50 років у стилі хіпі. Як усе життя бути вільним

Він зустрічає мене обіймами, хоча ми ще не знайомі. А на фото позує, розкриваючи руки, немов намагаючись когось обійняти.

Він дуже відкритий і щирий.

Він – це львівський хіпі Алік Олісевич.

Разом йдемо до львівської "Вірменки" – кав’ярні, яка за його словами, працює вже 30 років, але кава, там однаково смачна. Колись це було місце зібрання хіпі.

Свого часу він, разом з іншими львівськими хіпі, організовував першу політичну демонстрацію в Україні, де сповідували свободу та права людини. Тоді, 1987-го, на вулиці міста вийшло близько 200 людей.

[L]Вже у кав’ярні Алік просить звертатись до нього на "ти". І дарує книжку про хіпі Івана Банаха "Повість чудових літ", кілька світлин і програмку з репертуаром Львівського оперного театру, де він працює освітлювачем…

"Я завжди кажу: в театрі – життя, в житті – театр", – зазначає Алік.

Під час нашої розмови до нього з десять разів підходять вітатись люди.

Дехто з них – хіпі. Деякі – просто його знайомі, які, дуже помітно, раді його бачити.

Чоловік зізнається, що одного разу до нього підходив міліціонер. Розповів йому історію, що колись був дільничним його району. Так-от, йому постійно нагадували про те, що "цього довговолосого хіпі треба прибрати, як ні – хоч волосся відрізати".

Отак за кавою і розпитую Аліка, як так вийшло, що він став хіпі.

ХІПІ ЩЕ НЕ БУЛО, АЛЕ СВОБОДИ Я ВЖЕ БАЖАВ

"У 7 років померла моя мама, – розповідає Алік. – А тато віддав мене до інтернату. Просто не мав змоги утримувати. Тож, перший-другий клас я вчився в інтернаті.

З 10 років був на обліку в дитячій кімнаті міліції – постійно мав якісь конфлікти, бо не хотів підкорятись наказам, що мені робити, і що одягати.

З дитинства любив фільми про індіанців – захоплювався їхньою свободою, їхнім виглядом.

Коли до нас в інтернат приходив перукар, я протестував. Одного разу навіть втік і підпалив туалети. Словом, хіпі тоді ще не було, але свободи я вже бажав".

Алік Олісевич: "Коли до нас в інтернат приходив перукар, я протестував. Одного разу навіть втік і підпалив туалети. Словом, хіпі тоді ще не було, але свободи я вже бажав"

Прийнято вважати, що рух хіпі виник у 1965-го році у США. Спочатку це був андеґраунд – невеличкі групки, які збирались удома.

1967-го молодь вийшла на вулицю. Тоді відбулось так зване "Літо любові" в Сан-Франциско, коли підлітки, які не погоджувались з нав’язаними суспільством правилами, втікали з дому, зустрічались, спілкувались, ділились інтересами…

Серед них, була і богема: письменники, поети, художники, загалом творчі люди. Алік називає це "суцільним ламанням стереотипів".

"Якщо зараз хіпі – це культура, то раніше це була радше субкультура або конкультура. Словом "хіпі" ми, до речі, завдячуємо журналістам.

Колись один американський журналіст, щоб дізнатись більше про "цих диваків", ходив кав’ярнями, де збирались хіпі. Його дивували ці люди в потертих джинсах, з довгим волоссям, вони організовували свій театр, збиралися, щоб почитати вірші, грали рок-музику тощо.

Тоді хіпі були ще й активістами проти війни у В’єтнамі. На той час це були люди, які намагались піти проти усього безумства, що їх оточувало. От журналіст і йменував таких людей сленговим "to be hip" – українською "бути в темі". Звідти й хіпі, хіпарі, хіпувати, хіповий", – пояснює Алік.

Алік з друзями в Карпатах 1983 рік. Люди в потертих джинсах, з довгим волоссям, організовували свій театр, збиралися, щоб почитати вірші, грали музику тощо

Повертаємось далі до його історії і Алік пригадує, як у 1968-го році, коли йому було 10, його відправили на перевиховання у військово-спортивний табір.

Одноліткам з-за кордону родичі надсилали платівки.

"Тоді я вперше почув The Beatles, The Rolling Stones", – ностальгує чоловік.

Там же Алік "вполював" свої перші джинси.

"У мого друга були потерті джинси, здається, Levis. Такі як на мені зараз (показує, - авт.). На той час я був вражений, побачивши їх. Мені вони дуже припали до душі. Я попросив Сашка продати мені їх. Той продав за 3 рублі. А батько давав мені 10 рублів на 2 місяці…".

Першого вересня хлопець вдягнув омріяну знахідку в школу.

"Ну, мені й написали до щоденника, що хочуть бачити батьків, бо я такий поганий – прийшов на лінійку в джинсах. Я втік з дому, а тато ті джинси спалив. Вже з 10 років я взяв собі за мету жити і робити так, як я хочу", – посміхаючись каже Алік.

Також яскравий спогад тих років – примірник журналу "Вокруг света", де був репортаж з Сан-Франциско про життя хіпі.

"Мені тоді суто візуально подобались такі люди. Я зачитувався, – каже Алік. – Відтоді почав дізнаватись про ту ідеологію та культуру, слухав ВВС, читав чеські, польські, югославські журнали.

Ми орієнтувались на Європу. Бо в СРСР про те все дізнатись було неможливо. На хіпі поставили клеймо – хулігани, нероби, а в 70-х – ще й наркомани.

Коли приїздили іноземні туристи-хіпі, підходив до них, намагався заговорити, привітатись. І вони тішились, що тут ця культура теж поширюється".

Алік: "Коли приїздили іноземні туристи-хіпі, підходив до них, намагався заговорити, привітатись. І вони тішились, що тут ця культура теж поширюється"

ЮНІСТЬ ЛЬВІВСЬКОГО ХІПІ

Чоловік пригадує, що до 70-х років влада не намагалась боротися з хіпі радикальними методами.

"Вважали нас хуліганами, а потім побачили, що молодь масово збирається в якісь угрупування, слухає рок-музику, віддає перевагу заходу, відрощує довге волосся, – одразу почались масові утиски.

Це ж була неабияка загроза тоталітарному устрою. Але нам було найгірше з усіх соціалістичних республік, бо навіть полякам, чехам легко було зробити паспорт і поїхати за кордон. Українцям – ні", – пояснює Олісевич.

Він уточнює, що хіпі привертали увагу, бо були активною частиною суспільства – займались самоосвітою, ходили до бібліотеки, шукали матеріали, книги, захоплювались зарубіжною музикою, читали історію.

"Все це звично для теперішньої молоді, а колись це суперечило устрою держави", – зазначає чоловік.

У 70-му році у Львові навколо себе хіпі збирав чоловік на ім'я Ярослав.

"Він був трохи старший за мене. Інвалід з дитинства. Батьки свого часу віддали його в Чехію на лікування. Там йому й припала до душі течія хіпі. Повернувся він з довгим волоссям і в шкіряних штанах, ще й привіз з собою ті засади", – пригадує Алік.

Вони збирались біля Домініканського собору і біля пам’ятника Ленінові на тодішньому проспекті Леніна (зараз – проспект Свободи, – авт.).

Пізніше мусили збиратись на Личаківському кладовищі, бо влада вже знала, де вони бувають.

У 71-му році Ярослав був арештований на 3 роки.

"Їхнє зібрання хіпі назвали неонацистами", – пояснює Алік.

Алік каже, що хіпі привертали увагу, бо були активною частиною суспільства – займались самоосвітою, ходили до бібліотеки, шукали матеріали, книги, захоплювались зарубіжною музикою, читали історію

Цікаво, що у тому ж 71-му році у Москві місцеві хіпі вирішили провести "Марш миру" на підтримку американських пацифістів.

"Комсомол дав дозвіл на цей марш біля американського посольства. Однак, так само організовано їх біля того посольства і пов’язали…", – пригадує львів`янин.

15 травня 72-го року симпатик хіпі, довговолосий Ромас Каланта у Литві, в Каунасі, зчинив самоспалення. Він казав, що в Литві ніколи не буде свободи, тому що тут забороняють навіть саме слово "свобода".

"І от литовці хотіли вшанувати пам’ять загиблого Каланти. Процесія перетворилась в масові сутички з міліцією, а в Литву ввели десантні війська", – розповідає Олісевич.

Саме з цією подією, на його думку, пов’язані подальші утиски хіпі у Радянському союзі.

Аліка теж неодноразово арештовували.

Вперше це було якраз у Каунасі, куди він поїхав 16-річним підлітком.

"Там я просидів кілька діб. Потім мене депортували в Україну, домовившись з провідником, що той у Львові передасть мене міліції.

Однак провідник виявився доброю людиною і, вислухавши мене, дозволив вийти іншим вагоном. Але з моїм батьком після того приходило говорити КГБ", – розповідає чоловік.

Чоловіка з Литви депортували в Україну, домовившись з провідником, що той у Львові передасть його міліції

ЛЮБОВ У СТИЛІ ХІПІ

На початку 80-х років групка хіпі у Львові створила "Співтовариство вільних людей" – шукали однодумців по всій країні.

"Не до жартів було, коли хіпі по всьому СРСР почали віддавати у психіатричні лікарні, демонстративно обрізали волосся, саджали до в’язниць", – згадує Алік.

У 1987-му році хіпі Львова вирішили організувати першу політичну демонстрацію.

Виступали за перебудову країни в цілому, за права людини, її інтереси. Це був перший захід в Україні такого типу. Всього вийшло 200 людей.

"Що таке зараз це число? Мало. Але тоді це справді було важливим кроком. Усім набридло. Ми написали ще й власний маніфест, де вказували, що хочемо багатопартійності, вільного виїзду за межі України і розпаду СРСР", – пригадує чоловік.

Алік Олісевич з В'ячеславом Чорноволом і львівськими дисидентами

Приблизно тоді ж вони написали лист-звернення від хіпі СРСР до світової спільноти.

"Я передав його туристами до югославського журналу "Joy Box". Справа в тому, що в Югославії був тоді найбільш демократичний устрій. Великих надій на те, що лист опублікують, я не покладав", – розповідає Олісевич.

Однак, лист опублікували.

За це його навіть хотіли загарбати за ґрати за 187 статтею "Антирадянська агітація".

"Мене врятувало лише те, що він був написаний якомога нейтрально. До того ж, я завжди був дуже обачним. Ніколи не приймав наркотиків, вживав дуже мало алкоголю, тобто старався не компрометувати", – пояснює Алік.

Після публікації поштарка приносила чоловікові стоси листів-відповідей. Одного разу було навіть 200. Алік не виключає, що отримував ще й не всі, бо частина фільтрувалась кагебістами.

Він не встигав читати і перекладати всю кореспонденцію, але 82-го року йому трапився лист від російської дівчини Катерини.

Вони листувалися рік. Їй було 18, йому – 25. Вона запрошувала до себе у Сербію. Він розумів, що його навряд випустять із СРСР.

Тоді вона вирішила взяти ситуацію в свої руки і приїхала в якості туристки.

Алік розповідає, що до всіх туристів тоді були "приставлені екскурсоводи, які, як правило, тоді працювали на КГБ". Вони і не давали Каті лишитись.

Тоді хлопець попросив свою хорошу знайому, старшу жіночку, сказати, що вона її родичка і їй дозволили – на свій страх і ризик – побути у Львові 2 тижні.

"Екскурсовод тоді так і сказав: "Я проти вас нічого не маю, але у вас можуть бути тут проблеми, бо всі ми добре знаємо, до кого ви приїхали", – переповідає Олісевич.

Після того, як вона поїхала, кагебісти пропонували хлопцю їхати за нею назавжди. Однак, листування обірвалося.

Отакі вони були львівські хіпі 80-х років. Алік і Катя на передньому плані (1983 рік)

"Тоді вона була у пошуках себе. Через кілька років написала мені, сповістила, що вчиться в Греції в музичному. Знову захотіла мене побачити, просила зробити запрошення. Я зробив. Вона приїхала у Львов і ми одружились", – буденно розповідає історію кохання чоловік.

Жила пара-хіпі в Україні, в Греції та в Сербії.

"Вона була людина чудова, але мені інколи з нею було важко", – загадує Алік.

Якось чоловік повернувся з Сербії до України. А вона так і не приїхала.

"96-го попросила дозвіл на розлучення. Я дав згоду. Після того про неї довго нічого не чув. Вона далася знати цього року – має чоловіка, трьох дітей. Надіслала фото. Я маю тільки приємні спогади про неї…", – розповідає він.

Алік показує маленьку Біблію, яку постійно носить з собою. Її йому подарували в Естонії 75-го року.

На першій сторінці – фото його маленької племінниці, якій зараз вже 21.

На останній – фото Каті…

Марія Марковська, спеціально для УП.Життя