Уроки патріотизму по-донецьки. Як полюбити Україну?

162
30 березня 2016

Ці чотири історії – про людей, які ламають негативні стереотипи про "донецьких", хоча й самі не ідеалізують своїх земляків.

При цьому наші герої добре розуміють історичні, політичні та соціальні причини, чому навесні 2014-го року так багато жителів Донбасу зрадили Україні.

Декому з наших героїв до початку окупації також не були знайомі почуття патріотизму. Але кожен з них, переживши переломний етап у своєму житті, зміг зрозуміти, що саме треба робити для утвердження української державності на території Донбасу.

Своїм прикладом вони намагаються довести, що цей край не втрачений для України – просто з людьми треба працювати.

Кожен з них має свій метод перевиховання земляків. Вони намагаються робити те, що їм під силу. Хоча і розуміють – якщо паралельно рівень добробуту українців не зростатиме, їхні зусилля будуть менш ефективні.

І хоча економічна ситуація в Україні зараз вкрай складна, і все більше людей нарікає на умови життя на батьківщині, у наших героїв не опускаються руки. Вони до кінця робитимуть все, щоб прибрати останню загрозу сепаратизму.

Їхня мета – щоб більше нікому не хотілося від'єднуватися. І щоб решта України повірила у перспективність та спільне майбутнє з тими, кого прийнято називати "донецькими".

УРОК ЗІ СЛОВ'ЯНСЬКА: "МАХАТИ Й ПОСМІХАТИСЯ. І ТОБІ УСМІХНУТЬСЯ У ВІДПОВІДЬ"

Кожної неділі о другій дня позаду будівлі Слов'янської міськради збираються місцеві автовласники-активісти. На свої авто кріплять синьо-жовті стяги, вмикають голосно українські патріотичні пісні та колоною рушають по місту.

"Ще два роки тому я жив у своє задоволення, відпочивав, їздив за кордон, життя було прекрасне, хоч і нудне. Коли у Києві тривав Майдан, мене немов змінили. Мене шокувало, що людей б'ють, а вони далі стоять; що зупиняють метро, а вони йдуть пішки", – розповідає 52-річний підприємець зі Слов'янська Василь Хоменко.

Кожної неділі о другій дня позаду будівлі Слов'янської міськради збираються місцеві автовласники-активісти. Фото автора

Хоменко один з організаторів щотижневих патріотичних автопробігів, які відбуваються щонеділі уже понад півтори роки, з часу звільнення міста від сепаратистів. І хоча масова ейфорія, яка панувала спочатку, зникла, в акції досі беруть участь до десятка автомобілів.

Головна мета цих поїздок – перелаштувати місцеве населення на чітко проукраїнські позиції.

"Бувало різне: хтось середній палець показував, хтось навіть знімав штани і повертався задом. Деякі жінки показували язики. Але зараз значно менше стало цих жестів, ніж було раніше. Нам тепер частіше махають руками і посміхаються", – розповідає Хоменко.

"Сенс поїздок в тому, щоб викликати у людей посмішки. Люди трохи соромляться, комплексують, а коли їм посміхаються, їм важко не відповісти тією ж посмішкою. Це як у дитячій пісні "Поделись улыбкою своей, и она к тебе не раз еще вернется", – пояснює підприємець-активіст.

По дорозі у відповідь машинам з українськими стягами та патріотичними піснями з колонок махають найчастіше діти. Махають і дорослі – то жінка середнього віку, відриваючись від свого величезного пакунку в руках, то молодий чоловік, який спеціально затримався на перехресті, щоб помахати автоколоні.

 52-річний підприємець зі Слов'янська Василь Хоменко - активний учасник автопробігу. Фото автора

Проїжджаємо базар. У відповідь не махає ніхто. Василь напівжартома каже: "Тут у нас сепаратисти місцеві. Але добре, що хоч пальці не показують".

"А ось і московський автобус стоїть. Увага, Москва! Пропускаємо колону! Москва, пропускаємо колону! Щасливої вам дороги!" – об'їжджаючи великий пасажирський автобус до Москви кричить у мікрофон Хоменко. Один з пасажирів посміхнувся і помахав у відповідь.

"Ми "Москві" завжди махаємо. Для них це розрив шаблона. Вони ж думають, що ми вороги, але ми розуміємо, що людей їздити в Москву змушують якісь життєві обставини, родичі, робота", – пояснює свою привітність до "ворожого" автобуса Хоменко.

На п'ять хвилин паркуємось біля людної тролейбусної зупинки. З колонок грають слова пісні "Допоки сонце сяє, поки вода тече, надія є". Паралельно Василь у мікрофон закликає перехожих щонеділі приходити на центральну площу міста на віче.

Літній чоловік із зупинки на автоколону реагує запитанням: "Это свадьба?" Почувши, що це патріотична акція, додає: "Красиво. Как при советской власти".

"Перший раз таке бачу. Це правильно, звісно. Нам не треба війна. Голод-холод пережила в дитинстві. І знову голод-холод", – висловлює свої враження про автопробіг місцева пенсіонерка і починає плакати, скаржачись, яка в неї мізерна пенсія.

Водночас, поруч молода пара презирливо спостерігає за усім, що відбувається. На спробу заговорити з ними, відвертаються.

"Що треба робити з такими людьми, які нас не сприймають? Махати та посміхатися", – пояснює свій оптимізм Хоменко.

 Щонеділі до мікрофону підходить місцева пенсіонерка Любов Василівна. Фото автора

На віче, що відбувається після автопробігу, Василь запрошує виступити кожного. Щонеділі до мікрофону підходить місцева пенсіонерка Любов Василівна.

Любов Іванівна щонеділі у мікрофон сварить українську владу, що та продовжує воювати.

"Я хочу, щоб був мир, але його нема! Міста оточенні танками. Щоночі по вулиці Комунарів їздять танки, там вже асфальт провалюється! Скільки це може тривати!?" виголошує на віче Любов Василівна.

Василь Хоменко заспокоює людей: "Будьте трохи толерантнішими. Насправді Любов Василівна на нашому боці. І ми, і вона патріоти свого міста, але ми ще й патріоти своєї країни. Але в неї все попереду: я вже чув, як вона говорила українською мовою".

Почувши в свій бік виправдання, Любов Василівна вдячно посміхається і знову просить мікрофон, щоб довести усім, що вона знає українську мову.

 Василь Хоменко заспокоює людей на віче: "Будьте трохи толерантнішими. І ми, і вона патріоти свого міста, але ми ще й патріоти своєї країни. Але в неї все попереду"

"Почни з себе"один з життєвих принципів Хоменка. Ще під час руху автоколони до вікна його позашляховика впритул під'їжджає мопед. Мотоцикліст, продовжуючи їхати, запитує: "А що це у вас за прапори? Свято якесь?... Ну й що, що Україна? Ну, я за Україну, але коли жити стане краще?".

"А що ти зробив для того, щоб жити стало краще?" – продовжуючи їхати, дискутує Хоменко.

"А хіба я можу щось зробити"?

"Можеш. Приходь у неділю на віче, поговоримо".

"Ну, добре, прийду".

Василь Хоменко не певен, що водій мопеду прийде. Але його це не зупиняє.

"Ми часто виїжджаємо в сусідні міста й містечка. Інколи бачиш, як люди плачуть з балконів, махаючи нам руками. Не всі, звісно, підтримують, але там багато тих, хто чекає Україну в себе вдома. У такі моменти ми розуміємо що їздимо недарма", – вселяє віру в українське майбутнє Донбасу активіст-підприємець.

УРОК ВІД ВЧИТЕЛЯ З ЛУГАНСЬКА: "НЕ ПРИМУШУВАТИ, А ПРОПОНУВАТИ"

"Я не всмоктав патріотизм з молоком матері. Ми з дружиною до останнього теж були "ватою", – розповідає Святослав Сторожев, вчитель початкових класів з Луганська.

"Я не підтримував проросійські мітинги, але й не виходив протестувати у відповідь. Думав: ну буде Росія – то нехай Росія, якось будемо жити. Але коли побачив, як люди, мов зомбі, ідуть на той референдум, мене перемкнуло.

Це було страшне відчуття, коли на очах, за якусь мить втрачаєш свою державу. Тільки тоді я зрозумів значення цього слова – держава", – згадує весну 2014-го року в Луганську Святослав.

