"Ніхто б не хотів". Життя на лінії фронту

55
26 лютого 2016

Як живеться тим, хто залишається у буферній зоні поряд з лінією фронту на Сході України?

А як тим, хто досі живе на окупованій території?

Не всі можуть виїхати, але вони мають мати можливість там вижити.

ПОРЯД З ВОГНЕМ, А ХОЛОДНО

Село Чермалик знаходиться поблизу Маріуполя в зоні воєнних дій.

Воно розташоване на рівнині, тому там на власні очі можна побачити ополченців на іншому боці річки. І їхні снайпери також бачать вас.

Українські солдати патрулюють безлюдні вулиці. Мішки з піском закривають вікна майже кожної хати. Війна тут почалась навесні 2014 року – і стала частиною щоденного життя місцевих.

Єдине, що вціліло – це ікона, – розповідає 79-річна бабуся Валентина Джухім.

Вона стоїть у стінах свого розтрощеного будинку, тримаючи в руках ікону Божої матері, сімейну реліквію з 19-го століття.

Пані Валентина продовжує:

Ми збудували цю хату власними руками. У лютому снаряд влучив у дах нашого будинку та зруйнував усе. Ми вже старі та лишились без хати, в яку вклали все наше життя. Усе, що ми маємо тепер – це наші сльози. Ми добрі люди, батьки та сусіди. Ми не заслуговуємо на таке.

Валентина та її чоловік у пошкодженому снарядом будинку. Фото Матьйо Александер/Карітас Інтернаціоналіс

Валентина та її чоловік Валентин – пенсіонери. Раніше їхнє життя було добре влаштоване, тепер на них чекає майбутнє у бідності.

Нашої пенсії не вистачить для того, щоб відбудувати хату. Але ми не хочемо залишити це місце. Хочемо жити десь поряд. Це наш дім.

У Чермалику все своє життя прожила і 67-річна Людмила Челмака. 45 років разом з чоловіком Володимиром. Удвох вони працювали на фермі, виховали двох дітей та мають чотирьох онуків. Жили простим життям.

Уламки снаряду залишили дірки на металевих воротах та частині хати.

Снаряд влучив сюди в квітні. Мій чоловік потрапив під обстріл. За півгодини він помер, – розповідає Людмила.

ЇЇ син живе з дружиною та двома дітьми в однокімнатній квартирі в Маріуполі. Переїхати до сина – не варіант.

Умови життя тут доволі погані. Іноді в хаті нема газу. Запасів вугілля недостатньо, щоб пережити зиму, – каже Людмила. – Я живу з почуттям страху. Ніхто б не хотів залишатись жити в таких умовах.

Живуть тут і не лише пенсіонери. Марія Бойко, мати чотирьох дітей, віком 14, 7, 6 та 1 років каже:

Я знаю, що таке мерзнути. Минулого року опалення було відсутнє протягом 15 днів. Наші домашні тварини померли від холоду.

Її чоловік наразі сидить у тюрмі у Москві. До народження останньої дитини Марія працювала на заводі.

Марія Бойко - мати чотирьох дітей. Фото Матьйо Александер/Карітас Інтернаціоналіс

Щомісяця надходять соціальні виплати в розмірі 1200 гривень, – розповідає Марія. – І це наш єдиний дохід. Щонайменш 900 гривень потрібно заплатити за електроенергію. Залишається 300 гривень на інші витрати. Моя найменша дитина хворіє, бо постійно мерзне, і ми не можемо придбати ліки.

Всі ці люди отримують фінансову і продуктову допомогу та підтримку від міжнародного благодійного фонду "Карітас України".

Люди втратили свої робочі місця, вони не мають коштів на ліки, їжу та паливо, – каже отець Ростислав Спритнюк, директор місцевого Карітасу в Маріуполі.

Опалення в зимовий період – це проблема. Люди не моють змоги придбати вугілля, а газові труби пошкоджені. Деякі залишаються жити в будинках, що частково зруйновані артилерійськими снарядами. Є люди, які лишились без водопостачання, тому мусять ходити до колодязя, щоб набрати води.

НА ІНШОМУ БОЦІ

Якщо життя у буферній зоні є похмурим та суворим, то важко навіть уявити, як живеться тим, хто залишається на окупованій території.

Олена Фоміна залишалась в Луганську під час найгірших обстрілів так довго, як могла.

Вона відчувала відповідальність перед студентами та продовжувала викладати в університеті, хоча її роботу ніхто не оплачував.

У нас було відсутнє електропостачання та опалення, продуктів в магазинах не вистачало. Була вимушена спати в зимовому одязі та вмикати газові конфорки, щоб зігрітись, – каже Олена. – Людей на вулицях не було видно. Після шостої вечора місто вкривала темрява, і в ньому зовсім не було життя.

Тепер вона живе у Харкові, де працює соціальним працівником у Карітасі та допомагає іншим переселенцям.

В буферну зону (Маріїнка, Красногорівка, Курахово) привезли обігрівачі та паливні брикети. Фото Caritas Ukraine

Час від часу Олена повертається на територію, непідконтрольну українській владі.

Їжі не вистачає, з харчів тільки каші. Ціни на всі товари дуже високі, – додає вона.

Лікарі та вчителі виїхали. В місті введено комендантську годину з 20:00. Ви не можете отримати паспорт, зареєструвати народження дитини. Панує депресивна атмосфера.

Карітас України – одна з небагатьох організацій, яка змогла перетнути лінію розмежування з територією, що непідконтрольна українській владі.

Наші гуманітарні конвої доставили продовольчу допомогу для майже 2.000 осіб, які проживають на окупованій території, – зауважив отець Василь Пантелюк, який перевіз осередок Карітасу з Донецьку в Дніпропетровськ.

Продовольча допомога. Фото Caritas Ukraine

У липні ополченці заборонили організаціям з гуманітарної допомоги перетинати лінію розмежування. Надання допомоги на окупованій території припинилось. Ніхто не знає, яка насправді ситуація в регіоні, всі бояться найгіршого.

Півмільйона людей залишаються жити у Донецьку, – каже отець Василь. – Вони не отримують соціальних виплат, економіка регіону в занепаді, банки закриті, є лише декілька лікарень, які працюють. Люди живуть у своїх підвалах.

Працівники "Карітасу України" вважають, що надання гуманітарним організаціям доступу до окупованих територій є дуже важливим. Але поки вони та інші організації продовжують допомагати тим, кому можуть.

Це війна, – каже отець Ростислав Спритнюк з Маріуполя. – В моєму домі живуть три родини, які стали переселенцями через військові дії. Деякі мої друзі загинули. Для мене це особистий біль від втрати.

Ми маємо продовжувати надавати допомогу. Люди отримують можливість вижити.

powered by lun.ua