Французький журналіст: Добровольчі батальйони є дзеркалом українського суспільства

36
16 вересня 2015

Стефан Сьоан - французький журналіст, який працює в Україні від початку подій на Майдані. Він є кореспондентом французької газети Le Figaro, швейцарської газети Le Temps і бельгійської газети Le Soir. Він також співпрацює з французьким каналом Canal+ та з радіостанцією Radio Canada.

Протягом останнього року Сьоан робив репортажі про війну на сході України з різних місць. Багато працював над темою українських добровольчих батальйонів. За серію репортажів про українські батальйони його номінували на премію Байо-Кальвадос (одна з найпрестижніших журналістських премій у Франції) за найкращі воєнні репортажі.

Після початку війни Стефан провів чимало місяців у зоні бойових дій. З ним ми говорили про життя людей в самопроголошених республіках, про те, чому люди залишаються у зоні війни, як вони в них живуть, а також про українські добровольчі батальйони.

Не з усім, що говорить Стефан, можна погоджуватися. Деякі речі можуть бути неприємними для українського читача. Водночас не треба забувати, що українські ЗМІ практично не працюють в ДНР/ЛНР, зі зрозумілих причин.

Відтак часто міжнародні журналісти, які продовжують там працювати, є для нас одним із рідкісних джерел інформації.

Чимало речей, про які говорить Стефан, я чув і від інших міжнародних журналістів, які працюють в зоні війни, зокрема з "іншого" боку. Тому вони заслуговують на те, щоб звучати в українському медійному просторі. 

- Скільки часу загалом ти провів у зоні бойових дій?

- Від квітня 2014 року я провів у зоні АТО загалом близько 10 місяців, з обох сторін лінії фронту. Востаннє я був на проросійській території у червні, провівши там три тижні.   

- Чим для тебе особисто є нинішня ситуація (Майдан, війна тощо). Як ти її пояснюєш європейцям?

- Для мене це війна з багатьма вимірами. Це не війна між Києвом та Донбасом, це не є громадянською війною, але в ній дуже багато різних вимірів.

Один із них – це війна між Росією та Україною, навіть попри те, що росіяни цього ніколи не визнають.

У мене є враження, що те, що відбувається сьогодні, – це повторення того, що двічі чи тричі відбувалося вже в українській історії. Наприклад, у 17-му столітті, коли була спроба утвердження прото-української козацької держави. Чи на початку 20-го століття.

В мене також враження, що нинішні події – це спроба утвердження української національної держави, своєрідного українського ментального простору.

Але цей проект наштовхується на російське бачення історії.

Бо Росія, на мій погляд, не є готовою дозволити Україні розвивати автономний ментальний простір і автономну політику, мати свій історичний наратив. А звідси – засадниче протистояння.

Це також війна між "вчора" і "завтра", між поколіннями людей, які мають радикально відмінний життєвий досвід, між людьми, які народилися за Сталіна та людьми, які народилися за Кучми.

Це також протистояння між двома моделями суспільства: європейською моделлю, яка, звісно, є недосконалою і зараз переживає кризу, але більше поважає індивіда, і моделлю, яка розвивається зараз у Росії, але також в інших країнах Азії, де держава є важливішою за індивіда.

І лінія розриву між цими двома різними баченнями суспільства проходить сьогодні через Україну.

Не через Польщу, не через Румунію, а саме через Україну.

Це засадничий конфлікт, який проходить через Київ, але також починає проходити через наші суспільства, через Францію, Німеччину, Велику Британію тощо. Для мене Україна є образом тієї Європи, яка зараз поступово змінюється, і змінюється найбільше за останні 70 років. 

- Ти багато був на територіях, контрольованих ДНР/ЛНР. Які зміни там відбулися від початку війни?

- Перша відмінність порівняно з тим, що було рік тому, – це те, що поступово постає такий собі ембріон "держави". Це не є ще завершеною і повністю функціональною державою, - але вже має місце такий-собі ембріон "державної" структури.

- Які ознаки цього процесу ти бачиш?

- Їх багато. Наприклад, створення правоохоронних органів (ДНР / ЛНР) із спеціальною уніформою. Або створення міністерств, призначення міністрів з різних сфер, наприклад у сфері економіки. Починається певне структурування "державного" апарату, що має уряд та певні початки управління.

