Дім, де мами знаходять світло

– Наша головна мета – щоб дитина не залишилась без сім’ї. З усіх сил намагаємось утримати разом маму й дітей, – каже, закурюючи, Євген Заславський, голова правління "Світлого дому".

Двадцять років тому в Одесі Євген заснував цю благодійну організацію разом з отцем Олесем Чумаковим.

Спершу це був притулок для дітей з вулиці, яким більше нікуди було іти. Неповнолітніми держава не займалась, батьків або не було, або вони були не в стані подбати про дітей. У "Світлому домі" неповнолітні отримували дах над головою, їжу і, головне, опіку.

Через десятиліття неповнолітніх безпритульних ставало все менше. До того ж, з’являлись нові організації, які також почали ними опікуватись.

– Зараз дітей на вулицях Одеси майже немає, – каже виконавчий директор організації Сергій Мандрик. – Тому ми перепрофілювались і зосередились на мамах.

Виконавчий директор організації Сергій Мандрик: "Ми перепрофілювались і зосередились на мамах"

Усе заради того, щоб через проблеми у родині діти не опинились на вулиці і не поповнили списки інтернатів.

Зараз 36 мам із малятами живуть у квартирах, які винаймає їм організація. Решта – майже 70 матусь з дітьми – мають власне житло, але потребують психологічної і фінансової підтримки.

Грошима допомагають небайдужі одеські бізнесмени та німецькі благодійники. Основна сума, звісно ж, із закордону. Одягом та їжею допомагають інші дружні фонди.

Однак фінансова підтримка далеко не головне, наголошує Женя. Основне завдання – підштовхнути жінок до самостійного життя, навчити дбати про своїх дітей і вміло розпоряджатися власними коштами.

На 100 підопічних – лише троє психологів і один соціальний працівник.

Працюють з самотніми мамами лише п’ятий рік, але уже можуть сміливо хвалитись результатами: за статистикою 80% жінок, яких вони витягають зі злиднів, алкоголізму, наркоманії та домашнього насильства, не повертаються до старого життя.

Як їм це вдається, поїхала подивитись журналіст "Української правди".

"БАЧИТИ, ЯК ЦІ ДІТИ ЇДЯТЬ – СТРАШНО"

Старенькі "жигулі" везуть нас з Сергієм та Женею до селища Котовського – району, де "Світлий дім" винаймає квартири для мам. Дорогою заїжджаємо по третього психолога – Нану.

Дорогою із Сергієм та Женею заїжджаємо по третього психолога – Нану

Ця емоційна грузинка працює у організації лише два роки, але для підопічних – перша порадниця, адже має своїх чотирьох дітей і очолює одеську організацію багатодітних матерів. За своїх дівчат вона готова порвати будь-які державні інстанції, від поліклініки до суду.

Ця трійця не з чуток знає, що таке державні інтернати, тому до кінця боротиметься за те, щоб діти залишились з мамою:

– Півроку відпрацювала в державному дитячому притулку. Не витримала, – розповідає Нана дорогою. – Приходжу, діти кидаються мені на шию, і я півгодини їх просто о-бій-ма-ю, – це слово вона вимовляє повільно, щоб кожен міг відчути ці дитячі ручки.

– Якось приходжу, а малюки, яким і трьох рочків нема, стоять із піднятими рученятами. Питаю: це що таке? "А вони покарані"… Бачити, як ці дітки їдять, страшно. Коли малюк їсть порцію, що вміщається в долоні – ще нехай. Але коли таку порцію дають п’ятнадцятирічному…

– На жаль, державні заклади – це закриті заклади. Варто тільки поставити паркан і почепити замок… – говорить Женя.

– Все, колонія! – закінчує речення Нана.

Голова правління "Світлого дому" Євген Заславський: "Державні заклади – це закриті заклади. Варто тільки поставити паркан і почепити замок… все, колонія!"

– Ось в Одесі є притулок матері та дитини, – долучається до розмови Сергій. – Там прекрасний ремонт, кожна мама живе з дитиною в окремій кімнаті, але… Камери хочуть поставити навіть у туалеті.

Ми мовчимо з хвилину.

Зрештою, Нана пригадує ще: як завідувачка дитячого притулку, де вона працювала, їздила щодня за 100 км додому службовою машиною, а діти користувалися тролейбусом, бо "немає бензину".

