Командир "Карпатської Січі" Олег Куцин: На жаль, Де Голів у нас немає

312
11 лютого 2016

Семеро бійців зведеної штурмової роти "Карпатська Січ" загинули і трохи більше тридцяти були поранені.

Не велика статистика, якщо брати до уваги те, що ця рота у складі 93-ї ОМБр Збройних сил України стоїть на самій лінії фронту, на позиціях у гарячому трикутнику Опитне – Водяне – Піски.

"Українська правда. Життя" дізналася у командира, молодшого лейтенанта Олега Куцина, позивний "Кум", про стан речей на фронті, вагу Мінських угод, про переваги легалізації добровольчих формувань, військових в політиці і те, як бути з нелояльним населенням окупованих територій після перемоги.

– Як можна охарактеризувати сьогоднішній стан речей на вашій ділянці фронту?

– Інтенсивність боїв надзвичайно впала у порівнянні з тим, що було минулого року, але кожного дня відбуваються обстріли та провокації.

Відповідно, зберігається напруженість, треба бути постійно у стані бойової готовності. Періодично заходять диверсійні групи, трапляються випадки обстрілів з мінометів, СПГ, РПГ.

– Враховуючи сказане, чи можна вважати, що Мінські угоди працюють?

– Здебільшого працюють, але не в повному обсязі. Мабуть, тут є й людський фактор, витівки окремих польових командирів. Але я схиляюсь до думки, що тримати нас у постійній напрузі та здійснювати періодично провокації – це свідома стратегія нашого противника.

Мінусів у цих угодах дуже багато. Проте передишка Україні була вкрай потрібна, враховуючи те, що ми воюємо з державою, яка на порядок перевершує нас у багатьох аспектах.

Чи правильно, чи ефективно ми цю передишку використовуємо – це вже питання. В освоєнні нових видів озброєнь, у піднятті патріотичного духу і так далі.

 

Росіяни в цей час не спали. Перші Мінські угоди (рік тому, коли ми стояли у Пісках, я тоді був поранений) росіяни використали дуже ефективно. Вони провели розвідку, перегрупування сил; визначили, де наші вогневі позиції і батальйони стоять, де їхні штаби – і тоді точно нанесли удари.

Тоді розбили командні пункти 93-ої бригади, потім наші, потім "Правого сектору", потім ОУН – а ми все стояли і чекали на перемир'я.

Того разу ми перемир`я абсолютно не використали.

Ми не завезли нове озброєння: як були старі танки та БТРи, так вони і залишилися.

Росія ж підвезла так звану "гуманітарну допомогу": нове озброєння, системи "Буратіно", "Урагани", вони їх використали в навчанні.

А в нас? Ну, ми стояли!

Є перемир'я – чудово! Зарийся у землю, вибудуй укріплення, позиції, будуй бетонні доти. Я знаю, як в Донецькому аеропорту хлопці робили укріплення: вони вибивали плитку у туалетах, кришили її та набивали нею мішки, ось такий захист. Хіба важко було завезти бетонних блоків?

Та сторона це робила постійно, в них рівень інженерних споруд був в два-три рази кращий, вони їх будували, а ми чекали на щось…

Тепер ми чуємо, що у нас і таке новітнє озброєння освоїли, і таке/ Є новий комплекс ракетний "Стугна", який на рівні із "Джавелінами" може працювати по такому ж принципу. Радіолокаційні системи, системи виявлення вогневих позицій…

Тобто, процес ніби пішов. Тільки до нас поки не дійшов.

Однак, я повторюся, передишка конче була необхідна. І ми на своєму рівні намагаємося нею по максимуму скористатися.

– Чи можете ви підтвердити інформацію, що зараз з того боку підтягується багато техніки, бойовиків?

– Я б не сказав, що техніки багато підтягується. Днями танк спрацював з того боку, є БТРи, БМП, але це не масово. Ось бойовиків справді побільшало.

Мабуть, це пов'язано з тим, що частина бійців, які були відтягнуті у Сирію, повернулася назад.

 

– Чи є така проблема, що командування на запит відкриття вогню у відповідь – відмовляє, що багато хто вважає явною ознакою "зради"?

– Так відмовляє, але в цьому є логіка. Ворог зараз працює на виявлення вогневих точок, він провокує – і те, що вони дали чергу по позиціях, ще не означає, що ми повинні одразу ж відповісти.

Бо вони спровокували, ми відстріляли, а вони собі помітили на карті – ага, тут в них кулемет стоїть крупнокаліберний, тут нікого і тут нікого.

Тобто не завжди на провокації треба відповідати. От коли бачиш ворога на відстані 400-500 метрів – це реальна загроза життю, тоді так. Або коли СПГ чи РПГ починають працювати – от тоді можна.