Символічним жестом, який змінює щоденне життя на цих територіях, стало запровадження російського рубля. Рубль є майже панівною валютою в торгівельних обмінах у Донецьку. Рублів більше, ніж гривень. У супермаркетах, націоналізованих ДНР, ціни вказуються в гривні та в рублі, але люди здебільшого платять рублями.

За моїми спостереженнями, уся економіка (цих територій) дуже швидко переорієнтовується на Росію. Наприклад, можна побачити афіші, які пропонують консультування щодо відкриття бізнесу в Ростові-на-Дону.

Для мене це є очевидним наслідком війни. Що більше часу проходить, то більше ці території виходять з-під орбіти України та наближаються до Росії, на яку, природно, орієнтуються нові керівники Донецька та Луганська.

Окрім цього, кілька місяців тому Україна чітко вирішила ізолювати території, які вона вважає окупованими. За моїми спостереженнями, це рішення було ухвалене під час битви за Мар'їнку, у червні, і під час призначення нового губернатора Донецької області. Це рішення, фактично, розриває економічні обміни між зонами, що контролюються українською державою, та зонами, які вона не контролює. Де факто, відбулося запровадження економічного бойкоту.

Київ не надсилає туди соціальних виплат, тож населення там більше не отримує з Києва коштів, а тому залежить від грошей, які надходять від Росії.

Якщо я правильно розумію, стратегія української влади спиралася на сподівання, що населення, (яке лишилося в ДНР/ЛНР), виступить проти проросійської влади та за повернення в Україну. Але, за моїми спостереженнями, цього не відбувається.

Економічна блокада створює так багато складностей у повсякденному житті людей, що це викликає збільшення розчарування, збільшення гніву, і провину покладають на Київ, навіть ті люди, які не підтримують режим, що зараз при владі в Донецьку.  

Стефан Сьоан на вулиці Грушевського. Фото – Гійом Ербо

- Що можна сказати про ціни на товари в ДНР/ЛНР?

- Я говорив з директоркою супермаркета АТБ,  який був націоналізований, і який мав би продавати товари за більш-менш доступними цінами – в ім'я "Народної республіки".

За її словами, в її магазині ціни виросли вдвічі. Але в інших місцях вони часом виросли втричі. Я собі занотував ціни в одному продовольчому магазині: маленька пачка масла коштувала 25 гривень; літр молока – 26 гривень, найдешевша півлітрова пляшка пива – 20 гривень, туалетний папір марки "Київ-63" – 2,5 гривень.  

Але загалом у супермаркетах Донецька я практично не бачив українських товарів. Є здебільшого або російські товари, або місцеві товари, вироблені десь поруч. Бачив пиво "Чернігівське", але на етикетці було зазначено, що воно розливалося в пляшки у Росії.

Також існує проблема з бензином. На початку літа була проблема з постачанням бензину, і чимало автозаправок в Донецьку та його околицях не працювали. Не знаю, чи зараз цю проблему розв'язано. Певний час ми їхали, не маючи певності, чи зможемо заправитися. Можливо, зараз створюються нові мережі постачання з Росії. 

- Але чому, на твою думку, ціни на товари настільки збільшилися?

- Тому що ціни тепер орієнтуються на російський ринок, а не на український. Продукти харчування, вироблені в Україні – наприклад, овочі чи молочна продукція, – не можуть перетнути лінію розмежування.

Після битви за Мар'їнку, 3 червня, пункти пропуску були закриті, окрім тих, що в Артемівську та в Горлівці.

У середині червня один українських офіцер на пропускному пункті сказав нам, що вантажівки можуть перетинати лінію розмежування – але тільки через пропускний пункт у Кураховому. Але ми йому відповіли, що блокпост у Кураховому також зачинений, від 3 червня. І він не знав, що нам сказати на це.

У результаті, автобуси не пропускають, тимчасом як раніше через автобусні перевезення відбувалася якась торгівля. Вантажівки офіційно не пропускають. Я кажу "офіційно", бо на більшості пропускних пунктів ви побачите вантажівки, які чекають на свою чергу. Вони проїжджають тепер нелегально, через поля. 

В ефірі Громадського ТБ

- Але ж поля можуть бути заміновані.

- Звісно – і були історії, коли маршрутки, які об'їжджали маленькими замінованими шляхами, підривалися. Але деякі вантажівки йдуть на цей ризик, і органи влади на лінії фронту закривають на це очі.