Згадує, як у притулку завагітніла п’ятнадцятирічна дівчинка – начебто тоді, коли їздила до батьків.

– Але я ж там працювала і бачила, як старші хлопці у нічну зміну виходили і "крутили" як з викладачками, так зі старшими дівчатками. Бачила ці їхні жарти… – на обличчі жінки застигає відраза.

Хоча ні в неї, ні в Жені з Сергієм такі історії вже не викликають шоку. Вирішувати проблеми, про які страшно навіть говорити – їхня щоденна робота.

У ПОШУКАХ ПРЕКРАСНОГО ПРИНЦА

Цього дня ми по черзі їдемо до одинадцятьох мам із малюками, яким "Світлий дім" винаймає чотири квартири.

Серед підопічних – дівчата з інтернату, яким держава не надала гарантованого житла, колишні в’язні, або ті, які втратили дім через проблеми з алкоголем.

Кожна жінка має окрему кімнату і мусить виконувати три правила: піклуватись про свою дитину; дбати про себе, свої документи та працевлаштування; жити у злагоді з сусідками.

– Насправді це важкі правила для виконання, – зауважує Женя.

Як професійні психологи, Женя, Сергій і Нана знають, що цим матерям і їх дітям потрібні умови, максимально наближені до реальності

Як професійні психологи, вони з Сергієм і Наною знають, що жінкам потрібні умови, максимально наближені до реальності. Перш за все, без постійного контролю:

– Вони продовжують жити своїм життям, отримуючи допомогу. Ми намагаємось не перебирати відповідальності за їхнє життя і дітей. Наше головне завдання – розмовляти й підштовхувати до того, щоб вони від нас ішли у вільне плавання…

У кожній квартирі розмови здебільшого повторюються: як здоров’я дитини, як справи з різними документами: від розлучення до оформлення виплат по догляду за дитиною; поради, що робити далі.

До прикладу, написати скаргу на поліклініку, яка вимагає грошей за безкоштовні послуги.

– Ми приїхали до квартири принцес! – сміється Женя.

– Чому "принцес"?

– Бо шукають прекрасних принців.

"Я НАВІТЬ ДУМАЛА АБОРТ ЗРОБИТИ. ДОСІ СЕБЕ МОРДУЮ"

Тут живуть троє мам з малюками, усі з інтернату: Аня, Алекса і Оксанка.

Тут ідеально чисто і прибрано. Це Аня не дає пилинці впасти, так хвилюється за свого Даніеля. Йому лише рочок. Дівчина прийшла до "Світлого дому" на п’ятому місяці вагітності:

– Я працювала на швейній фабриці. Офіційно. Щоб декретні не виплачувати, мене делікатно попросили піти. А вони, – всміхаючись, киває на Женю, Сергія і Нану, – мене прихистили.

Аня не дає пилинці впасти, так хвилюється за свого Даніеля

27 років тому історія Ані розпочалась із слова "Ні": мама відмовилась від неї ще в пологовому.

Далі – важкі роки у державному інтернаті, навчання на швею, зустріч з чоловіком, який подарував не лише обіцянки вічної любові, але й сина… І тут - бац! Коханий виявився одруженим, та ще й з двома дітьми.

– Обіцяв: квартиру наймемо. Ага! Минуло кілька місяців, і його наче підмінили: "Це не моя дитина!". Господи, та я не хочу розбивати родину! Прошу елементарного: помагай мені й малюку!

Як гуляти… Ай… Кобель! Ти прикинь, я інколи навіть думала аборт зробити, – Аня цілує малюка. – До цього часу себе мордую. Глянь, яке чудо! Ой, ти моя лапочка!

Даніель радісно показує зубчики, заливаючи сміхом квартиру.

– Я всі сили віддам, землю гризти буду, але добре його виховаю. Я була в інтернаті. Не дай Боже, щоб із ним так поводились… – розповідаючи про своє дитинство, Аня пригортає малюка.

Знаєш, як там з дітьми поводяться? Ой-ой-ой… Коли приїжджала перевірка, я першою в черзі стояла, все доповідала. Хоча нам перед тим погрожували: "Будеш говорити – притиснемо до стінки…". Я за себе стояла. Хочеш жити в світі – виживай!"

Згодом вмикає Данієлю улюблених "Машу і ведмедя": почувши знайому мелодію, малюк підстрибує у манежі, не відриваючи очей від планшета.