В деяких моментах особисто я б дозволяв. Але я тут, на місці, а командування там.

Плюс є державні зобов'язання, є спостерігачі ОБСЄ, які часто упереджені, займають відверто проросійську позицію. Вони координуються з нашим противником, і ми легко можемо опинитися винуватими, ставши жертвою спланованої провокації.

Є такі моменти. І керівництво наше несе міжнародні зобов'язання, десь, можливо, перестраховується – тому не дає команду відповідати.

– Раніше рота "Карпатська Січ" була суто добровольчим підрозділом. Що змінилося з входженням вас до складу 93-ї ОМБр Збройних сил України?

– В першу чергу, ми отримали легальну зброю.

Раніше доводилося йти на всякі домовленості з військовими – ми їм допомагали людьми, бо був такий період, коли в ДАПі були великі втрати, і не було кому просто заступати на ротацію, ми давали своїх бійців – і там, на позиціях отримували повноцінну зброю. Бо зі своєї зброї у нас була або мисливська, або здобута у боях трофейна.

Ось я прийшов на цю війну з чеським автоматиком, це пістолет-автомат 53-го року випуску. Він тепер у мене на складі як музейний експонат стоїть.

Зараз ми маємо достатньо зброї. Безумовно, хотілося б більше, але вже дали на рівень більше, аніж ми мали, коли були добровольцями.

До того ж, одна справа воювати добровольцем, коли ти не маєш чіткого плану дій, а просто стоїш та займаєш якусь ділянку фронту, просто відбиваєш, що прилетіло, граєш в такій собі волейбол. Інша справа, коли ти дієш у стратегічному замислі, отримуєш інформацію як військовий, отримуєш чітке завдання.

Тоді маєш зовсім інше бачення цієї війни.

Бійці роти у ДАП

Іншими словами, легалізація пішла вам на користь?

– Так, безумовно. Хоча зрощування зі Збройними силами має й свої мінуси. Нажаль, сама наша армійська система не реформувалася ще з часів Радянської Армії. Я свого часу в ній служив, і не бачу, щоб сильно щось змінилося.

У першу чергу у стосунках офіцер-солдат, у другу – я не бачу роботи державного військового апарату над таким елементом, як мотивація бійців, робота над посиленням патріотизму. Є просто якісь загальні політінформації і вихователі.

Зараз основний акцент робиться на те, що підвищимо зарплатню і до нас підуть контрактники.

Цього абсолютно недостатньо, тому що людина, яка йде сюди виключно заради зарплати – у період загрози втрати незалежності в першу чергу думатиме про гроші. І рано чи пізно їй доведеться вирішувати дилему, що для неї первинно: загинути з честю в бою або бути пораненим, але виконати завдання – чи отримати зарплату завтра-післязавтра.

Безумовно, це може призвести до того, що часто у бою будуть залишатися невиконані завдання. Отут я бачу велику прогалину.

Плюс великий бюрократичний механізм. У нас зараз дуже слабкий хід дають новій генерації військових. А чекати, коли прийде нове покоління і ті всі генерали підуть у відставку, у нас просто немає часу...

Я маю внутрішнє переконання, що ми знаходимося в черговий фазі російсько-українського протистояння, воно вже йде декілька сотень років, і наше покоління має шанс остаточно відірватися від імперських обіймів Росії. Але попереду, я гадаю, нас чекає велика війна.

Проте ми не готуємось до цієї війни, ми пливемо по течії, і Росія нас завжди випереджає на один крок. Тому ми маємо такі провали і втрати.

– Можливо, військові мають більше впливати на політику, брати в неї участь?

– Ні. Військові повинні захищати державу. І робити це незалежно від того, хто є при владі.

Якби я не був офіційно військовим, я б сказав, що "потрібна хунта, потрібна військово-цивільна адміністрація", так буде легше керувати хоча б на цій території. Які можуть бути вибори голови селища, якщо в ньому усі сепаратисти?

Призначити військового керувати селом, районом, тим більше у армії достатньо людей, що мають адміністративний досвід.

Чи взяти Францію, де після терактів ввели воєнний стан. Безумовно, це помилка, що того ж не зробили і в Україні.

– Прийди військові в політику, вони могли б виправити ці недоліки, висунути зі свого середовища українського Шарля де Голля?

– Для цього потрібен зовсім інший рівень суспільної свідомості і патріотизму, у нас він абсолютно недостатній.

У нас є критична маса людей, зокрема в армії, яка категорично не сприймає Україну як незалежну державу.