Або якось долучені до цього прихованого перетину лінії розмежування, в обмін на якусь грошову винагороду. Тут склалася певна місцева система корупції.

Вантажівки перетинають його нелегально, а деякі водії перевозять продукти в приватних машинах.

У зоні біля Артемівська один із таких "нових водіїв", з яким я познайомився багато місяців тому, дав мені інформацію щодо деяких "розцінок" за перетин лінії розмежування.

Наприклад, у квітні провести той чи інший товар на територію ДНР коштувало 2 гривні за кілограм. У червні, коли почалася економічна блокада, вартість зросла до 12 гривень за кілограм. Йдеться про хабарі по всьому ланцюгу: правоохоронцям, солдатам, митникам, співробітникам служби безпеки, які працюють в зоні війни.

Провести вантажівку великої вантажопідйомності – це 200 000 гривень хабарів. Тобто навколо лінії фронту процвітає дуже прибутковий бізнес, який приносить прибуток багатьом різним суб'єктам.

- А проїзд звичайних людей, цивільного населення – як він відбувається?

- У червні я бачив ось яку ситуацію: автобуси, які їхали з території, контрольованої Україною, зупинялися на пропускних пунктах, люди з них виходили, пішки йшли близько кілометра, сідали на інший автобус на іншому пропускному пункті.

Тож циркуляція [транспорту та людей] існує, але вона дуже ускладнена. Люди часто несуть важкі валізи, в будь-яку погоду. Їм треба стояти годинами в чергах. Ми бачили людей, які стояли в черзі від 5-ї години ранку, але які у дванадцятій дня ще не перетнули пункту пропуску.

Загалом, навіть якщо визнати, що треба було знайти якийсь спосіб регулювати перетин лінії розмежування в зоні війни, українська система пропусків людей дуже розчарувала, вона викликала відчуття приниження та втоми.

Особливо якщо йдеться про людей, які місяцями жили в тих зонах Донецька, які підпадали під обстріли – районах біля аеропорту, у південно-західній частині Донецька - у Петрівці чи Мар'їнці. Поява пропускної системи - ще однієї причини для стресу - дуже втомила людей.

- Що ти можеш сказати про рівень руйнації, викликаної цієї війною? Де більше руйнації – з боку ДНР / ЛНР чи на територіях, контрольованих Україною?

- Складно сказати. Це війна артилерії, а не війна піхоти. А артилерійська війна – це гра з нульовою сумою. Постріл – незалежно звідки він походить - завжди провокує постріл у відповідь. Тож руйнація присутня з двох сторін.

Хто стріляє першим? На це питання також складно відповісти. Протягом останніх місяців я не спостерігаю якогось масивного наступу українських сил, якогось прагнення відновити контроль над новими територіями. Українські сили, радше, дотримуються захисної логіки, вони укріплюють лінію фронту, створюючи мережу бункерів, окопів тощо.

Нещодавно я говорив з однією людиною з Горлівки – міста, яке контролюється проросійськими силами. Мені та моєму колезі вона пояснила, що під час обстрілів перший постріл часто йде з території сепаратистів, але одразу, за якихось три хвилини, прилітає відповідь з українського боку.

З іншого боку, з обох сторін багато брехні про використання важкого озброєння калібром понад 120 міліметрів. Можливо, важке озброєння і справді відвели після других Мінських угод (12 лютого). Але насправді на фронті завжди залишалася зброя різного калібру.

У червні, у Донецьку, і українська армія, і сепаратисти використовували важке озброєння калібром як мінімум 120 міліметрів. Наприклад, коли я був у передмісті Донецька, за кілька сотень метрів від мене розірвався важкий снаряд. 

Кавер-фото однієї з публікацій Сьоана про передову Майдану 

- Що можна сказати про обстріли зон, де проживає цивільне населення?

- Обидві сторони звинувачують одна одну в тому, що систематично обстрілюються зони, де проживає цивільне населення. Але проблема цієї війни полягає в тому, що використовується дуже неточна зброя, яка не має електронного скерування, і у використанні якої дуже велику роль відіграють людські помилки.

Інша проблема полягає в тому, що у південно-західних районах Донецька, біля донецького аеропорту та на півночі Горлівки та Луганська лінія фронту перетинає дуже особливу міську зону. Донбас – це своєрідне скупчення шахт, оточених міськими осередками, між якими перебувають лісові зони.