Трирічна донечка Оксани Катруся в очікуванні поїздки до братика і загадкового Едуарда

…Трах-тарарах! Бух! Це Оксанка в сусідній кімнаті збирає речі, щоб їхати до старшого сина. Щоб хлопчику було комфортніше, він живе з бабусею – мамою її першого чоловіка.

– Я її мамою називаю, – лагідно говорить про свекруху Оксанка. – Дуже хочу, щоб син біля мене був, але поки не маю можливості його забрати. Нащо дитину тягати туди-сюди, він зараз у першому класі. Нехай спокійно молодшу школу закінчить. Я облаштуюсь, осяду і його заберу.

Коридором в очікуванні поїздки метушиться її трирічна донечка Катруся:

– Сумуєш за братиком?

– Угу, – притискає іграшку до грудей дівчинка, бігаючи по хаті.

– Їдеш до нього?

– До Едуарда їдемо.

– Катю, не пали контору! – сміється Оксанка.

Оксанка поглядом дає зрозуміти: їде не лише до сина.

– Знайдеш собі комбайнера якого-небудь. Хлібчик завжди буде свіжий, – жартує, звертаючись до неї, Аня.

– Я й без хліба можу, – весело відгукує Оксанка. – Тоді ти знайди собі тракториста, бл…

– Щоб я його під трактором грохнула? – жартівливо обурюється Аня.

– А хто має бути? – питаю.

– Забезпечений чоловік, – без секунди вагань відказує Аня. – Не багатий, але – забезпечений.

Такої ж думки Алекса з Оксанкою.

Алекса, яка вже три роки мешкає у "Світлому домі", як і інші тамтешні дівчата вважає, що чоловік має бути не багатий, але – забезпечений

Чоловіка Аня обирає зважено. Її кавалеру Дімі – сорок. Він готовий навіть виселитись із своєї квартири у Маріуполі, аби там комфортно мешкала Аня з сином. А сам переїде в інше житло і приїжджатиме на вихідних. Піклується, допомагає грішми.

– Я ж "дитячі", що на малого приходять, на депозит поклала, а картку Нані віддала на зберігання, – щоб не було спокуси, пояснює Аня. – Це його гроші, не мої. Не розумію такого, коли мамочки витрачають "дитячі" на себе. Кожного року докладатиму на його рахунок.

Вже згодом, під тихе сопіння Даніеля, вона ділиться мріями.

– Мені потрібна повноцінна сім’я і батько для дитини. Поки синові немає трьох рочків, він ще прийме іншого чоловіка як рідного тата. Потім уже розумітиме, що це дядько, – Аня замислено дивиться на сина.

Знаєш, а я ж намагалась маму знайти, яка від мене відмовилась. Розумію, що тоді були важкі часи, але чому вона мене не шукала потім? Я б хотіла, щоб Данієль свою рідну бабусю знав.

"В ТЕБЕ НЕМАЄ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ, СКІЛЬКИ МЕНІ ТРЕБА"

За кілька днів у "Світлому домі" я наслухалась про пошуки принців. Одна з підопічних жінок зустрічається з двома. З одним – через кохання, з іншим, на тридцять років старшим, – через гроші.

Чи здогадується про це коханий?

– Може, й здогадується, але розуміє, що краще мене про це не питати. Я йому прямо сказала: в тебе немає стільки грошей, скільки мені треба. Тепер він на заробітках закордоном, – пояснила дівчина.

Старших чоловіків шукають і інші мами: не лише через гроші – вони вважають старших дорослими, а отже, надійнішими.

Ввечері Алекса веде мене до найближчої квартири "Світлого дому" на знайомство з іншими підопічними.

Дорогою розповідає свою історію, яка дуже нагадує Анину. Зустрічалась з іноземцем, обіцяв "золоті гори". Потім поїхав додому в Афганістан – і все. Згодом, уже після народження Мілата, повернувся. Вони навіть спробували створити родину. Та одного дня, коли Алекса повернулась додому, побачила чоловіка поруч із немовлям… під наркотиками. Це була остання крапля.

Клопотів молодій мамі додала війна з опікункою. Ще у інтернаті дівчина дізналася, що опікунці нараховують кошти на її утримання, які до Алекси чомусь не доходили. Добилася, щоб ці гроші приходили на її рахунок. По завершенню інтернату ця сума дуже виручила: "25 тисяч. Я дуже довго на ці кошти жила".