Вчитель початкових класів луганської школи Святослав Сторожев. Фото автора

Луганська сім'я Сторожевих виїхала через сина. Оскільки той, хоч і за освітою інженер-садівник, з початком військових дій пішов воювати за Україну. Тож на окупованій території залишатися було вкрай небезпечно.

"Коли тривав Майдан, син був у справах в Києві. Пішов, подивився. Потім нам захоплено розповідав: "Я там спілкувався з людьми, там усе по-справжньому. Це не наркомани, і вони стоять не за гроші, і як нам тут розповідають. Там люди стоять, бо дійсно хочуть змін в Україні. Тоді нас з дружиною ця розповідь дуже вразила і зачепила", – розповідає про паростки українського патріотизму в своїй сім'ї луганський вчитель.

Зараз, спілкуючись з Сторожевим, не віриться, що його патріотизм зародився лише два роки тому.

Святослав, працюючи в слов'янській середній школі з російською мовою навчання, помалу взявся українізувати місцевих дітей. Його "1-А" є особливим не лише в школі, але й у цілому Слов'янську, бо лише тут щоранку кожного дня уроки починаються з виконання гімну України.

 Щоранку кожного дня уроки першачків починаються з виконання гімну України. Фото автора

"Наступного дня після урочистої лінійки я запропонував дітям: "Якщо ми співали гімн першого вересня, давайте спробуємо ще й другого". Пояснив, що при виконанні гімну треба встати. Далі попередив, що буду класти руку на серце, а ви дивіться самі, це ваше діло. Дивлюсь, в них ручки потягнулися. Третього вересня знову запропонував заспівати гімн. І так пішло-поїхало", – розповідає вчитель.

Наприкінці виконання гімну першокласники і хором виголошують "Слава Україні! Героям слава!"

Хоча війна від Слов'янська зовсім поруч, для частини місцевого населення це гасло досі залишається чужим.

"Мені мама забороняє говорити ці слова, каже, що це погані слова", – з неприхованим розчаруванням ділиться першокласниця Діана, яка попри заборону вдома, долучається до загального вигуку "Слава Україні!"

"Слава Україні" означає, що ми нашу Україну маємо поважати, любити й цінувати. А "Героям слава" означає, що ми її маємо захищали", – роз'яснює вона суть "заборонених" слів.

Як розповідає вчитель, деякі батьки наказують дітям під час виконання гімну не класти руку на серце. Проте малеча не хоче виділятися і руки кладуть усі. Проте дехто інколи плутає сторону, до якої треба прикладати долоню.

Можливо, серце в дітей від виконання гімну ще не стукає, але вони вже добре розуміють суть цього жесту. Фото автора

"Це я кладу на серце, і в мене воно стукає, а для семирічної дитини – це просто жест. Тому вони можуть покласти не на той бік, бо дивляться на мене в дзеркальному відображенні", – каже Святослав.

Можливо, серце в дітей від виконання гімну ще не стукає, але вони вже добре розуміють суть цього жесту.

"Це означає, що ми любимо Україну", пояснює жест семирічна Софійка.

Сторожев зауважує, що прогрес у повазі до українських символів помітний і серед старшокласників. Пригадує ще в попередньому навчальному році, 2014-2015 років, спостерігав, як на урочистих подіях у актовому залі вчителі ледь не за вуха піднімали старшокласників під час звучання гімну.

"А зараз такого немає. Навіть якщо він встає, стискуючи зуби, він все-одно встає. З цього, напевно, і треба починати. Тобто ти можеш не проникнутися цим гімном, але ти мусиш його поважати", – переказує вчитель своє бачення виховання українського патріотизму на Донбасі.

Вчитель запропонував дітям співати гімн щоранку і вони погодилися. Фото автора

Він категорично проти ідеї вводити таку традицію із щоденним виконанням гімну для всіх класів, "бо це нереально".

"Не можна змушувати. Інша справа – у першому класі. Там діти сприймають виконання гімну як само собою зрозуміле. Гімн для них уже став частиною навчального процесу. Це як перерва, як обід в шкільній їдальні, тобто обов'язковий атрибут", – переконує Сторожев.

Учитель зізнається, що деякі шкільні колеги його засуджують. Мовляв, він втягує першокласників у політику.