Всі основні укріплення сепаратистів розташовані в промислових, шахтарських та міських зонах. І територія, яку вони захищають, наприклад, територія Донецька, є дуже щільно заселеною.

Іншими словами, вогньова точка сепаратистів завжди буде посеред міста, а тому поруч завжди є житловий будинок чи завод. І, звісно, в той чи інший будинок може влучити снаряд. Сепаратисти захищають міські бастіони: Горлівку, Донецьк, Луганськ.

Вони розташовуються на околицях міст та стріляють або по сільських зонах, або по менших периферійних містечках – таких як Мар'їнка, Красногорівка, Піски…

У Донецьку, у кварталах, що близькі до аеропорту, в які прилітали снаряди з зони Пісків, масштаби руйнувань вражають. Те саме можна сказати про південно-західні райони, близькі до Мар'їнки чи Петрівки.

Але починати гру порівнянь на кшталт "хто спричинив більше руйнувань?" немає сенсу, це ні до чого не призведе.

Бо, наприклад, в Авдіївці, на українському боці, кількість будівель, в які влучили снаряди, кількість смертей серед цивільного населення, також дуже великі. І коли я в січні був у Дебальцевому (під час облоги Дебальцевого я там був тричі), я бачив, що українці також стріляли з міських районів, де мешкає цивільне населення, викликаючи обстріли у відповідь.

У будь-якому разі, треба позбутися міфу, який часом досить поширений у Києві, що зонах, в які ведуться обстріли, більше ніхто не живе. Ті, хто зміг поїхати, поїхали, але багато людей залишилися, і платять сьогодні дуже високу ціну. 

- Чому, на твою думку, люди залишаються на територіях ДНР  / ЛНР?

- З дуже багатьох причин. У Києві я часом чую думку, що люди, які залишаються в ДНР, підтримують ДНР. І якби вони хотіли поїхати, вони вже давно би поїхали. Є також думка, що в місцях, куди стріляє українська армія, вже немає цивільного населення. Але це неправда.

Донецьк налічував 1 мільйон мешканців. Зараз, якщо спиратися на оцінки однієї неурядової організації, що працює на проросійських територіях, залишається близько 700 тисяч. Тож протягом війни з міста поїхали десь 300 тисяч осіб, але дві третини мешканців залишилися. І це дуже велика цифра.

- У Києві також часом існує думка, що Донецьк є спорожнілим містом. Чи це правда?

- Не зовсім. Як я вже сказав, у місті залишаються ще сотні тисяч людей. Минулого року, коли українські обстріли сягали центру міста, воно було справді дуже порожнім. Це було місто-примара.

Одного дня я побачив машину в самому центрі міста, в яку влучив снаряд. Двоє людей, які були в машині, одразу загинули. Людей охопив страх. Але на околицях міста, наприклад у Макіївці, на вулицях було більше людей. Ринки були ще більш-менш людними.

Окрім цього, багато людей провели певний час в інших місцях, наприклад у санаторіях на узбережжі Азовського моря.

Але потім вони були змушені повернутися в Донецьк, бо не мали засобів до існування. Крім того, восени літні санаторії зачинялися. Узимку українська артилерія не обстрілювала центру Донецька, особливо після кінця битви за аеропорт.

Тож обстріли стосувалися дуже конкретних зон, наприклад навколо аеропорта, в Київському районі, чи більше на південь, у Петрівці, Мар'їнці тощо.

Поступово люди почали знову виходити на вулиці, транспорт продовжував працювати. І люди стали психологічно адаптувалися до ситуації чи починали вчитися жити з цією небезпекою обстрілів.

Тому зараз Донецьк уже не є порожнім містом. Тим не менш, я вже не впізнаю того міста, яке я побачив уперше, коли приїхав сюди робити репортаж у 2012 році.

Тоді це було велике місто, в якому вулиці були заповнені людьми. Зараз у Донецьку дедалі менше життя відбувається в публічному просторі, на вулицях. Люди дуже багато залишаються в своїх будівлях, у своїх районах, в своїх квартирах, вони дуже рідко виходять.

Виходять тільки для того, щоб купити в супермаркетах чи на ринках речі, які їм потрібні, і після цього дуже швидко повертаються. У мене враження, що створюється якась нова культура життя вдома.

Квартира чи будинок є простором, який захищає, тимчасом як вулиця є простором небезпечним. І зважте на те, що на вулицях ходять озброєні люди, а ввечері починається комендантська година, бо місто, все-таки, живе у війні.

