Життя у новому "домі". Досвід переселенців з інвалідністю

Знайти майбутнє після війни - доленосне питання. Мільйони людей постали перед, напевно, головним у їхньому житті вибором: що робити далі?..

Є люди, які відповідь на це питання не в змозі віднайти самотужки: переселенці з інвалідністю.

Багато таких людей змогли отримати мінімальні зручності у Одесі та області, де волонтери знайшли заклади оздоровлення і відпочинку, які могли надати тимчасовий прихисток. Герої нашого репортажу живуть у одному з таких - одеському санаторії "Куяльник". Тут живуть сім'ями не менше тисячі переселенців.

Переселенці з Донбасу переважно проживають у корпусі №1. Більшість живе рік, дехто - більше.

Біля входу кілька курців нервово палять, глибоко про щось задумавшись. На дверях багато оголошень: про роботу, тренінги на відкриття власної справи, різноманітні акції для дітей тощо.

Герої публікації (справа наліво): Ірина Корнієнко з Луганська; Дмитро Шрамік, позаду його мати Світлана Засіткевич; Олена Ковальова та Віталій Кравченко.

Хоча зараз близько третьої години дня, у фойє темно і прохолодно. Людей не багато.

- Їхали сюди тимчасово, на місяць-другий, - одноголосно стверджують переселенці, яких зустрічаю.

Ніхто не планував тут лишатися так надовго. Зізнаються, що не очікували на тривалу війну.

- Мы отдыхать ехали. Думали, что это все будет, как в Славянске, - з посмішкою каже Олена Ковальова, переселенка з Донецька, яка від народження користується інвалідним візком. У "Куяльнику" Олена проживає разом із сином.

- Думали, 2 месяца, и мы домой поедем, - каже стримано Світлана Гайкова. Вона та її двоє дітей мають різні групи інвалідності. Світлана - переселенка з Авдіївки, містечка неподалік від Донецька, яке хоч і є під контролем українських військ, але часто зазнає обстрілів з боку т.зв. "ДНР".

- Думали, что вернемся, вот-вот, и закончится, - в унісон додає Світлана Засіткевич, жінка з інвалідністю. Її син та чоловік також мають інвалідність і переміщуються на інвалідних візках. Раніше сім’я Світлани мешкала у Донецьку, неподалік від аеропорту.

А потім, не зупиняючись, додає: "Слишком долго длится это "тимчасово"...

"Мы - беженцы, а не переселенцы"

На початку розмови вони одразу зазначають, що не бажають, аби їх називали переселенцями.

- Ми - біженці, - в один голос кажуть три жінки.

- Я три раза возвращалась туда, и три раза оттуда бежала. И когда говорят "переселенцы", я не согласна. Мы не переселенцы - мы беженцы. Какой я переселенец? Я что, по своей воле переселилась!?, - гнівно каже Світлана Засіткевич, яка до війни жила з сином і чоловіком у Донецьку.

- Переселенец - это если переселяешься по своей воле, а мы тикали! Я три раза возвращалась. Я уже боюсь. У меня нервный тик. У меня организм уже не согласен слышать выстрелы, я просто там умираю, - пояснює Світлана Гайкова, яка вперше покинула зону АТО в травні 2014 року.

Діти, які проживають у санаторії "Куяльник"

Відтоді вона кілька разів поверталася до Авдіївки, сподіваючись на перемир'я. Але коли Авдіївку вчергове обстріляли, назад вже вирішила не їхати.

Олена Ковальова планувала повернутися до Донецька через два місяці, маючи надію, що все швидко закінчиться. Вона пояснює, що не взяла з собою навіть необхідних речей, бо не сподівалася на довгий "відпочинок" в Одесі.

- Я вообще на 21 день ехала, - сміється вона. - Две футболочки. Чайник взяла - вдруг голову помыть!

"А чего вы здесь сидите?"

Після переїзду порядок денний у вимушених переселенців широкий - щодня доводиться вирішувати питання житла - "виженуть чи не виженуть", харчування, ліків, праці. Все це стало щоденним клопотом для більшості сімей, які тут мешкають.

Коли розмова заходить про житло і санаторій, Світлана Засіткевич обурюється:

- Уже прямым текстом говорят: "А чего вы здесь сидите?".

- Хто так каже? - запитую.

- Да все. Люди, чиновники - все уже намекают: "Вы что, всю жизнь собираетесь здесь сидеть? Езжайте, уже все, тишина, перемирие".

- Директор санатория, конечно, терпит нас, - долучається до розмови Олена Ковальова. - Полтора года и пхает, и по-разному. Его тоже можно понять. У него 12 или 15 миллионов долга: государство должно за нас. Мы просто по санаторским ценам не в состоянии платить, и субсидию оформить не можем.

- Мы живем одним днем. Не знаем, что с нами будет завтра. Мы день прожили - Слава Богу. Мы не уверены в завтрашнем дне. Выгонят - не выгонят, останемся - не останемся. Вот это каждый день с утра, - підсумовує з відчаєм Світлана Засіткевич.

Світлана Засіткевич з мамою

Цікавлюся, що особисто для жінок тут, в цьому санаторії, є важливим?

- Для меня очень важно, что я живу в комнате с сыном, и у меня свой санузел. Единственный недостаток - я не могу строем ходить в столовую. Не-е мо-о-гу-у-у, - повільно, розтягуючи звуки, каже Олена Ковальова.

Вона показує вліво: там, за 150 метрів, розташований корпус №2, у якому знаходиться їдальня. Олена наголошує, що це не зручно, адже потрібно подолати певну відстань на візку, що аж ніяк не є прогулянкою, особливо під час зими.

- Это надо идти во второй корпус. А дождь, снег, ветер, просто нет настроения. Я приготовить хочу, за кухней соскучилась.

- Проживание меня устраивает тоже, - більш радісно, ніж зазвичай, продовжує Світлана Засіткевич. - У меня две коляски (син та чоловік пересуваються на інвалідному візку, - ред.), и мне надо, что б у меня был санузел под боком.

Родина Світлани 8 місяців проживала в іншому санаторії в смт Сергіївка (Білгород-Дністровський район). Каже, що відмінності там і тут - разючі.

- Ужас был там. Один санузел на 40 человек. Искупаться было невозможно. Там не было порядка. Кормили еще хуже: привезут макароны, крупы и в столовой их просто сварят в голом виде, и все, а больше есть нечего.

Для Олени Ковальової болючим питанням залишається невизначеність. Це, каже вона, стримує і не дає можливості зорієнтуватися в часі і просторі, створює бар'єр для успішної адаптації.

- Очень плохо, что нет определенности. Было бы известно, что еще год вам тут, а так... - схиляє голову, розмірковуючи над тим, як закінчити думку.

За декілька секунд з розчаруванням продовжує:

- Никто не знает, что будет завтра.

"Дайте нам толчок"

Навіть коли в процесі розмови ми переходимо до наступних питань, тема житла нас не полишає. Вона постійна. Визначеність у майбутньому – якір для кожної людини, а тим більше для біженця.

Щоправда виникає ще одне питання, яке правозахисникам дає можливість багато про що дізнатися. Це - дискримінація.

- Ооооо, – одразу голосно реагує Світлана Засіткевич.

- Що так? - питаю. - Чому така реакція?

- Приезжало ОБСЕ и спрашивало, есть ли по отношению к нам дискриминация. Я говорю: "Как вы думаете?". Я могу перечислить дискриминацию на всех пальцах своей руки. Первоначально - медицина. Нас тут отказывались врачи принимать! Только после забастовки поставили нас на баланс, теперь числимся в поликлиниках. Нам говорили: "А вы кто? Вы – никто, вы – безстатусники".

Чому "безстатусники" пояснити не змогли. Є закон про переселенців, Кабмін приймав постанови про соціальну допомогу переселенцям… Принаймні тут, на практиці, вони не дуже працюють.

- Голосовать не можем. Квартиру снять не можем. На работу устроиться не можем, - відповідає Олена Ковальова.

До нашої розмови долучається Ірина, переселенка з Луганська. Вона на інвалідному візку, у "Куяльнику" з сином перебуває з червня 2014 року.

На її думку, пільги не надто допомагають переселенцям, особливо коли йде мова про медикаменти. Навіть ті ліки, на які вона має право за інвалідністю, Ірина отримати не може.

- Еще прошлой осенью говорили, что если на бюджет Луганской области перечисляются мои льготные медикаменты, то я имею полное право получать их там, где я сейчас проживаю, - роз'яснює Ірина.

По факту ситуація зовсім інша - їй стали відмовляти в цих ліках. У службах соцзахисту Одещини, куди вона зверталася, повторюють:

- "Нет! Вы не имеете права! Вы не внесены в наш бюджет". Но, я же не покинула территорию Украины!, - обурюється Ірина.

Олена Ковальова пропонує своє рішення:

- Почему бы государству те деньги, которые выделялись на нас, не перенаправить сейчас на Одесскую область?

Пільг просити ніхто не буде, кажуть переселенці. Необхідно мати можливість працювати. Так, зокрема, налаштована Ірина:

- Не надо мне льгот - дайте мне возможность работать.

Вона продовжує розповідати історію, як вони групою пропонували різні варіанти працевлаштування. Жоден з них, кажуть, прийнятий не був.

- Мы предлагали на теливидении, что мы могли бы рукоделить: салфетки, вышивку, что-то еще... Мы согласны работать. Мы кричим: "Прийдите, пожайлуста! Дайте нам толчок".

"Нам нужна госпрограмма"

За словами Олени Ковальової, є внутрішньо переміщені особи, які вже вирішили, що назад до Донбасу не повертатимуться:

- Есть люди, их энное количество, которые не вернутся никогда: у кого-то жилье разрушено, кто-то по своим соображениям. Факт в том, что есть такие люди. И что, вечно в санатории? Ну как, как дальше!?

Таке рішення прийняла і Ірина. Вона боїться за свого сина: раніше там було спокійно, а тепер все змінилося.

- Я даже не представляю, как можно туда вернуться, когда там столько оружия. Я буду бояться за своего сына. Если здесь он у меня знает всю территорию, как я там смогу пойти с ним гулять, если я не знаю, где там какие мины? Куда ехать? Как возвращаться?

Перепитую її ще раз:

- Тобто, ви для себе прийняли остаточне рішення туди не повертатися? Чому?

- Да. Я не вижу перспективы в этих областях…

Історія Ірини дуже показова. Її, як і більшість, вивозили одеські волонтери. Допомогу держави їй отримати не вдалося. Щойно почалися бойові дії в Луганську, вона телефонувала на урядову "гарячу лінію", просила допомогти. Їй протягом трьох днів відмовляли і постійно перенаправляли до місцевих служб соціального захисту.

Одне з можливих рішень - прийняти державну програму, як стратегію адаптації переселенців з інвалідністю на територіях поза Донбасом.

Олена Ковальова найактивніше відстоює цю ідею. Вона просить донести це до чиновників, до Києва. Адже за її словами, це - головне, про що сьогодні треба говорити:

- Все опять упирается в государственную программу, что нет никакой стратегии о нашем дальнейшем существовании.

- Це дуже важливо для вас, щоб була державна програма?

- Очень. Мы там пережили стресс, а теперь вот уже здесь, полтора года в состоянии стресса.

Олександр Ярощук, спеціально для УП.Життя