Потім, уже в "Світлому домі", Нана почула телефонну сварку Алекси з опікункою. Виявилось, що у тої всі документи дівчини і повне право рішень щодо її успадкованого майна. Знову війна: юристи, суд...

Алексі (по центру) "Світлий дім" допоміг відстояти спадок і купити квартиру

Тепер, після трьох років у "Світлому домі" дівчина пакує речі: вона таки виграла суд, продала бабусину земельну ділянку біля моря й купила занедбану квартиру.

Організація допомогла перетворити її на скромний "палац", і тепер, говорячи про своє житло, Алекса неначе пурхає у повітрі:

– Коли збирала речі, не знала навіть, за що хапатись. Паніка! – сміється. – Не можу дочекатись, коли майстер закінчить ремонт, я зможу все вимити й нарешті спати у власному домі. На балконі облаштую кабінет і прийматиму клієнтів на манікюр.

Ліжко дитині у квартирі є, а от для себе – поки що немає.

– Купи мені диван! – вмовлятиме дівчина "друга" по скайпу того ж дня.

Їй теж потрібен забезпечений чоловік.

"МЕНЕ ВМОВЛЯЛИ ДИТИНУ ПРОДАТИ, Я ІНКОЛИ Й ЗГІДНА БУЛА..."

Ми уже на місці.

Двері відчиняє дівчина Василина з малюком на руках. Він усміхається, хизуючись верхніми зубчиками, які ледь-ледь видно.

На чужі голоси з кімнати вибігає чотирирічний Богданчик у брудній піжамі. Його мама досі на роботі. Він радий гостям, але більше хвилюється за свого маленького сусіда, який повзає брудною підлогою.

Вася бачить на кухні шматки засохлого багна і – фух! – легким помахом стопи запускає їх під умивальник. Дівчина тут лише третій місяць і досі адаптується:

– Була якось на підробітку, малого знайомій залишила. Приходжу додому, а вона мені: "Тільки не лякайся – малий із ліжечка вистрибнув". А він ніколи такого не робив! – вигукує дівчина. – Буде істерично кричати, але не вистрибне. Дивлюсь, а вона вже вгашена, а тут ще й її чоловік-наркоман прийшов.

– Через це ти звідти з’їхала? – цікавиться Алекса.

Чотирирічний Богданчик у брудній піжамі. Його мама досі на роботі

– Угу… – ствердно кивнувши, Вася йде з сигаретою на балкон.

– Мені було вісім, коли вони почали сваритись, – раптово і тихо каже дівчина, повернувшись на кухню.

– Хто – вони?

– Мама з вітчимом. Він приїжджав із корешом. Били маму в мене на очах. Якось мамка з батею напились і спалили наші з братом документи. Всі. Фіу! Потім як відновлювали, в мене вийшло чотири різні дати народження.

Вася постійно втікала з дому. Її потім навіть до притулків не хотіли приймати, адже з кожного вона вже встигла втекти. Жила на вулиці з іншими підлітками.

– Діти алкоголіків, наркоманів, нам було по 12-13 років. Їсти ходила в парк Шевченка, там роздавали обіди для малозабезпечених, або на залізничний вокзал, куди приїжджала організація "Дорога до дому".

Підробітки шукала. Навіть вантажником була, – хихоче. – Перед собою величезний ящик – і пішла! Ожеледь – а я ледве тачку тягну.

Нас менти ловили – і в ізолятор! Матрац на підлогу кинули, подушку – і все. Принесли нам якось поїсти в алюмінієвій тарілці. Так ми шматок відірвали, вікно відкрили – і навтьоки! Я не встигла. Дістала тоді від ни-и-их!

Мама Василини зникла 11 років тому і дівчина постійно втікала із притулків. Сину вона хоче кращої долі

Васі телефонують, і вона знову виходить із сигаретою на балкон. Із кимось свариться. За п’ять хвилин повертається.

– Мама вже одинадцять років як зникла безвісти. Я намагалась її в інтернеті шукати – марно. Думаю: слати листа до "Жди меня" чи не слати?

– Відправ, звісно! – вигукує Алекса.

– Була Олена Світлична. Неясно, це її прізвище чи ні. Я на прізвищі вітчима: він був категорично проти, щоб я маму шукала.

Приїжджаю якось з інтернату на вихідні – мами нема. Де вона, ніхто не каже.