Чому люди залишаються там?

З багатьох причин. Є люди, які взагалі не задають собі питань. Звісно, є люди, які відкрито підтримують ДНР і мають проросійські погляди.

Такі люди є скрізь, навіть на територіях, які контролюються українською армією – наприклад, у Краматорську, Артемівську чи Старобільську. Але є люди в Донецьку, які підтримують Україну, і які з ностальгією думають про Україну.

Їх не просто ідентифікувати, люди про це не говорять – чи говорять тільки тоді, коли відчувають, що є в безпеці.

Люди, які мали ресурси поїхати – поїхали. Серед них – багато молоді. Також поїхали ті, кого би я назвав підприємцями. Але дуже багато є людей, які не можуть поїхати з економічних причин. У них немає заощаджень – як і в багатьох українців.

Дуже часто їхнє єдине майно – це їхній будинок чи квартира. Але уявіть собі людину в зоні обстрілів, наприклад у північно-західних районах Донецька чи деяких районах Горлівки. Чи можете ви продати свою квартиру? Ви продасте її за 1500 чи 2000 доларів, хоча перед війною вона коштувала вдесятеро більше - 15000 чи 20000 доларів.

Тож як ця людина може наново розпочати життя? Чи допоможуть вам 2000 доларів втриматися в Києві? І якщо так, то скільки часу? Я бачив людей, які хотіли поїхати, але просто не мали грошей, щоб жити в Харкові, у Львові чи в Києві.

Я також бачив людей, які все своє життя працювали в Донецьку, були шахтарями чи робітниками, побудували будинок. І для них психологічно дуже важко залишити свій дім. Навіть під час катастрофи.

Серед моїх знайомих у Києві є люди, часто дуже молоді, які залишили Донецьк і Луганськ. Я захоплююся їхнім вибором, їхньою сміливістю, їхньою готовністю розпочати своє життя наново, не знаючи, чи можливе повернення. Але я особисто відмовляюся виступати з моральною оцінкою людей, які зробили інакше. Я часто себе питаю, якою була би реакція моєї власної родини, якби розпочався конфлікт. Адже я походжу з регіону, де люди дуже люблять свою рідну землю. 

На лінії фронту, на околицях Донецька 

- Як можна ідентифікувати людей, які мають проукраїнські позиції?

- Це складно. У Донецьку думки у людей є більш розмаїтими, ніж інколи здається. Але висловлювати політичні думки складно. Можна зустріти людину, яка висловлюватиме проукраїнські та проросійські позиції протягом однієї й тієї самої розмови.

Багато людей є, з точки зору питання ідентичності, дуже дезорієнтованими. Вони ніколи не задавали собі питання вибору (ідентичності- авт.), а тепер їм пропонують вибрати – чи ти є українцем, чи росіянином чи, наприклад, "новоросом".

Я думаю, що на початку кризи, у квітні 2014 року, люди з відвертими проросійськими поглядами, які були готові їх висловлювати і навіть вдаватися до дій, були в меншості.

Проросійські демонстрації збирали лише 2000-3000 людей, яких, звісно, дуже активно мобілізували. Але чимало людей мовчали, чекали. Потім, після початку війни, частка людей, які підтримують Росію чи ДНР, зросла. Головним чином, напевно, через обстріли. Я зустрічав людей, які підтримували Україну, але які повністю змінили свою думку, коли снаряд прилетів в їхній район. Вони не розуміли, чому їхня держава, Україна, могла спрямувати свої гармати на Донецьк.

Навіть якщо проросійські бойовики також використовували важку зброю, яка стояла недалеко від їхнього району.

Часто в Україні дуже погано розуміють психологічні наслідки обстрілів.

Але, звісно, залишаються люди, які підтримують Україну. І люди, які чекають, що за рік, за п'ять років, за десять років Донбас повернеться в Україну.

Складно зрозуміти, скільки є таких людей.

Нещодавно в потязі в Маріуполі я зустрів молодого чоловіка, якому майже 30 років. Він з Донецька, виїхав з міста вперше за багато часу, і їхав відпочивати в Карпати.

Він сказав мені, що радий поїхати з міста, що суспільне життя дуже сильно змінюється в Донецьку, і що в місті стає все складніше говорити чесно та щиро.

"Якби я вас зустрів у Донецьку", - говорив він, "я би сказав вам, можливо, що я підтримую ДНР, але насправді я її не підтримую". Він також сказав, що не дуже любив Майдан, що він його не розумів. Він не мав довіри ані до нього, ані до Порошенка. І що він є просто українцем, як і багато інших.

Він говорив мені про матчі збірної України в Донецьку, наприклад проти Франції, у 2012 році – і був дуже гордий з цього. Він також сказав, що вирішив залишилися в Донецьку, бо це його місто, бо він завжди в ньому жив, і він хоче тут будувати своє життя. Але він завжди себе почуває глибоко українцем, і сподівається, що колись цей жах завершиться.

Одна цікава деталь: він мені сказав, що в Донецьку люди по-справжньому обмінюються думками здебільшого на кухні. Це, звісно, у багатьох людей, які жили до 1991 року, викличе чимало асоціацій.

Тож у людей немає однозначних і одновимірних думок; є люди, які вирішують стати на чиюсь сторону – чи на сторону України, чи на сторону ДНР, - і є люди, які відмовляються стати на чиюсь сторону, які кажуть: "я залишаюся тут, бо це мій дім".

І я інколи задаю собі питання, який політичний проект, який меседж Київ може цим людям запропонувати. Я вважаю, що засаднича помилка – думати, що люди, які лишилися в ДНР, мають однозначні погляди.

- Ти багато працював над тематикою українських добровольчих батальйонів. Що ти можеш про них сказати? Ким є люди, які там воюють?

- Так, над цим питанням я глибоко працював протягом цілого року, у них я провів багато часу.

Річ у тому, що у січні 2014 року, з фотографом Гійомом Ербо, я зробив репортаж для Figaro Magazine про першу лінію бійців на вулиці Грушевського. Тут ми зустріли багато активістів першої лінії. Багато з них потім опинилися в батальйонах, зокрема в "Айдарі".

Ідея моєї роботи полягала в тому, щоб провести таку собі невидиму лінію між Грушевського та добровольчими батальйонами. Ми також прагнули з'ясувати, якою була природа цих груп, які, між іншим, були озброєними бійцями, що не підкорялися систематично правилам регулярної армії.

Першим батальйоном, в який я приїхав у липні 2014 року, був батальйон "Донбас".

Після цього, восени 2014 року, я провів багато часу в батальйоні "Айдар", туди я поїхав тричі, у Старобільську та в Щасті. Я також робив матеріали про бійців з Кавказу, які воювали на боці України – про грузинів чи чеченців. І нещодавно я почав працювати над темою Правого сектора.

Я вважаю, що батальйони є вражаючим середовищем – воно захоплює, воно дуже енергійне, але часом викликає тривогу.

Добровольчі батальйони є дзеркалом українського суспільства на лінії фронту. Тут можна знайти всі верстви українського суспільства, усі професії, з усіх можливих місць. Можна знайти людей російськомовних чи україномовних. Луганчанин тут воює поруч із тернопільчанином.

Це також середовище дуже політизоване, найчастіше радикальне, часто націоналістичне, але водночас політичні погляди, які тут можна зустріти, дуже розмаїті. Тут я знаходжу все українське суспільство в своєму розмаїтті, в своєму мікрокосмі, в окопах, на базах, з найкращим і найгіршим, що є в українському суспільстві.

- Найгірше – це що?

Найгірше – це те, що молодий командир одного з батальйонів назвав якось "щурами". Він говорив про людей, які грабують, які крадуть, які погрожують місцевому населенню і чинять насильство, поводячись, немов на окупованій території. Я сам це бачив багато разів.

Але він також говорив про нечесних людей, про ультраправих, про неонацистів. Їх можна потроху зустріти скрізь. Трішки більше в "Азові" – але також і в інших батальйонах.

Чесно кажучи, в різних місцях і з різних причин, через особливості свого ставлення, через зловживання алкоголем, через агресивність, певні частини цих батальйонів завдали величезної шкоди іміджу України серед населення на сході.

Але протягом цієї роботи, в якій я пробував бути якнайбільш чесним, я також боровся з певними поглядами, які існують у Європі. І які вважають, що добровольчі батальйони – це ультраправі бойовики. Це неправда.

Наприклад, коли російські медіа та ті, хто їх підтримує в Європі, говорять  про батальйон "Айдар", вони говорить про "неонацистський каральний батальйон Айдар". Але це неправда!

