"Не їздиш" = "не бачиш". Чому журналісти потрібні на війні

3351
6 червня 2016

Останнім часом у мережі шириться кампанія з метою дискредитувати журналістику як професію і посіяти ненависть до журналістів – мовляв, "усі брешуть".

З нагоди 6 червня – коли в Україні офіційно відзначається День журналіста – "Українська правда. Життя" вирішила поговорити з кількома представниками професії про їхні місії, досвід, що для них було найскладнішим протягом останніх двох років, а також чому вони продовжують працювати попри весь тиск і ризики.

Макс ЛЕВІН,

фотограф LB.ua

Останні два роки часто працює в зоні АТО, під час Майдану постійно висвітлював перебіг подій.

Один із чотирьох українських журналістів, які вирвались під обстрілами із оточення в Іловайську у серпні 2014 року.

 Макс Левін, фотограф LB.ua, останні два роки часто працює в зоні АТО

Коли після виїзду з оточення я говорив про адреналінову залежність від війни, то не говорив при цьому, що люди "не бояться". Усі бояться, і я в тому числі.

Щоразу коли їду, прощаюся із дітьми і дружиною так, як би міг прощатись востаннє.

Чому їздити – важливо. Ось лише один приклад: ще рік назад почали писати-дзвонити з музеїв: дайте нам ваші фото, те, що ви знімали рік-два тому, – це вже історія.

Якщо раніше їздило 10-15 колег, то зараз менше, до десятка.

Люди в Україні думають, що там нема війни, а за кордоном узагалі вважають, що у нас все спокійно. Тобто, позиція "не їздиш" дорівнює – "не бачиш". Зараз нікого це не цікавить, але для історії буде корисне.

Найважче – самому собі пояснити, що ти хочеш сказати, і так, щоб це було цікаво в Україні і в світі.

Я розумію, чому це важливо для України – там гине щодня 3-4-5 людей. А от для іноземців – чому для них це має бути важливо?..

Як описати так, щоб це було цікаво всім, щоб і далі давали нам гранти – а ми продовжували знімати? Бо потрібно ж знаходити кошти на ці поїздки – їх хтось мусить дати.

Останнім часом знімаю мирних жителів, постраждалих, переселенців – людей, на яких змістився фокус. Військові відступили на другий план з літа минулого року.

Це цікавіше для ООН, і міжнародні організації допомагають власне тому, що це гуманітарний конфлікт, а не лише воєнний. Люди нерідко там без води і без їжі. Переселенці не мають роботи, сидять у цих таборах. І цей акцент іноземців цікавить.

Катерина СЕРГАЦКОВА,

репортерка Громадське.ТВ, ведуча "Громадское на русском"

Під час війни на сході України 2014 року – одна з небагатьох українських журналістів, яким вдавалося висвітлювати події з обох боків конфлікту.

У березні 2015 року у неї вийшла книга (у співавторстві з Артемом Чапаєм та Володимиром Максаковим) "Война на три буквы".

У квітні-2015 набула громадянства України, отримавши паспорт з рук президента України. До того була громадянкою Росії.

Катерина Сергацкова, репортерка Громадське.ТВ, одна з небагатьох українських журналістів, яким вдавалося висвітлювати події з обох боків конфлікту

…Після того, як нас так потужно намагалися дискредитувати, – відновити повагу і довіру важко.

Довіра до журналістів узагалі невисока: ми звикли довіряти волонтерам, таким, які створили сайт "Миротворець", – а от журналістам ні. Їм довіряє десь 20% громадян.

Дійсно, є чимало непорядних представників професії. Можна говорити про більшість телеканалів країни, оскільки вони належать бізнесменам і олігархам, які лобіюють власні інтереси через медіа.

Але більше всього питань чомусь до незалежних ЗМІ, і мене це завжди дивує: чому? Чому тиск здійснюється на людей, які намагаються розповідати саме правду про події, представляють кілька точок зору?

Історія з вивішуванням списків журналістів нагадала мені ситуацію, коли я ще їздила в АТО, і "першим дзвіночком" було 11 травня 2014 року – у той день відбувався "референдум" за ДНР. Ми приїхали до Красноармійська у день, коли хлопці з батальйону "Дніпро-1" застрелили двох місцевих через те, що ті занадто близько підійшли.

Коли я про це написала, Facebook вибухнув, мовляв, як я можу писати, що наші військові убивають місцевих, це звичайна російська пропаганда, що я ретранслюю Кремль!

Мені було морально важко – не через ці нападки, а через те, що я на власні очі побачила смерть. Для мене це була якась несподівана річ, бо я знаю тих людей з "Дніпра-1", деякі з них були з "Правого сектора" – і то вони зробили! А нам відмовлялися вірити, навіть наші колеги з українських медіа, адже ж "такого не може бути!"

МВС цю інформацію спростував. І лише пізніше в розмові з нами вони визнали: так, "Дніпро-1", але ж "ми не можемо про це казати". Бо це означало брати за це відповідальність.

Найкраща контрпропаганда – це правда, це об'єктивна реальність.

Узагалі, коли я розповідаю про конфлікт на Сході, розумію одну таку річ: у будь-якої кулі, що коли-небудь там вистрілила, є той, хто її послав зі зброї.

Якраз механіка російської пропаганди в тому, що вони намагаються переконати, що правди як такої не існує – брешуть всі. "Ти не дізнаєшся правди, бо всі говорять неправду – стріляють і ті, і ті, всі мають злочини за плечима…" Але це неправда. Бо є люди, відповідальні за певні рішення, є які безпосередньо стріляють.

І коли ми проведемо цю нитку, навіть у локальному конфлікті, ми дізнаємося, хто почав. І це буде злочинець.

Люди, які не мають ніякого стосунку до ЗМІ, не навчені, що до інформації треба відноситися критично – і споживають її у запакованому вигляді.

Ти довіряєш "Миротворцю", який пише, що акредитації з того боку – це вже злочин, співпраця з терористами. Це не так. Це дуже велика робота, яку треба було почати давно, заздалегідь, але оскільки не займалися тим, то принаймні тепер треба.

Щодо роботи з обох боків лінії розмежування... Ми можемо, звісно, не їздити до Донецька, Луганська і далі – але ми тоді не будемо знати, як там живуть люди, які мають проблеми, потреби, з чим стикаються.

Що там нема продуктів, що в аптеках нема інсуліну, і від цього люди помирають. Я знаю про такі випадки. Що людину й поховати нормально неможливо, бо на нормальних кладовищах ховають військових ДНР. А коли твоя матір померла від діабету, ти мусиш стрибнути поверх голови.

Ми їздимо на окуповану територію – навіщо? Щоб почути людину. Не сепаратиста почути, який несе політичний потік про ставлення до Росії чи ще щось – а звичайних людей, які там живуть не тому, що хочуть, адже в них нема інших варіантів.

Якщо нам важливі ці люди, то ми повинні там бути і показувати справжнє життя.

Роман МАЛКО,

оператор і фотограф

У грудні 2013 року, будучи журналістом УТ-1, публічно звинуватив менеджмент телеканалу в цензурі і зйомці брехливих сюжетів про Майдан, після чого звільнився. Працював у зоні АТО.

Роман Малко, оператор і фотограф, публічно звинуватив менеджмент УТ-1 в цензурі і зйомці брехливих сюжетів

Поехал в АТО сам, потому как здесь многие отказывались, а у меня был военный опыт, работа с определенными структурами – то есть, я этого не боялся, я знал, что меня ждет.

Самое тяжелое там было – видеть, как погибают молодые парни, у которых нет опыта, которые боялись, но шли вперед, потому что знали, что у них за спиной семьи, дети, родственники.

В профессиональном контексте – военные были против, потому что некоторые журналисты могли своей неосторожностью показать позиции, которые могли потом, со временем, просмотреть сепаратисты. Но мы понимали, что из-за нас может кто-то погибнуть.

На оккупированные земли мне нельзя, я у них в списке нахожусь. Теперь в списке и с нашей стороны, меня "слили". Позвонили друзья, сказали, чтобы я был более осторожен. С той стороны пока не звонил никто.

Постоянно и регулярно общаюсь с теми, кто ездит в АТО. Многие их них, понятно, недовольны тем, что списки были предоставлены на всеобщий обзор.

А в этих списках есть люди, которые и ни разу в АТО не были...

Анастасія ВЛАСОВА,

фотожурналістка

Десятки разів працювала в зоні бойових дій, їздила в окупований Крим, працювала під час Майдану.

Під час зйомок у Донецьку, була затримана силовиками так званої "ДНР" і кілька годин провела під "гострим" допитом, як вважає, ФСБ.

Анастасія Власова, фотожурналістка, десятки разів працювала в зоні бойових дій, їздила в окупований Крим

Я не могу сказать, что вот, был какой-то переломный момент, когда я для себя решила – завтра, или через неделю я поеду в АТО. Все происходило очень плавно и одновременно очень быстро: Майдан, Крым... Поэтому даже выбора не стояло – ехать или не ехать в АТО.

Мы работали как на украинской стороне, так и на противоположной – когда был Славянск, когда брали Луганск. В то время еще не было такого понятия, как "украинская аккредитация".

Я помню прекрасно тот момент, когда мы увидели наших солдат, танки, технику, которые стояли где-то в Луганской области в каком-то селе. Помню, что я сразу кинулась снимать, и мне сразу же сказали в ответ, что здесь снимать нельзя, работать нельзя, уезжайте, звоните пресс-секретарям, возвращайтесь на следующий день...

Мы воодушевленно вернулись, начали звонить в штаб, рады были поработать с этой стороны, было странное ощущение: "Здесь не надо бояться"...

Хорошо помню момент в Славянске, когда я шла в магазин, на мне висела камера, передо мной шли люди в форме, и я специально руки вложила в карманы, поскольку поздно было камеру прятать, – мол, я просто себе иду и никого не трогаю.

Начался обыск, допрос, "покажите ваши снимки", посмотрели блокнот моей журналистки – хорошо, что в тот день мы особо ничего не снимали, никакой секретной информации не было. Но находиться постоянно в напряжении, в каком-то страхе не очень приятно.

И когда появилась возможность работы на украинской стороне, это был как глоток воздуха. Что тебе можно, наконец, не думать о своей безопасности.

Мне, например, гораздо легче работать, даже на каком-то фронт-лайне, когда идут снаряды и взрывы, чем когда ты находишься в том же Донецке в центре – все как бы спокойно, взрывы слышишь только издалека, но ты постоянно чувствуешь какое-то давление, люди за тобой следят, они могут к тебе подойти, обыскать, попросить документы…

Когда уже серьезно страшно стало пересекать блокпосты, ехать в Донецк, когда все сильнее все начало обостряться, нарастать это давление – мы все равно с ним боролись.

Мы ехали туда, потому что журналистика призвана показывать обе стороны конфликта, это твоя страна и ты должен делать качественный материал.

Если его увидят люди за рубежом, конечно же, возникнет вопрос – почему все ваши материалы, фотографии, цитаты только с одной стороны?

Когда коллеги говорят: "Тебе легче, потому что ты женщина, ты можешь пофлиртовать, построить глазки, тебя проще пустят" – это сексизм. У всех есть свои трудности работы, свои плюсы. К мужчинам молодым или призывного возраста фотографам возникает обида, мол, почему мы здесь, а ты нет?

И это абсолютно нормальные вещи. Ты не объяснишь человеку, который находится где-то там в палатке, в которой нет электричества, где холодно и сыро, негде помыться – что ты снимаешь для него!

Последний раз в зоне АТО была в январе – ездила освещать миссию Красного Креста.

До того помню отчетливо опыт Дебальцево, когда сразу же спустя день после выхода резко закрыли все посты и невозможно было доехать даже до Мироновского.

Все журналисты, кто там был, понимали, что там осталось мирное население, оно как-то там живет... Люди выходили несколько дней пешком; те, кто находился в Артемовске, это все фиксировали и видели.

Не было это такой красивой операцией, о которой говорил Петр Порошенко. Там люди звонили несколько дней медикам: меня зовут так-то, у меня отмороженные конечности, нахожусь там-то, в грузовике, заберите!

Думаю, доступ журналистам был отрезан в том числе для того, чтобы поменьше о таких ситуациях люди знали.

Пьотр АНДРУСЕЧКО,

журналіст "Газети виборчої" (Варшава), головред "Українського журналу" (Прага)

Один з перших, хто надавав наживо повідомлення із захопленого терористами Слов'янська, перебував там доти, поки не був повідомлений про потрапляння на "чорний список".

Пьотр Андрусечко, журналіст "Газети виборчої" (Варшава), головред "Українського журналу" (Прага), один з перших, хто надавав наживо повідомлення із захопленого терористами Слов'янська

В АТО неможливо не їздити. Коли ти журналіст і висвітлюєш українські теми, тобі треба бути там, де відбуваються основні події. Фактично, з 2013 по 2015 рік ці події відбувалися нон-стоп.

Ми їздили туди, тому що треба було розмовляти із людьми, чути їхню позицію, знати, що там відбувається.

Ми спостерігаємо уже більше двох років за цим конфліктом і шукаємо цікаві теми, передусім в гуманітарному аспекті. Як взагалі люди на цих територіях дають собі раду, як змінилося їхнє життя за ці два роки, економічні проблеми. Не лише про бойові дії цікаво, які – так, тривають далі, – але люди найважливіше.

Дуже важко було тоді, коли я приїхав на місце падіння малайзійського літака.

Сама обстановка, яка там була, люди ще були порозкидані по полях, жара... Це важко з людської точки зору – а ти мусиш це все обдивитися, описати "на холодний розум", а не можеш, бо ти це відчуваєш через себе. Плюс мусиш включити пам'ять про етичні аспекти, – що можна, а що не можна показати.

Ще один важкий момент, коли я восени 2014 року потрапив на окраїні Донецька до сховища, де четвертий місяць жили 40-50 осіб, під артобстрілами. Були і старі люди, і маленькі діти, і деякі довший час не бачили денного світла. Вони не мали якихось до мене претензій, як це іноді дуже часто буває, але було важко їх бачити в такому стані – вони лише хотіли донести через мене, що вони там є.

Мені важливо поїхати до Криму. Міністерство інформаційної політики ще намагається спростити для іноземних журналістів можливість в'їжджати з боку материкової України, однак від них не все залежить, а від дозволів міграційної служби.

Щодо Сходу України, то маю враження, що йде обмеження доступу журналістів на ці території. Пам'ятаю, ще з кінця 2014 року заяви деяких політиків, мовляв "вас журналістів туди пускати не можна".

Сам конфлікт навколо сайту "Миротворець" показує, що комусь вигідно зробити так, щоб ЗМІ туди не пускати.

Антон СКИБА,

медіапродюсер

Родом з Донбасу, працював у зоні АТО фіксером для CNN, через що побував у полоні так званої "ДНР" з 22 по 26 липня 2014 року

Антон Скиба, медіапродюсер, працював у зоні АТО фіксером та побував у полоні

Я в те времена, когда ездил в АТО и дальше – прямой журналистикой занимался мало. Больше помогал иностранным журналистам, – как фиксер, как переводчик и позже как продюсер.

Со временем росло количество возлагаемой на меня ответственности. Моя личная миссия в этом была – выжить в первую очередь самому, и обеспечить, насколько хватает моих навыков и сил, безопасность для коллег, с которыми я работал.

Обеспечить их безопасный въезд на подконтрольные украинской власти территории – после работы на оккупированных землях. Обеспечить им какой-то доступ к материалу, то есть работу "в поле", сглаживать нелицеприятные моменты, которые могли возникать, – "Ааа, вы американцы!"

И, соответственно, при этом работать объективно, проверять факты, которые мы видим, не допускать каких-то оценочных суждений.

У нас было правило с журналистами, с которыми я работал: если мы сомневаемся в чем-то, то мы об этом не пишем. Мы уж лучше лишний раз перепроверим, чем дадим неправду.

Самый эмоциональный этап моей работы – это крушение MH17.

Мы приехали туда одними из первых. Так получилось, что мне сообщили об этом французские коллеги, которые приехали на место буквально сразу, потому как работали рядом – они просто это видели и сразу поехали. И когда представители так называемой "ДНР" ходили рядом и говорили: "Ни*ига себе, вот это мы дали!.."

Когда они сами понимали, что натворили. В тот момент также стало ясно, что здесь творится очень нездоровая история, и важно, чтобы как можно большее количество журналистов туда приехало и начинало там работать.

Используя все возможные и невозможные уловки, мы завозили журналистов туда и без так называемых аккредитаций – просто доставляли их на поле, показывали то, что произошло, чтобы они могли говорить миру, что действительно свершилось большое зло. Что абсолютно невинные люди, никак не связанные с этим конфликтом, погибли.

Последняя моя история – для канадской The Globe and Mail.

Мы, с помощью иностранных журналистов, вытащили с неконтролируемых территорий проукраинского активиста, который вел Твиттер, и в нем было около 20 тысяч подписчиков. Он был там арестован и избит боевиками, у него забрали документы, и очень долгое время он был там заложником. Очень важно было попасть туда и вытащить этого человека.

Если государство или определенная система пытается закрыться от общественности, значит, что им есть что скрывать. Если им есть что скрывать – значит, там творится что-то такое, не те процессы, которые должны там происходить.

Люди, которые действуют эффективно, от журналистов не скрываются. Они открыты, прозрачны, готовы показывать и нести ответственность за то, что они делают.

Собственно, ответственность и проявляется в открытости.

Фото і відео: Олексій Фурман

Текст: Роман Кабачій, матеріал підготований ГО Інститут масової інформації

powered by lun.ua