Ще раз приїжджаю – брата нема. Вітчим на всиновлення віддав. Не можна рідних брата й сестру розлучати! Недавно через інтернет знайшлися, але його названі батьки заборонили нам спілкуватись.

– Чому?

– Не знаю. Хоча… В мене характеристика така, – махає головою Вася. – І з інтернату, і з училища. – зітхає. – Коротше, я бродяга, з пацанами тусуюсь, постійно в бігах, не вчусь. Хоча в училищі практику добре знала.

Малюк починає плакати. Питаємо, чи не голодний.

– Та нє-є, я його годувала перед сном. Він недавно прокинувся.

– Це ще коли було! Приготуй кашку! – голос Алекси твердне. Зітхнувши, Вася йде готувати.

– Ти не думала малого в будинок дитини віддати?

– Ніколи в житті! Я знаю, як там. Сама була. Хоч мене і вмовляли його продати, гроші пропонували. Двоє ґеїв. Хотіли виховувати. Я тоді ще вагітною ходила. Іноді навіть згідна була, сама не розуміла, що відбувається. А коли малюк народився – все, – всміхаючись, Вася дивиться у великі оченята.

Василина хотіла навіть віддати дитину, поки була вагітна, але як народила, то вирішила, що нікому не віддасть і виховає хлопчика сама

– Батько дитини допомагає?

– Ага. Дзвонила сказати, що народила. Пообіцяв наступного дня приїхати. Досі їде! Потім від друзів дізналася, що він уже в Росії і громадянство собі виробив. Зашибісь!

Вася дає малюку кашку й знову йде сваритись на балкон. Беру на коліна Богданчика. Він так жадібно їсть, що, здається, ось-ось захлинеться. Вася повертається.

– Скільки тут житимеш?

– Сказали, поки малому три роки виповниться, можна. Потім видно буде.

– А мрія якась є?

– Будинок. Якщо зможу батьківську хату відсудити і продати, куплю щось ближче до Одеси. Машину хочу. Ой, у мене планів… – усміхається. – Дитину виховати. Щоб не був двієчником, як я.

Принца у Васі немає.

– Є один. Освідчення готує, але, – Вася дає шиї щигля і очима починає вивчати підлогу: – Нас мій хрещений познайомив. Минуло чотири місяці, відколи почали зустрічатись, він виходить бухий із ножем на вулицю: "Я всіх поріжу, повбиваю!" Кого? За що? Не зрозуміло.

Знову дзеленчить старенький мобільний телефон. Вася нервово кричить у слухавку:

– Ніхто нікуди вже не їде! Не вийшло, кажу. Шо? Я… Я тобі ще раз кажу: не ви-хо-дить! А ти побільше випий! – і вимикає телефон.

Плани зірвались, бо сусідка Таміла, яка мала посидіти з дітьми, досі не вернулася з роботи. Наступного дня Васю побачать напідпитку, тож її чекатиме серйозна розмова.

А зараз уже пізно, тож ми з Алексою вертаємось до її квартири.

"ПОВЕДІНКА – ЦЕ КОЛИ ДО МЕНЕ ХТОСЬ ЛІЗЕ, А Я ДАЮ ЗДАЧІ"

День другий. Ми їдемо до сімей, які мають де жити:

– Але це все, що у них є, – констатує Сергій.

Занедбаний внутрішній дворик веде до маленьких дверей. Тут живе мама з двома дітьми і повним букетом: СНІДом, гепатитом, туберкульозом і тюремним минулим.

У притулку Олена познайомилась із батьком свого старшого сина. За два роки після появи хлопчика народила дівчинку вже від іншого чоловіка. Зараз син у п’ятому класі, дочка в четвертому.

– Кхе-кхе, привіт, – вітає нас худенька чорноволоса жінка з червоним носом.

– Ти в лікаря була? – з порога питає Нана.

– Ага.

– І?

– Бронхіт… Кхе-кхе…

– Лікуєшся чи просто лежиш?

– Лежу.

– А набрати мене чи Женю? Ні?

Олена опускає очі. На кухні закипає чайник, у двері ванної шкрябає собака, почувши незваних гостей. Телевізор розповідає про сімейні драми. З сусідніх дверей вибігають діти.

– В нього проблеми у школі, – киває Олена на пухкенького Сашу.

Нана (у білому) емоційна грузинка, яка має своїх чотирьох дітей і очолює одеську організацію багатодітних матерів

Нана кличе хлопця до себе. "Світлий дім" підтримує мам не лише продуктами й грошима, але й допомагає у вихованні дітей.

– Ні-і-і-і! – сміється хлопець, намагаючись закритись у кімнаті.

– А ну, сюди, я сказала! – підвищує голос Олена. – А то будеш плакати!

– Які оцінки у школі? – обіймаючи Сашу, запитує Нана.

– Нормальні.

– Ага. Два, три, чотири, дев’ять, – здає брата дівчинка.

– Двійок нема! – обурюється Саша, намагаючись вирватись. – Трійка через те, що всі списували, а я, як лох, не списував!

– Чому знову з поведінкою проблеми?

– Я плювався папірцями через ручку в Голошина, а він почав мене ними годувати. Я його вдарив у живіт, а він почав битись.

– Тпрррр… Сань, стоп! Твоя мама хворіє, а ти їй нерви тріпаєш. Нової мами не буде! Якщо на уроках ти щось можеш не зрозуміти, то поведінка залежить тільки від тебе.

– Поведінка – це коли до мене хтось лізе, а я даю здачі. Хотіли маму до школи викликати, але СЬОГОДНІ не дзвонили, – з гордістю каже хлопець. – Я два місяці відривався на шестикластиках. Хоча ні, стоп. На Кирилові з дев’ятого.

– Сань, без понтів. Що будемо робити, коли тебе виженуть зі школи?

– Ну, цей… Мама буде ридати. Їй дядя Женя пропонував відправити мене до школи, де я буду жити з понеділка до п’ятниці.

– Я думаю, так і треба, – каже Нана, дивлячись хлопцеві в очі.

Він уперше не знає, що відповісти. З лиця зникає лукава усмішка, в очах проблискує печаль. Брата виручає сестра:

– Якщо його, то й мене! – і ще міцніше обіймає маму.

– Як йому не вистачає батька, – зітхаючи, каже Нана, коли ми виходимо надвір.

"ТА МИ НА 350 ГРИВЕНЬ ТИЖДЕНЬ ЖИТИМЕМО!"

Через темний коридор облупленої комуналки до тьмяної кімнати нас заводить Світлана: в одному кутку – три ліжечка: її з чоловіком, до якого притиснене спальне місце маленького Тео, а в підніжжі – колиска піврічної Міріам.

Кімнату важко роздивитись: дуже темно, з вікон майже не потрапляє світло.

Спальний куток переходить до шафи з речами, з якої стирчить дитяча гойдалка:

– Сусідка хотіла викидати, бо дитині вже не підходить, – каже дівчина. – Я не горда. Кажу: "Дай моїм дітям". Так багато в неї речей забрала.

– Як ваші справи? – питає Нана.

– Ходила нині на співбесіду в клінінгову компанію. Вони обіцяють аж 350 гривень за одне прибирання помешкання! Та ми на ці гроші тиждень житимемо!

Чоловік Світлани П’єр не працює. Він – біженець з Конго. У пари двоє дітей

Її чоловік П’єр не працює. Він – біженець з Конго. Немає жодних документів, крім посвідки особи. Через це не може влаштуватись на нормальну роботу, розводить руками Світлана. П’єр постійно у пошуках будь-якого підробітку:

– Бо грошей треба. Одна упаковка памперсів 400 гривень коштує.

Вони познайомились на "Привозі", торгували в сусідніх магазинчиках. Вперше дівчина завагітніла чотири роки тому.

– П’єр думає, що від нього. Хай так і далі думає, - загадково каже Сергій.

Жінка жила у них в квартирі з сином Тео, потім вдруге завагітніла від цього ж П’єра і тоді вони разом винайняли кімнатку.

Тепер сподіваються, що П’єр отримає статус біженця і завдяки цьому вони зможуть виїхати до Канади разом з дітьми.

"ЇМ ДУЖЕ ВАЖКО ПІДПУСТИТИ ДО СЕБЕ КОГОСЬ"

– Тут мама на обліку у психдиспансері. Її хвороба відбилась на дітях, – каже Нана біля чергової квартири. – Їх у неї четверо. Квартира була така, що…

Дітей кілька разів вилучали, але у притулку у них виникала схильність до суїциду. Маму забирали в дурку. Зрештою, вирішили, що нарізно їм тільки гірше. Зробили ремонт у квартирі й повернули їх сюди.