"Айдар" - це батальйон, який об'єднує сотні людей, і людей дуже-дуже різних.

У Старобільську в "Айдарі" я говорив із найгіршим з можливих антисемітів, яких я коли-небудь зустрічав в Україні, і який говорив мені найжахливіші дурниці про євреїв.

Але інший чоловік, який спав на базі в ліжку поруч, вивчав "Тору" та іврит, і він був євреєм з Кіровограду.

Ліжка обох чоловіків стояли на відстані у 2 метри одне від одного. Але вони були в одному батальйоні, і разом воювали.

В "Айдарі" також була бригада "Боб Марлі"! Чи може Боб Марлі бути героєм ультраправих? Навряд чи.

Треба розуміти, що загалом армія, регулярна чи ні, – це місце, яке навряд чи приваблює найбільш прогресивні верстви суспільства. Люди, яких приваблює порядок, зброя, насильство, не є гіпстерами чи ліваками. З політичної точки зору армійське середовище є більш консервативним, і, я думаю, що схильність до ультраправих ідей тут є більшою, ніж в інших частинах суспільства. Такою є ситуація в Україні, але також у Франції, в Німеччині, в Сполучених Штатах, і так само, звісно, в Росії.

Інша проблема, яка виникає, - це люди, які вийшли з в'язниць; також багато людей з неясним походженням, різного роду бандитів. Наприклад, минулого вересня "Айдар" був змушений воювати з російською армією, і в нього було багато втрат – багато ідеалістів, які пройшли через Майдан, на жаль, загинули.

Тож склад "Айдару" почав змінюватися, і з'явилися люди, які прийшли на фронт, щоб робити бізнес, або тому, що їх приваблює зброя.

У цьому світлі, я не розумію, чому українська влада, немов страус, що ховає свою голову в пісок, відмовляється визнати існування цієї проблеми.

Озброєні сили дуже сильно розпорошені, і є озброєні люди, які відмовляються визнавати владу Генерального штабу, з добрих чи поганих причин. У батальйонах також є люди, які не визнають авторитету держави, або тому, що вони є ультраправими, або тому, що вони вважають, що Майдан не завершився, і що справжніми представниками народу є саме вони, а не депутати.

Але проблема в тому, що деякі з цих вояків мають зброю. І ми бачили, до чого це призвело у вересні перед Верховною Радою.

- А найкраще у батальйонах – це що?

- Знаєте, армійські речі мене аж ніяк не захоплюють, навіть навпаки.

Але найкраще для мене полягає в тому, що в одному й тому самому батальйоні можна знайти університетського викладача, адвоката, галицького селянина, студента, ветерана-афганця, якому 50-55 років, жінок тощо.

Тобто людей, чиї траєкторії життя є набагато множиннішими, ніж в армії, де всі більш-менш в одній мушлі. Батальйони - це мікрокосм, який відображає українське суспільство.

Для мене добровольчі батальйони є також продовженням Майдану на лінії фронту – але з тією відмінністю, що тут активісти зіткнулися не з Беркутом, а з російською армією.

І серед них багато людей опинилися в світі, до якого вони не були готові.

Коли я бачу студентів 25 років, які тримали барикаду на Майдані, які писали дисертацію, які були продавцями в супермаркеті Лєруа-Мерлен у Києві, а тепер воюють з калашами у Щасті, це мене просто вражає в серце. Справді.

Тож найкраще – це саме це: я бачу тут неймовірних людей. Людей, яким по 20, 25, 40 років, які зіткнулися з екзистенційним вибором, із питанням "що мені робити, коли в моїй країні війна?". "Чи лишуся я вдома? Чи я піду на фронт?"

"Чи я піду битися, чи я чинитиму спротив?"

І я бачив неймовірні траєкторії життя. Я бачив людей божевільної хоробрості. Людей із дуже сильними моральними цінностями. В усіх добровольчих батальйонах є люди з абсолютно чистою мотивацією. Це щось таке, про що ми в західній Європі цілковито забули. Бо востаннє у нас була війна в 1945 році.

Я особисто дуже щасливий жити в Києві, спостерігати за засадничими змінами на моєму маленькому рівні. Я ніколи не шкодуватиму, що приїхав сюди. З багатьох причин Україна залишиться в моєму серці, надовго. Це я дуже добре знаю.

Матеріал підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа)

 

powered by lun.ua