"Але гімн – це не політизація, це звичайний патріотизм. В нашому регіоні багато хто згадує Радянський Союз. Але тоді ж теж вчили любити свою батьківщину, усі знали вірш "С чего начинается родина", – проводить історичні паралелі вчитель, вихований при СРСР.

"Я батькам одразу повідомив: в нас клас хоч і російський, але він буде з українським ухилом і всі офіційні заходи відбуватимуться на українській мові. Ніхто не заперечив. Може, хтось боїться, а може з поваги промовчали. На посвяту в першокласники попросив батьків дітей вдягнути вишиванки, бо це урочисто. Батьки потім казали, що їхній діти на загальному фоні виглядали дуже гарно", – пригадує пан Святослав.

До 1-го вересня у більшості дітей вишиванок не було. "В мене була така біла блузочка, а мама пришила туди стрічки під українські узори", – хвалиться "вишиванкою" дівчинка Маша.

"В мене була така біла блузочка, а мама пришила туди стрічки під українські узори", – хвалиться дівчинка Маша. Фото автора

Результати своїх ініціатив з українізації майбутнього покоління Донбасу Святослав Сторожев побачив вже за місяць: "Тоді одна мама розповіла, як з сином йшли вони по центральній площі, і тут раптом починає грати гімн. Хлопчик різко зупинився, маму тримає за руку, щоб вона теж постояла біля нього. Далі він дочекався, поки закінчиться гімн, і тихенько про себе промовив "Слава Україні" .

За півроку українізації ніхто з батьків так не перевів свою дитину в паралельний клас. Хоча одна мама особливо обурювалась, що її сім'я не поділяє проукраїнських поглядів вчителя.

"Я потім дізнався, що їхній батько, поки ми тут гімн співаємо, воює в ДНР", –пояснює вчитель.

УРОК ВІД НАТАЛІ ІВАНІВНИ З ШАХТАРСЬКА: "БУТИ ПРОВІДНИКАМИ СВОЇХ БАТЬКІВ"

"23 роки тут, на Донбасі, і в моєму Шахтарську знищували все українське, усю українську культуру. То чому ми дивуємося", – починає свою розповідь вчителька історії з Шахтарська Наталія Іванівна.

Вона переїхала в Краматорськ після півторарічного життя під окупацією й щодня зіштовхується з наслідками багаторічної проросійської пропаганди в цих краях.

"Після першого уроку в краматорській школі я вийшла й плакала. Бо коли я з дітьми стала розмовляти українською мовою, коли привіталася "Слава Україні", а мені дуже хотілося на вільній землі нарешті відкрито сказати це гасло, то у відповідь не почула "Героям слава". І хоча це був офіційно україномовний клас, вони мене запитали: "А почему вы з нами разговариваете на этом языке?" – емоційно розповідає Наталя Іванівна, яка просить не вказувати прізвище, оскільки її чоловік залишився в окупованому Шахтарську.

"23 роки на Донбасі, і в моєму Шахтарську знищували все українське, усю українську культуру. То чому ми дивуємося", - каже вчителька. Фото автора

Сама вона виїхала звідти тільки тоді, коли, за її словами, партизанити стало вкрай небезпечною.

На своїх уроках історії Наталя Іванівна намагається довести зв'язок між історичними подіями і сучасною війною, вказує на безперервне російське зазіхання на українську державність.

Однак "просвітництво" йде важко. Коли запитуєш, проти кого Україна проводить АТО, чуєш про "бандитів", "терористів", "сепаратистів" – і вкрай рідко про Росію.

 Вчителька каже, що "просвітництво" йде важко. Фото автора

Відповідати на вчительчине "Слава Україні!" старшокласники теж не хочуть. Пояснювали: "Кожен має залишатися при своїй думці", "Школа – не місце для політики".

"Дітей неможна змусити говорити так, як хоче Наталя Іванівна. Тут ця робота в школі раніше не проводилась. Але не у всьому винна школа. Найважче зі старшокласниками, у кожного є родина, і нам важко достукатися до батьків. Бо в них міркування зовсім протилежні. Та й ми не можемо відслідкувати, яке телебачення вони дивляться вдома", – пояснює вчителька.

"Тому я запропонувала дітям бути поводирями своїх батьків. Прийшли з уроків додому – розкажіть, що ви нині почули на уроці історії. Зараз немає того, що за радянських часів називалося політінформацією, головний політінформатор – це сусідка чи російський канал", – каже Наталя Іванівна.

"Запропонувала дітям бути поводирями своїх батьків. Прийшли з уроків додому – розкажіть, що ви нині почули на уроці історії", - звертається до дітей вчителька. Фото автора

Вчителька визнає: щоб стати "поводирями своїх батьків", має минути не один місяць. Тим паче, що діти не завжди охоче сприймають інформацію, протилежну тій, яку чують вдома.

Паралельно Наталя Іванівна спробувала інший підхід до дітей. Перед новим роком на урок принесла листівки з місцевої волонтерської організації "Краматорські бджілки". Запропонувала дітям кожну підписати з привітанням українським солдатам з новорічним і різдвяними святами. Не відмовився ніхто.

 Стенд у школі Краматорська. Фото автора

Перед днем Святого Валентина Наталя Іванівна заохотила до малювання валентинок солдатам – пів школи, включаючи вчителів і директора.

"Що ви писали солдатам?" запитую дев'ятикласницю. "Я їм дякувала, що вони нас захищають""Від кого?"

Після кілька секундної паузи дівчина сором'язливо відповіла: "Від Росії. Правильно?..".

У цій школі навесні 2014-го відбувався сепаратистський референдум. Фото автора

Вже в дверях автора наздоганяє директорка школи, у якій навесні 2014-го відбувався сепаратистський референдум.

Директорка, яку перевіряла прокуратура за співробітництво з сепаратистами, почала розпитувати, чи можна якось допомогти її школярів відвести на тиждень на західну Україну.

"Я думаю, це дуже допоможе нам. Я думаю, вони повернуться іншими людьми", – додала директорка.

УРОК З ДРУЖКІВКИ: "БЕРЕМО СОЛДАТСЬКУ ПЕРЕСУВНУ КУХНЮ, КАШУ І ЗГУЩЕНЕ МОЛОКО"

Пенсіонер з Дружківки Анатолій Водолазький ламає стереотипи не лише про "донецьких", але й про вихідців з Росії. На Донбас він переїхав у 1964 році з Таганрогу. Сам народився у Воронезькій області.

Історія його родини трагічна: у 1938-му комуністи розстріляли двох дідів, дванадцятеро дітей яких в результаті розкидано по всьому СРСР.

Можливо, саме гени підштовхнули 63-річного пенсіонера, який раніше навіть політикою не сильно цікавився, 22-го травня 2014 року вийти на одиночний протест.

 22-го травня 2014 року 63-річний пенсіонер вийшов на одиночний протест. Фото надане Анатолієм Водолазьким

Сам-один з українським прапором на дев'ятиметровій вудці, він простояв кілька хвилин під пам'ятником Леніну в центрі міста. На той момент вже минуло більше тижня від проведення референдуму в Дружківці, місто було повністю окуповане, за проукраїнську позицію був вбитий місцевий священик.

За кілька хвилин від початку акції зухвалого Водолазького з прапором забрали так звані "ополченці", вдягли мішок на голову і повезли у Краматорськ. Там тримали в підсобці захопленої міськради, за ніч вибили всі зуби, поламали ребра.

 За цей протест пенсіонера тримали у підсобці захопленої міськради, вибили всі зуби, поламали ребра

Через майже два роки від тих подій відважний пенсіонер резюмує: нічого в місті принципово не змінилося, у міськраді ті ж люди, що допомагали проводити референдум, тільки зараз вони "перефарбувалися".

Після звільнення міста Водолазький приєднався до щойно створеної волонтерської організації "Громада міста Дружківка". У якійсь момент військові, яким активісти регулярно возили харчі, зрозуміли, що самі можуть допомагати місцевим – так багато у них назбиралося гостинців.

Крім везти подарунки малозабезпеченим та в інтернати, Водолазький запропонував військовим проїхатися по звичайних школах. Але не просто привести гостинці – а провести патріотичні лекції.

Водолазький запропонував військовим проїхатися по звичайних школах – провести патріотичні лекції. Фото надане героєм

"Тут у більшості шкіл відсутнє військово-патріотичне виховання. Воно або зовсім запущене, або лише зачіпає військову сторону – "ліг, віджався, пробігся". А патріотичної складової немає", – каже Водолазький.

