю: "Саш, ти щось хотів?"

Він каже: "Так... можна, я спитаю у гостя..."

"Запитуй!"

"А ви пісні самі пишете, чи виконуєте чиїсь?" І тут я розумію, що я десь із життя випала, що все не так просто! А він, виявляється, дуже відомий підлітковий артист.

І от цей момент, що ми не просто погані біженці, до нас додому приїжджав Лев Ременев. Він є Єрмаком тривалий час виступав. Вони що з ним тільки не робили!

Фотографувалися, брали автографи, він розписувався на них – це треба було бачити! Але для них це було дуже важливо, бо статус! У них же друзі лишилися вдома, вони тепер можуть подзвонити і сказати: "Коли до нас приїздив Лев Ременев..."

Коны родини Жеребченків. Тут і далі - фото автора
Троє коней-переселенців знайшли прихисток у приватній конюшні "Кочовик", четвертий жеребець оселився під Бобрицею

- Якби була можливість обирати - де би ви хотіли жити? Лишитися тут, чи вернутися назад?

- Якщо говорити про мрії, я хотіла би мати свій дім у степах Приазов'я. Ми жили у Володарському районі серед греків - неперевершено! Але це зона воєнних дій. Як з кіньми ходити там, де мінувалося? За скільки років міни будуть знешкоджені? Я зрозуміла, що з кіньми туди ніколи не вернуся.

Завжди страшно, якщо кінь "поніс" і пішов у поля. Але ти розумієш, що можеш за ним іти, його шукати. А там ти думаєш, а чи варто? Чи ти готовий заплатити ціною життя за впійманого коня?

- Держава нічим не допомагає?

- (Сміється). Ось це утопічне питання! Держава не допомагає навіть нашим військовим! Україна не готова до повернення хлопців звідти. І головне - ми не хочемо пояснювати. Не хочемо щоразу пояснювати, що ми відчуваємо. Коли ти потрапляєш вперше під обстріл, розумієш, що міняєшся назавжди.

У мене чоловіка взяли в полон на блок-пості. У нього цукровий діабет, тож його не потрібно вбивати... я тоді розуміла, що якщо він не вернеться живим, то діти мене також не спинять.

На щастя, у нас все закінчилося добре.

- Чому навчила вас війна, як вона змінила?

- Тому, що "Це мене не стосується". Категорично. Мене не стосуються чужі діти, чужі бабусі, чужі тварини. Я рятую тільки свою сім'ю, інакше я не врятую її.

Цей момент ти вирішуєш для себе один раз. Потім ти не залишаєшся такою як була. Коли мені кажуть: Ви дуже любите дітей!"

Я кажу: "Ні. Тільки своїх". Правда. Я знаю ціну таким речам.

Ми не можемо сказати, що ми виїхали, і ця тема для нас закрита. Там багато близьких, друзів, там мама. Це питання, що не вирішуються ніколи. Але ми можемо іти далі.

Діти мають іти далі. Ходимо в музеї, беремо з собою місцеву малечу, аби діти хоч трохи здружилися. Тут класна природа, ми живемо між озером і лісом, і я розумію, що кращого місця для реабілітації і відпочинку сім'ї я не знайду. 

 
 
 
 
 

powered by lun.ua