– Чого приїхали? – запитує худенька дівчина. Вона щойно зі школи – зустрілись на сходах.

– Вас навідати, – всміхається Нана.

Дівчинка Надя кривиться, але впускає до квартири.

Це одна невелика кімната: двоповерхове ліжко, два одномісних, маленький столик у кутку та меблева стінка. Ще одне двоповерхове ліжко стоїть прямо на кухні.

Вдома, крім Наді, її брат Коля. Ще одна дитина в інтернаті, приїжджає на вихідні, а найменша в садку.

Двоповерхове ліжко квартирі де живе мама і четверо дітей стоїть прямо на кухні

– Таня казала, що тобі щось треба на випускний, – каже Нана.

– Туфлі.

– І сукню?

– Ні, – Надя знервована. – Я буду у стрічці.

– А після останнього дзвоника? Всі дівчатка будуть на випускному в сукнях.

– Не люблю суконь, – Надя так міцно стискає худенькі руки, що, здається, вони ось-ось розламаються.

– Добре, можна брючний костюм підібрати.

– Я не сказала, що мені ВСІ сукні не подобаються. І я САМА собі обираю одяг, – голос дівчинки звучить ображено, але твердо.

– А який колір подобається?

– Тільки не чорний, – дівчата обговорюють фасон майбутньої сукні та взуття, й Надя, переконавшись, що ніхто не змушуватиме її вбиратись у чорне, заспокоюється: руки перестають труситися.

[L]Невдовзі з роботи має повернутись мама. Вона працює нянечкою у дитячому садочку. Після того, як їй повернули дітей, у жінки покращився психічний стан, хоча періодично вона проходить додаткові курси лікування.

"Світлий дім" постійно до них приїжджає, щоб психологічно і фінансово підтримувати. Інколи родина не може дати ради зі, здавалося б, простими побутовими проблемами. До прикладу, дев’ятикласник Коля, брат Наді, обпік руку. Замість піти до лікаря, змастив рану "зеленкою". Цього дня Нана переконала його піти до лікаря.

Таня, соціальна працівника організації, яка постійно працює з цими дітьми, прослідкує за тим, щоб хлопець таки отримав належне лікування.

– Їм дуже важко підпустити до себе когось, – пояснює надворі Нана. – З ними Стас працював раніше, але він пішов від нас, і тепер це взагалі катастрофа. Повернулись до того, з чого починали.

"Я СПОЧАТКУ БОЯЛАСЬ, А ПОТІМ МЕНІ СКАЗАЛИ: "ВСЕ ДОБРЕ, НЕ ПЕРЕЖИВАЙ!"

Комусь із жінок "Світлого дому" потрібні місяці, щоб прийти до тями, комусь –роки. Але більшість уже не повернеться до минулого й розпочне життя з чистого аркуша.

Ми їдемо до потенційної підопічної, яка готова вписати ім’я своїх дітей на новій сторінці: їй скоро народжувати, а жити ніде.

Біологічний батько старшої дитини, чотирирічної дівчинки, прийняв жінку до себе, щоб не лишати на вулиці, але страшенно пив – не витримала. Донечка живе у знайомої, поки мама шукає куток, де можна притулитись.

Жінка невпевнено питає про умови, зі страхом, підтримуючи живіт, згадує камери у державному притулку.

Жінка невпевнено питає про умови "Світлого дому", зі страхом, підтримуючи живіт

Нана пояснює: перші місяці ніхто нічого вимагати не буде, жити можна доти, доки дитині не виповниться два рочки, щоб та пішла в садочок. Далі мамі потрібно шукати заробітку.

– Якщо зможете раніше – прекрасно! – сміється.

Однак це не означає, що через два роки її змусять виїхати з безкоштовної квартири. Головне – дотримуватись трьох "золотих" правил, про які мені раніше розповідав Женя: піклуватись про дитину, про себе і свою роботу, і жити у злагоді з сусідками.

Потенційну клієнтку умови влаштовують. Нана обіцяє допомогти і з харчами, і з пологовим набором для малюка. Заспокоївшись, мама всміхається:

– Мені сказали, що вам можна просто так дзвонити. Я спочатку боялась, а потім мені сказали: "Все добре, не переживай!". Ось я й подзвонила…

– І правильно зробили! – сміється Нана у відповідь.

Ірина Андрейців, спеціально для УП.Життя