Перехожі з Богданом Логвиненком #3: Українці в Сайґоні

Цикл статей "Перехожі" – це розповіді про цікавих людей, що зустрічаються на шляху мандрівника і журналіста Богдана Логвиненка, який останні 5 років активно подорожує по світу.

Його перехожі – це здебільшого випадкові люди. Від зустрічей з ними він черпає сили. Сьогоднішня зустріч – про українців у Сайгоні.

Сайґон – це назва міста Хошимін, яка досі активно використовується в’єтнамськими антикомуністами.

Вони не погоджуються з перейменуванням у 1975 році колишнього центру усього регіону. Тоді, після перемоги комуністичного режиму, місто було назване ім’ям першого комуністичного лідера Хо Ши Міна.

[L]Слід зазначити, що комунізм у побуті тут відчувається значно менше, ніж в Україні, яка 25 років бореться з наслідками режиму.

У В’єтнамі купа дрібного бізнесу, особливо на півдні, де й знаходиться мегаполіс Сайґон.

Південь В’єтнаму був антикомуністичним. Тут залишається капіталістична атмосфера з комуністичними пам’ятниками посеред міста.

Українців досить багато.

Тарас і Олена

Тарас працює у В'єтнамському банку, Олена наразі вдома. Вони обоє з Рівного.

Тарас раніше працював у одному з українських банків, але 5 років тому його менеджера запросили працювати у В’єтнам і він потягнув за собою усю команду. Тепер лише в одному банку – близько 10 українців.

Я 17 годин провів у поїзді, з яких 15 мені вдалось проспати. Попри те, що поряд були двоє дітей, що в'єтнамці теж люблять їсти в купе, і зі мною всі намагалися поговорити.

Тарас запросив мене до себе додому.

Ми зустрілися біля його роботи. Запакувались з ще кількома українцями в таксі і поїхали.

У В’єтнамі давно працюють сервіси з замовлення авто Uber i GrabCar, тоді як в Україні їх досі немає.

У цей день Тарасу прийшла посилка з Гонконгу з камерою. На митниці йому влаштували допит з питаннями на кшталт "чи належите ви до партії?",

"- Кого будете на цю камеру знімати?

- Прикручу до велосипеда.

- Де ви їздите на велосипеді?"

Тарас каже, що таке з ним вперше, що йому тут дуже спокійно, у В'єтнамі добре живеться експатам.

У Тараса і його дружини Олени – 4-річний син, він усе життя прожив у В'єтнамі.

В нього смішні фотографії з дитячого садочку, де навколо – лише в'єтнамські діти. Діти експатів проводять своє дитинство у абсолютно новому середовищі, отримуючи неоціненний досвід змалку і вивчаючи одразу кілька мов.

Ми закинули речі до нього додому і погнали на дах. Там якраз святкував день народження його колега, зібралась ціла українська вечірка.

Це було так дивно - святкувати день народження в колі україномовних людей в Хо Ши Міні. Так, наче цей 16-годинний поїзд з Данангу був не у Сайґон, а кудись у Коломию.

Попереднього разу ми бачились з Тарасом у малазійському місті Кота Кінабалу на острові Борнео два роки тому. Світ тісний, тоді попутний вітер заніс нас в одне забуте місце в один час. Пам'ятаю, як я їх повів на базар. Тарас сказав:

- Я вже 3 роки в Азії і ніколи не їм у таких місцях, як оце!

Йшлося про те, що на базарі смерділо, готувалося все на вулиці на вогні і це не завжди виглядало естетично.

- Слухай, - якось сказав мені Тарас. - У Сайгоні живе Дмитро. В нього тут вже є свій фан-клуб в’єтнамців, ти маєш з ним познайомитись! Він приходить нас стригти.

Так я познайомився з Мітіком.

Мітік Порішай

Дмитро. Робив проект "Вова Зі Львова". Власне, цей проект – це він і Вова

Львів'янин. Музикант, баскетболіст, перукар, 31 рік. Живе у В'єтнамі вже два роки.

Як тільки приїхав, виміняв оцей свій байк на два діджей-сети.

Історія його життя – мотиваційна ікона для тих, хто заблукав і думає, що нічого не може досягти у житті.

Він живе так, наче хоче довести світові, що можна все, якщо тільки мати одне – бажання.

Ми домовлялись зустрітись смсками.

- Я зараз поїду підстрижу одного індуса і підем обідати. - Написав він.

У Матіка збереглася дуже галицька вимова, він вільно говорить англійською і знає базові речі у в'єтнамській. Народився на Сихові, робив проект "Вова Зі Львова".

Власне, цей проект – це він і Вова.

- Вова з четвертого поверху, я з шостого. Він мене взяв у групу, бо я знав про нього все. За це я отримував гроші. Клікуха "Порішай" приліпилась, бо я все міг порішати.

На Євро 2012 стриг Кріштіану Роналду.

- Мені подзвонили і викликали в найкрутіший готель. Обшукали, вимкнули телефон. Не дали навіть фоточку зробити. Потім в мене постриглось пів-команди Португалії.

Роналду подарував футболку і всі на ній підписалась.

Потім мене покликали на ток-шоу, де переді мною був сюжет про хворого хлопчика, якому збирали гроші. Я почув про це і відчув, шо треба йому пожертвувати ці гроші.

Оголосив про продаж в ефірі, подзвонив Ярославський, харківський олігарх і купив її за 200 тисяч доларів.

У мене по всьому тілу були мурашки, я навіть цього не планував. Хлопчика от нещодавно вилікували.

Мітя грає за в'єтнамський клуб у найвищій баскетбольній лізі. Один з кращих баскетболістів у В'єтнамі. Тут у нього свій перукарський салон і студія.

Планує повернутись в Україну за кілька років, щоб відкрити університет перукарського мистецтва.

- У мене в Києві стрижка коштувала сто доларів. Але я продовжував вчитись. У штатах, в Лондоні, в Тайвані.

У В'єтнамі він вчить стригти і стриже сам. І продовжує вчитись. Я міг би написати про нього ще багато, але він пише книгу про своє життя і, думаю, що я її радитиму усім, хто каже, що чогось не може досягти.

- Мені здається, у нас, в українцях є якась дідова жила. Ми не пропадем ніде, ми скрізь можемо знайти роботу, досягти успіху, пробитися.

Головне тільки що? Хотіти. Ох, Дмитре, дякую за заряд.

Години спілкування з ним вистачить на кілька тижнів наснаги тяжко працювати над собою і вчитись.