"Населення Дружківки у більшості не визначилося у своїх політичних позиціях. Багато з них залишаються на сепаратистських позиціях. А дітки це той матеріал, з кого можна ще щось виліпити", – каже Іван Курач, заступник командира підрозділу з виховної роботи Збройних сил України, який відгукнувся на пропозицію Вололазького.

Була створена команда із представників трьох батальйонів, кожен з батальйонів надав для зустрічей з дітьми військового психолога, медика і рядових бійців.

Кілька місяців доводилося погоджувати ці додаткові лекції за участі військових – із міським департаментом освіти, де підтримки не відчувалося.

 Команда із представників трьох батальйонів на лінійці у школі. Фото надане Анатолієм Водолазьким

Вже перший візит у 14-ту школу селища Олексієво-Дружківка напередодні Дня захисника вітчизни 14 жовтня вдався на славу.

"Ми були попереджені, що директорка школи з сепаратистськими поглядами. Але, на диво, вона нас зараз дуже гарно прийняла", – каже офіцер Курач.

Головна ціль організаторів лекцій – показати дітям, що українські військові – це не вороги, як їх сприймали навесні 2014-о року, а захисники.

 Військові у школі Дружківки. Фото надане Анатолієм Водолазьким

В навчальних закладах лекції були або в урочистій атмосфері у спортзалі чи актовій залі за участі всіх дітей школи, або в переповнених класах з старшокласниками.

"Спочатку я розповідав про військовий колектив, чи ми займаємося, про наші наміри, щоб вони відчули, що ми не агресори, що ми захисники, і ось ми перед вами", – розповідає Курач.

Іван Курач, мобілізований на Донбас з Рівненщини, привіз з собою з дому два томи роздумів українського дисидента Олекси Тихого, родом з Донбасу, який свого часу навчався в одній з дружківський шкіл.

 Військові розповідали про те чи займаються, про наміри, щоб діти відчули, що вони не агресори, а захисники. Фото надане Анатолієм Водолазьким

"Я не знав, що він місцевий. Так співпало, що я з цим томиком опинився в Дружківці. Я почав читати дітям і вчителям прямо з того томика, там в текстах сорокарічної давнини прямо говорилося, що буде зрада. І ми це отримали, бо, починаючи з дитсадків і шкіл, тут штучно насаджувалася все російське", – продовжує офіцер.

На прощання кожній школі військові дарують український прапор з побажаннями. На ньому розписується кожен військовий і вказують місто, з якого вони приїхали, щоб вказати на єдність України.

 На прощання кожній школі військові дарують український прапор з побажаннями. Фото надане Анатолієм Водолазьким

В деяких школи військові везуть з собою пересувну солдатську кухню, печиво, згущене молоко, щоб після свого виступу пригостити дітей кашею і солодощами.

"Головне, це все підносити з любов'ю – бо це ж дітки. Які ж вони були захоплені цією кухнею, по кілька разів підходили. З'їли всю кашу, а ще просили шапку українського солдата поносити", – на емоціях завершує спогади офіцер Курач.

"Якось в Дружківці бачив таку картину: з машини вийшла жінка і п'ятирічний хлопчик. Хлопчик побачив нас у формі і помахав. Ми йому теж помахали. Але його мама за це вдарила по руках і затягнула назад в машину", – акцентує на важливості візитів у школу медбрат військового підрозділу ЗСУ Сергій Галецький, який також бере участь в ініціативі Анатолія Водолазького.

"Ця молодь, з якою ми, зокрема, працювали, створить справді український Донбас з самостійним і волелюбним населенням", – вважає офіцер. Фото надане Анатолієм Водолазьким

"Ми доводимо до вуст дітей, що наше завдання – зберегти мир, хоча батьки їм, можливо, інше кажуть. А також ми без будь-якої політики хочемо донести діткам, що саме вони є майбутнім цього краю, і це майбутнє – українське", – додає медбрат.

"Ми розуміємо, що за рік-два ментальність та рабську психологію місцевого населення не змінити. Але віримо, що мине 20-30 років – і ця молодь, з якою ми, зокрема, працювали, створить справді український Донбас з самостійним і волелюбним населенням", резюмує офіцер Курач.

Матеріал створено у співпраці з Центром інформації про права людини

Мар'яна П'єцух, Слов'янськ-Краматорськ-Дружківка, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua