Сімферополь–Ялта–Бахчисарай. Репортаж з майже літнього Криму

"У всех крымские прописки?" – питає водій.

"У мене київська", – поспішаю повідомити я, щоб отримати міграційну карту для в'їзду на півострів.

"Какая же вы счастливая", – шепоче моя супутниця.

У Крим з Новоолексіївки (максимально близька до півострова залізнична станція) можна потрапити:

– або маршрутками – одна довозить до українського кордону, інша перевозить через нейтральну смугу, третя чекає на російському боці;

– або на таксі: ціни стандартні –1000 рублів або 350 гривень з людини.

На клієнтів чекають прямо біля потягів у Новоолексіївці, і на вокзалі в Сімферополі. Це приносить прибутки – а, отже, трафік налагоджений.

"И все равно я не понимаю, почему не пустить поезд. Люди едут, и будут ехать. У меня там мама. И у большинства тех, кто выехал, родители остались в Крыму, а это люди немолодые, они болеют", – говорить нова знайома, з якою ми їдемо одним авто.

Ніби на підтвердження її слів до кордону під'їжджає швидка.

Когось виносять на ношах крізь сітчастий тунель. Тепер я бачу, як виглядає ця клітка-коридор, про який розповідали кримські друзі.

Нагадує цирк. Прикордонники явно відчувають себе дресирувальниками, а ті, хто проходять контроль – тваринками, які мають поводитися чемно, бо інакше не отримають бажаного.

Після невеличкої паузи нова знайома продовжує: "И деньги бы тогда шли в украинскую казну, потому что сейчас ребята катаются неофициально, налоги не платят, только взятки на границе (посміхається), снова каждый работает на себя".

Із кожним кроком навколишнє все менше нагадує реальність – ніби заходиш вглиб кривого дзеркала

На кордоні мені тривожно. Що, як запитають про "мету приїзду"?

Не буду ж я розповідати, що напередодні літа мені завжди необхідно потрапити в Крим, аби побачити, як цвітуть маки...

Або про те, що я була тут в березні 2014-го й зустріла людей, які були зі мною відвертими, і що мені й зараз вкрай важливо бачити все на власні очі й чути їхні думки...

Словом, добре, що не запитали.

На кордоні стоїмо довго, отже, розговорилися обидві мої супутниці.

Одну з них чекає вдома зовсім маленька донька.

У другої дитина щойно закінчила школу і вступає до Київського політехнічного, чому вона дуже радіє, адже з кримською освітою зараз – жодних шансів на професійне зростання і виїзд за межі півострова.

В однієї чоловік працює в аеропорту – вона розповідає, як багато з'явилося нових дешевих рейсів з Красноярська, Москви, Тюмені, Уфи, Магадана.

Друга вісімнадцять років пропрацювала в готелі "Yalta Іntourist". Вона додає, що туристи з вище перелічених міст – ті, хто отримав путівки від держустанов – дуже важкі клієнти у поводженні і з персоналом, і з оснащенням кімнат.

Під час цієї поїздки я планувала відвідати Музей Лесі Українки в Ялті. Заодно й побачити, чи дійсно нинішнє місто так вже відрізняється від колишнього.

Тролейбус відвозить у місто над морем, де сосни й пальми, канатка "под небом голубым".

Туристів зовсім мало. "Просто сезон ще не розпочався", – я намагаюся бути об'єктивною.

А як щодо перехожих? Доволі багато нетверезих і жебраків, що зовсім не відповідає бадьорим заявам про відновлення міста у місцевій пресі.

Дивні оголошення на стінах і парканах...

Дивні оголошення на стінах і парканах...

Із кожним кроком навколишнє все менше нагадує реальність – ніби заходиш вглиб кривого дзеркала.

"Це все через зміни тиску й ті сірі хмари, що не дали здалеку побачити море", – втішаю я себе й вирішую зайти випити кави.

Кафе прикрашене рогами й шкурами, в кутку – музичний автомат з червоними зірками до кожної композиції, з радіо лунають жартівливі куплети українською, у вітрині – шоколадки Roshen до кави та горішки "Козацька розвага" до пива.

Пригадую, в Києві якось зауважила, що горішки у нас тепер називаються "Козацька слава", мені це здалося не дуже доречним ребрендінгом.

Тепер-от дивилася на "розвагу" – в тьмяній ялтинській кафешці, поки "слава" лишилася десь там на материку.

Взагалі-то я здивувалася рясноті українських брендів на кримському ринку.

Ясно, що у кожного своя історія дочірніх (і інших споріднених) підприємств – і все одно дивно спостерігати "Ласунку", "Геркулес" і "Ескімосів" з етикеткою "крымское мороженое".

Серед продуктів у Криму є й знайома нам мінеральна вода, і цукерки, і цілі торгівельні мережі. Це тягне на окремий матеріал-дослідження.

Поки ж я вирушила до музею.

Пам'ятник Лесі Українці причаївся в тіні вічнозелених рослин, поруч розквітли троянди. За ним – затишний особняк з дерев'яними різьбленими балконами. В табличці на вході зазначено – "Музей м. Ялти ХІХ ст."

Пам'ятник Лесі Українці причаївся в тіні вічнозелених рослин, поруч розквітли троянди

І тільки зайшовши всередину, можна побачити, що експозиція Музею Лесі Українки розташовується тепер на другому поверсі, який "закрыт по техническим причинам".

Зупиняюся перед червоною мотузкою й потрапляю в поле зору працівниці музею – доглянутої старенької з колючим поглядом: "Там крыша протекает, зато вы можете осмотреть экспозицию на первом этаже".

"Я сейчас прогуляюсь к морю и вернусь, может быть…" – відповідаю.

Біля моря – безнадійно порожні кафе ("не сезон" – повторюю я собі).

Не такий широкий, як минулого року – але є вибір "патріотичних" футболок: "Я русский" з головою ведмедя, "Крым сдал – Крым взял" з портретами Хрущева и Путіна. І ще багато варіацій з російським президентом, зокрема й маленьких розмірів, для дітей 4-6 років: "Все пучком" – Путін пестить песика.

Не такий широкий, як минулого року – але є вибір "патріотичних" футболок

Вирішила повернутися-таки в Музей. На квитку зазначено: "Муниципальное казенное учреждение культуры Ялтинский историко-литературный музей".

Страшно.

Але якщо я вже тут, то наважуюся зайти в "казенный дом".

Старенька-екскурсовод не залишає мене ні на мить. Спочатку ми потрапляємо до музичної вітальні, у якій свого часу співав нібито сам Шаляпін. Портрети й особисті речі співаків і композиторів, які відвідували місто.

Ось стенд, присвячений Миколі Харито, авторові романсу "Отцвели уж давно хризантемы в саду", який жив в Ялті.

Мені здається, я потрапила в ілюстрацію до романсу. Мідні чайники й грамофон, плетені серветки, інкрустовані столики, і – що викликає найвищий захват у працівниць музею – меблі й валізи, які вже тоді (о Боги!) були на коліщатах.

В літературній залі найбільша повага дістається "Льву Николаевичу, который принимал участие в боях под Севастополем, и именно там познал великую русскую душу".

Я намагаюся повідомити, що не дуже цікавлюся цим періодом російської літератури, але старенька суворо забороняє мені перебивати й розповідає про всі три кримські періоди в житті Толстого.

Марину Цвєтаєву, фото якої я також бачу на стіні, вона так не вшановує і приділяє їй не більше двох хвилин уваги.

Остання в експозиції – кімната, присвячена архітектору Краснову, авторству якого належить близько 80 будівель в Ялті.

[L]На мої обережні спроби розпитати, що зараз з римо-католицьким костьолом, який був побудований за проектом Миколи Краснова в неоготичному стилі, отримую різке: "Что об этих католиках говорить, им денег даже на шпиль не хватило".

Ставлю запитання, заради якого я тут опинилася:

– Як ця будівля пов'язана з Лесею Українкою? Що зараз з працівниками Музею? Як довго триватиме ремонт?

– А что Леся? Она тут просто комнату снимала, на втором этаже. Больше ничего не знаю. Я из другого отдела.

Вилетівши з Музею, знаходжу в написаному Лесею тут "Над морем" потрібну мені цитату: "Я не повторила і спустила очі додолу, бо чула, що у мене був "темний погляд", повний непримиримого, фатального антагонізму…"

І ці музейні бабусі більш відповідають Кримові сьогодні, ніж ми з Лесею.

І на материку, і на півострові вже давно "всім все зрозуміло" – Україна взагалі відсутня в цьому питанні.

У російських новинах Крим фігурує як один із її одвічних регіонів – ніби не було два роки тому танків на вулицях, свастик на білбордах, викрадених активістів, журналістів, священників. Ніби не було Кримського Майдану.

Прикро, але в наших новинах все майже так само.

Нагадування про минуле проривається в Криму в новій мистецькій формі.

Скажімо, 11 червня в Сімферополі заплановане відкриття чергового пам'ятника "Вежливым людям" – солдат, дівчинка і котик. За словами депутатів місцевої ради, пам'ятник створено на народні кошти – люди зібрали більше 5 мільйонів рублів.

Якщо і є сила, що не вписується в ідилічну картинку радянського Криму, то це – кримські татари. В їх історії зараз дуже важкий момент.

Вони самі, можливо, можуть обрати складніший – але, як на мене, зрозуміліший після депортації й злиднів, завданих їм сусідньою країною, шлях – "ми-незалежний Крим-Україна" і продовжувати сподіватися на підтримку Євросоюзу, України і Туреччини.

Або комфортніший (на перший погляд) – погодитися на загравання з Росією, відмовитися від вивчення традицій і мови, здати зброю, але лишити кухню, яка так подобається російським і китайським туристам.

Туристів зовсім мало. "Просто сезон ще не розпочався", – я намагаюся бути об'єктивною

В рубриці "Без политики" "Крымские новости" повідомляють: "В мае в Крыму прошло несколько национальных мероприятий. В симферопольском Доме профсоюзов состоялось торжественное открытие Национального съезда крымских караимов.

Под патронатом Сергея Аксенова в рамках перекрестного года Россия-Греция в Ялте прошел Всероссийский фестиваль греческой культуры "Крымский маяк".

В Бахчисарайском районе широко отметили крымскотатарский праздник Хыдырлез. Кроме того, состоялись мероприятия, приуроченные ко Дню памяти жертв депортации из Крыма.

Солидарность, которую проявляют жители Республики Крым в поддержке депортированных народов, демонстрирует однозначное единство крымчан, а сами памятные мероприятия деполитизированы".

Українці відсутні в усій цій "дружбі народів" навіть як меншина.

Добре, що нас вже не змусять танцювати з пластиковими соняшниками на голові. Головне тепер самим відучитися від таких танців.

* * *

До Бахчисарая їду, адже не вірю, що Хидирлез цього року був радісним.

З новин, до речі: саме 18 травня, у День пам'яті жертв депортації Сергій Аксьонов підписав розпорядження про відміну режиму надзвичайної ситуації, адже Володимир Путін дав старт четвертій нитці енергомосту Кубань-Крим – і тепер усі споживачі зможуть отримувати електроенергію без обмежень.

Бахчисарай здається мені іншим, ніж той, до якого я звикла й полюбила.

Людей мало, але вони доволі агресивні.

Уперше в житті зустрічаю тут п'яних за кермом – виїжджають з-за повороту біля кафе "Фонтан", який тепер, ні більше ні менше, – клуб Boss. Щодо решти кафе й ресторанів – все та ж неоднозначність.

"Мусафир" стоїть зачинений з минулого року через "проблеми з документами"

"Аліє", кримськотатарський ресторан – розрісся вдвічі. А "Мусафир" (кияни знають його київську версію на вулиці Саксаганського) так і стоїть зачинений з минулого року через "проблеми з документами", – а насправді ж, через проукраїнську позицію власників.

"Нехай забирають. Мені не страшно. Я готовий висловлюватися прямо, – говорить адміністратор "Мусафіру", який під час вимушеної паузи доглядає за квітами й відслідковує новини, намагається бути активно присутнім в мережі, хоча зв'язок тут регулярно глушать.

"Мені нещодавно наснився сон. Я вмирав від укусу скорпіона. Мав його в своїй руці й, здається, вже готовий був зробити останній подих – як раптом зрозумів, що зараз відійду у вічність, а він втече, й ніхто навіть не дізнається причини моєї смерті. І тоді я стиснув кулак", – уточнив він.

По дорозі на Чуфут-Кале оголошення: Допоможіть знайти Ервіна Ібрагімова – 31 рік. Нещодавно брав участь у курултаї в Анкарі. В Бахчисараї його знають і люблять, громада готова зібрати грошову винагороду. Лиш кому її віддати? Як знайти?

По дорозі на Чуфут-Кале оголошення про пошук зниклих

По дорозі зауважую, як виріс Успенський монастир, побудувавши паркан просто серед гори – ще один кордон.

По дорозі – дивні квіти, схожі на свічки загиблим.

Вже біля Східних воріт Чуфут-Кале над головою починає кружляти гелікоптер.

Слідом прилітають два ворони. Скільки ж їм довелося побачити людських підлот і зрад, а нічого – літають...

Наступного ранку прокидаюся від вже знайомого мені звуку гелікоптера. Час від часу вони літають над містом, особливо в цьому районі, де концентровано проживають кримські татари. Згадуючи недавні обшуки в мечетях і запрошення "на розмову" після молитви – розумію, чому вони літають так низько.

"Не идеализируй крымских татар. У них полно оружия, – застерігає мене сімферопольський знайомий. – Они тут немного как негры в Америке, знают, чем шантажировать".

Я відповідаю, що стосовно шантажу й маніпуляцій у мене інша інформація – в цій справі явно перемагає "ваш самый вежливый президент".

У справі шантажу й маніпуляцій явно перемагає "самый вежливый президент"

Мій знайомий вже давно займається організацією вистав та концертів. Він переконаний, що "Океан Ельзи" навіть і зараз зібрав би в Сімферополі стадіон. Про це залишається тільки мріяти – а привозити доводиться все виключно російське, як попсу, так і альтернативу.

Олександр Скляр, наприклад, приїжджав не лише в Крим, він виступав і на територіях ДНР і ЛНР.

"И, понимаешь, он делал это абсолютно искренне. Он даже рисковал, чтобы поддержать то, что в его понимании является свободой. Это было что-то похожее на тот концерт, который мы организовывали в военной части – те же мотивы", – коментує мій знайомий.

Я, зрозуміло, не погоджуюся.

* * *

"…Да просто "переобулись" уже все", – коментує цю ситуацію інший мій знайомий, музикант, за походженням чінгіне – кримський ром.

Ми гуляємо старим Сімферополем.

Тут розпочалася реставрація караїмської кенаси. На її фасаді з радянських часів – п'ятикутна зірка. Цікаво, пофарбують червоним під час ремонту?

В кількох місцях в Криму я також звернула увагу на зведення нових або реставрацію старих мечетей. І скільки б ми не говорили, як неправі сусіди – протягом більш ніж 20 років українського Криму ці культові споруди простояли в запустінні.

В ході розмови з'ясовується, що й про мого знайомого подбали – йому запропонували разом з родинним колективом заграти концерт в музеї, присвячений його геніальному дідові-скрипалю. І він погодився.

"Теж перевзувся?" – питаю я, і розумію, що у циган це взагалі традиція.

Реставрація караїмської кенаси. На її фасаді з радянських часів – п'ятикутна зірка

Поки ми гуляємо, починається злива. На зупинці така тиснява, що всі стоять впритул один до одного. З маршруток вистрибують люди, які теж хочуть під дах, місця не вистачає, починається сварка.

І серед цього – дівчинка в жовтому плащику – раптом з такою світлою, незалежною, якоюсь іншою посмішкою.

Їй подобається дощ.

Бабуся з дідусем намагаються вштовхнути її на зупинку, а вона піднімає обличчя догори, ловить великі краплі й посміхається.

Вже коли злива затихла, я побачила, як її всаджували на візочок. У неї ДЦП.

Старенькі весь час метушаться, підгинають плащ, розвертають коліщата, врешті відкривають стару парасолю "Партія Регіонів" і вирушають вулицею.

...Весь час в Криму мені здавалося, що люди перестали посміхатися. Саме тому, мабуть, я так і запам'ятала цю дівчинку. Вона зі своєю хворобою була світлішою за всіх нас навколо.

* * *

"Наслаждался вашей речью, пока вы друг с другом говорили, – каже нам із подружкою сусід по купе. – У нас в Симферополе уже ее нигде не услышишь. Гимназию украинскую закрыли. И театр украинский переименовали уже".

"І Музей Лесі Українки", – додаю я й бачу, що він геть посмутнів.

Ми обираємо нейтральну тему. Але й вона врешті призводить до того, що я зізнаюся – була в Криму в березні 2014-го, а потім поверталася ще кілька разів, бо цей острів став моїм задзеркаллям.

Відібрали й знищили, – кажу я.

Захистили й потурбувалися, – кажуть мені.

Ви хочете закрити наш музей, – кажу я.

Ми тільки збираємося полагодити дах, – відповідають мені.

Ви зрадили, – кажу я.

Ми так тебе любимо, – відповідають мені.

Успенський монастир відгородився, побудувавши паркан просто серед гори

Чоловік розповідає свою історію. Він з Кривого Рога. Вчився в Криму – в льотному училищі. Одружився й залишився жити на півострові. В Київ приїжджав сотні разів у відрядження й встиг його полюбити.

Жінка – з Ростова. Нещодавно була у мами, а він тим часом вирішив дізнатися, чи немає роботи для нього в Києві. До пенсії лишилося три роки, але в Криму він більше не витримує – не розуміє, як люди можуть вірити в те, що говорить їм телевізор.

"Я действительно не понимаю, ну вот на меня же не действует", – зітхаючи, він продовжує розповідь.

Робота знайшлася, про що він повідомив дружині по поверненню. В неї натомість почалася тривала істерика – вона говорила про те, що готова жити хоч в наметі, але в Криму, і як Владімір Владімірович сказав: "Треба потерпіти".

Він каже, що не уявляв, що можна прожити разом більше 20 років – і не знати один одного, що хоче зберегти родину, але не хоче терпіти. Але ж терпить.

"А до кого ви зараз їдете?" – питаю.

"К другу моему еще с времен училища, в Черкассы, на три дня, бутылочку вот вина крымского с собой везу".

Як це прикро, коли вибір виглядає так: залишати близьких й мучитися докорами сумління – або залишатися, не погоджуючись, і знов-таки мучитися. Знаю кілька родин, які розійшлися саме через це. І кілька, які не розійшлися.

За вікном сідало сонце – велика червона квітка розпустилася в небі.

І під нею горіли в останніх променях червоні макові поля, нагадуючи про Крим.

Ольга Михайлюк, спеціально для УП.Життя