І зараз нема Де Голів у нас. Якщо чесно, усе вище керівництво армійське родом із "Совєцького Союзу". Немає Де Голів, які можуть усе своє життя покласти на інтереси української держави.

А просто механічно поставити якогось військового, людину "із залізною рукою" – не знаю, чи не розвалить вона цю державу.

 

– Припустимо, Україні вдасться повернути окуповані зараз території. Як бути з відверто нелояльною частиною населення?

– Тут потрібна жорстка державна політика. На мою думку, усіх, хто причетний до сепаратизму, до референдуму, хто голосував, хто агітував – позбавити права голосу.

Особисто я б позбавляв громадянства. Але є світ, який реагуватиме, тому позбавляти голосу на 10-20-30 років.

Не варто спробувати переконати, перетягнути на свій бік?

– Це марна трата часу. Краще дати їм можливість виїхати туди, куди вони так прагнули потрапити. Здійснити їхню мрію. Треба допомогти усім, хто не хоче жити в українській державі, звідси поїхати.

Я готовий, щоб моє покоління працювало на виїзд тих, хто був нелояльним до української держави. Нехай облаштовуються у Росії, облаштовують там територію, до того ж там її багато.

– Який зараз настрій у ваших бійців?

– Вони, звичайно, втомилися від цієї тяганини, але в моєму підрозділі мотивація трошки інша в цілому. Для моїх хлопців честь – мати можливість битися за свою державу.

Вони не прийшли сюди заробляти кошти, прийшли як добровольці, і коли ми воювали добровольцями, ніхто не думав, скільки кому заплатять.

Так, є втома від того, що стоїмо, ця позиційна війна – нема маневру, нема активних бойових дій, відповідно, оце стояння на одному місці вимотує психологічно.

І все ж, ми не опускаємо рук, не розслабляємося.

 

– Які є проблеми, що не вирішуються, а мають бути вирішені у військових на лінії фронту, зокрема у вашого підрозділу?

– Ще з добровольчих часів в мого батальйону збереглися хороші зв'язки з волонтерським рухом. Чого нам не може дати армія, дають волонтери, за що ми їм дуже вдячні. У мене люди не голодні, не роздягнуті, у теплі.

Взагалі, роздягненими і босими часто опиняються ті, хто продав свою форму і пропив. Потім вони йдуть до журналістів і кажуть – ось подивіться, у чому я ходжу!

Насправді армія дає необхідний мінімум. Вони отримали таке саме вбрання, яке отримав я, яке отримали їхні сусіди, які отримали усі.

Усім видали нову форму теплу, шапки, бушлати, берці, шкарпетки, рукавиці. Інше питання, що нам видали по одному комплекту форми, а вона, звичайно, має здатність рватися, бруднитися. Заліз у болото, вона мокра, ти її поправ – а служити в чому? Тобто має бути підмінка, а її немає.

Але я зараз сам намагаюся забезпечувати людей другим комплектом, нехай це і буде щось беушне.

Інше питання – це морально-психологічний стан бійця у армії, отут я бачу велику проблему.

Плюс погане йде зараз переозброєння в нас, ми воюємо тут на передку… якщо з того боку ми бачимо нові танки "Оплот", "Козаки", "Спартани", новітня якась техніка, БТРи новітні – то в нас тут із чим сюди прийшли, із тим і воюємо. Ніякого нового озброєння не отримали.

Мені здається, що у третьому тисячолітті солдат мав би мати трошки інакше на передку забезпечення. Поліція, що позаду стоїть на другій, третій лінії, їм можна дати інше озброєння – а на передовій солдат має мати найкраще. А в нас навпаки.

– Ви отримали офіцерське звання, у вас є нагороди. Чи маєте бажання продовжувати військову кар'єру?

– Якщо війна триватиме, я тут до кінця.

Після неї я готовий залишитися в армії тільки на певних умовах. Якщо нам дадуть можливість зберегти наш прапор, наші відзнаки, нашу військову традицію, то я готовий залишитися.

 

– Яку саме традицію?

– І в одностроях в нас є своє, і в звертаннях своя традиція. Ми традицію свою ведемо ще з визвольних змагань 38-39-го років: було таке формування "Карпатська Січ", воно боролося за українську державність проти угорських союзників Гітлера.

У нашому розумінні Друга світова почалася не з Польщі 1 вересня, а 15 березня у Закарпатті, де було проголошено маленьку державу Карпатська Україна, і Угорщина з дозволу Гітлера, вони були у коаліції, дала дозвіл на окупацію Карпатської України.

На міжнародному рівні це ніхто не зафіксував як початок військових дій.

Дмитро Галко, Водяне, 22 січня 2016 року, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua