Освітній бестселлер. Фрагмент зі "Школи майбутнього" Кена Робінсона

У "Школі майбутнього" відомий експерт з питань освіти сер Кен Робінсон – чий виступ на TED має понад п’ятдесят мільйонів переглядів – пропонує практичні рішення критичної проблеми, що постала перед сучасним світом: як змінити недосконалу освітню систему.

у своєму виступі 2006 року Кен Робінсон зачіпає вкрай важливе запитання: чи сприяють сучасні школи розвитку наших талантів, які (на його думку та думку багатьох дослідників, викладачів і філософів) притаманні нам від народження? Він не дає однозначної відповіді, але більшість людей самотужки доходять очевидного висновку.

І ще одне запитання ‒ чи вважаєте ви себе творчою людиною? Чи вважали себе такою до перегляду виступу Кена Робінсона? Чи задумувались ви над цими запитаннями й власним творчим потенціалом?

Що таке творчість? Автор цієї книжки дає влучне означення: творчість ‒ це процес отримання оригінальних ідей, які мають цінність. І будьте певні – ви за замовчуванням володієте цією рисою.

Можливо, ви про це не знаєте й не користаєте з неї, але творчість властива вам від народження. Усі діти творчі! Питання, що його Кен Робінсон порушує у своєму виступі 2006 року, звучить так: чи сприяє система освіти розвитку творчості? І ця книжка - це відповідь на це запитання. І не просто однозначна відповідь ‒ "Так" чи "Ні", а інструкція, як перетворити наші школи, університети й інші навчальні заклади на місця, де розвиватиметься людський потенціал.

На Форумі видавців у Львові видавництво "Літопис" представило переклад українською мовою відомої книжки Кена Робінсона. Книжка потрапила до ТОП-23 найкращих книжок Форуму.

Звернення сера Кена Робінсона до українських читачів:

"Українська правда. Життя" пропонує почитати фрагмент з неї.

Наші спільноти залежать від найрізноманітніших талантів, ролей і професій. Високу якість життя важко уявити без електриків, будівельників, сантехніків, кухарів, фельдшерів, столярів, механіків, інженерів, працівників служби безпеки й представників інших спеціальностей (з дипломами чи без).

Чимало таких фахівців обожнюють свою роботу й дістають від неї велике задоволення.

Натомість акцент на теоретичних дисциплінах у школі призводить, зокрема, до того, що освітня система ігнорує ці професії, вважаючи їх другосортними, призначеними для тих, хто погано вчиться.

Традиційно вважається, що розумні діти вступають до університету. Всі решта покидають науку і шукають роботу або йдуть в училище опановувати якесь ремесло. Так чи так, на освітній драбині вони спускаються на сходинку нижче. І цей поділ на касти – тих, хто вчиться в університеті, і тих, хто обрав прикладний фах – одна з найбільш руйнівних проблем у галузі освіти.

А тепер дозвольте мені зробити коротенький відступ і навести приклад того, що ми втрачаємо, допускаючи цю прогалину.

В середній школі Аналі в каліфорнійському місті Себастопол, як і в більшості шкіл у США, почали присвячувати щораз менше уваги урокам праці. Майстерня перетворилася на склад. Адміністрація школи зосередилась на підготовці учнів до вступу до університету і стандартизованих іспитів, тоді як програми професійно-технічної підготовки відійшли на другий план.

Але Себастопол – це ще й місто, де виходить друком журнал Make, один із головних рупорів руху майстрів. І Make запропонував групі учнів зі школи Аналі прийти в їхню майстерню і спробувати власноруч щось створити на 3D-принтері чи в програмі комп’ютерного моделювання.

Ця програма стала така популярна, що Make більше не міг умістити всіх охочих у своїх майстернях і погодився подарувати обладнання школі за умови, що та пообіцяє розвивати програму трудового навчання.

Кейсі Ши, вчитель в школі Аналі, охоче підтримав цю ідею. Майстерню звільнили від мотлоху, привезли нове устаткування, а члени місцевої громади подарували матеріали й додаткове обладнання та надали фінансову підтримку й консультації.

Дуже скоро програма стала надзвичайно популярна – і не тільки серед тих дітей, яким "світить" училище.

"До нас приходить чимало різних дітлахів – від учнів, які ледве дають раду з основами алгебри, до тих, хто поглиблено вивчає математику, – розповідає Кейсі. – Принаймні половина дітей (якщо не більше) – це ті, кого зазвичай уявляють майбутніми студентами університетів. Думаю, так склалося тому, що ми маємо купу всяких крутих речей: 3D-принтери, електронні пристрої, роботів".

Програма має на меті не просто показати дітям, як користуватися різаком для вінілу.

"Вона виховує в них підприємницький хист – ось що справді важливо. Не просто допомагає їм у майбутньому вступити до коледжу, а показує учням, що вони можуть перетворити свої ідеї на товари, які можна продавати.

На мою думку, це відкриває для них цілком новий спосіб мислення, а не просто: "Ну й нехай, працюватиму в салоні відеопрокату".

Діти виготовили дуже стильні різдвяні прикраси, продали їх і заробили понад тисячу доларів.

Недавно зробили набір підставок для місцевої броварні. Тут живе чимало творчих людей і маленьких компаній, які точно захочуть замовити собі щось подібне. Тоді діти підуть до замовників, проведуть презентації й підрахують вартість, проаналізувавши, скільки матеріалів і часу потрібно, і врахувавши всі інші витрати. Я вже говорив з учителем фінансової грамотності про те, щоб розробити курс із основ підприємництва, який базуватиметься на реальних замовленнях".

Здорова економіка – та, де люди мають ідеї нового бізнесу й здатність реалізувати їх та створити робочі місця.

Року 2008 компанія IBM опублікувала результати опитування керівників організацій про те, які риси вони найбільше цінують у своїх працівниках. Опитали 1500 керівників із 80 країн.

Як виявилось, ось дві найважливіші риси: вміння пристосовуватися до змін і творчість у генеруванні нових ідей.

І багатьом кваліфікованим випускникам їх часто бракує.

Стратегії, що за них так міцно вхопилися реформатори, майже не розвивають умінь, яких потребують підприємці.

Стандартизована освіта, навпаки, може знищити творчість та інновації – саме ті якості, на яких тримається сучасна економіка. Як зауважує Юн Чжао, не дивно, що країни, які демонструють високі результати на стандартизованих тестах, – зовсім не ті, де процвітає підприємництво.

Я вже казав, що, згідно з останнім рейтингом PISA, найефективніша шкільна система в Шанхаї. Та, на відміну від усіх решта, сам Шанхай не так сильно дивується власним результатам.

Ї Хоуцинь, високопосадовець у Шанхайській комісії з питань освіти, нещодавно сказав, що він задоволений тим, як добре учні склали тести, але це його не дивує.

Зрештою, система змушує учнів зазубрювати матеріал, який згодом буде на іспитах. Але їм ідеться не про це.

Комісар Хоуцинь сказав, що комісія міркує над тим, щоб у майбутньому відмовитися від тестування PISA.

"Шанхаю не потрібні так звані "школи номер один", – каже він. – Нам потрібні школи, які дотримуються розумних освітніх принципів, враховують фізичний і психологічний розвиток учнів і закладають міцну основу для того, щоб учні розвивалися все своє життя".

Року 1982 Вейн Ґрецкі був найкращим хокеїстом у світі.

"Секрет мого успіху – простий", – казав він. Інші гравці зазвичай кидаються туди, де щойно була шайба. А Ґрецкі мчав туди, де вона от-от мала опинитися. Мимоволі хочеться провести порівняння: у божевільній гонці за стандартизацією багато країн біжать туди, де, на їхню думку, є шайба, замість того, щоби мчати туди, де вона скоро буде.

***

Стів Ріс – архітектор із Канзас-Сіті, батько вже дорослих дітей. Одного дня його запросили на ярмарок кар’єри в освітній центр DeLaSalle – чартерну школу, що дбає про потреби учнів, які перебувають у групі ризику.

Йдучи на ярмарок, Стів знав, що чимало учнів DeLaSalle доти вчилися в інших школах, але їх звідти вигнали, і що в багатьох із них – проблемне минуле.

Але коли чоловік туди прийшов, то був приємно вражений тим, що ці учні мають значно сильніше бажання займатися чимось у житті, ніж він собі думав.

"Багато дітей не могли знайти предмету, який би їх зацікавив, – розповів Стів мені. – Вони мали клопоти з навчанням, емоційні й соціальні проблеми, але в них був потенціал".

Ріс вирішив узяти активну участь у житті школи. Він розробив програму для старшокласників DeLaSalle, яка давала їм змогу одночасно займатися за програмою першого курсу в коледжі.

Крім того, Стів ініціював наставницьку програму, в рамках якої бізнесмени з Канзас-Сіті прийняли шефство над учнями DeLaSalle.

Вони ходили з дітьми на обід, запрошували їх до себе в контори, а тоді обговорювали з ними специфіку своєї діяльності. Школярі мали змогу зазирнути в своє потенційне майбутнє, а наставники налагодили з ними тісний емоційний контакт, який для багатьох виявився несподіваним і надзвичайно корисним.

Програма виявилася дуже успішною, але Стів Ріс відчував, що це тільки початок.

У ту пору він продав своє архітекторське бюро й поїхав на два роки за кордон. Але Стів не забув про DeLaSalle і те, як вплинули на нього діти. Вони мали неабияку витримку й твердість характеру, хоч інколи й застосували їх не там, де треба.

Повернувшись у США, Стів прийшов у DeLaSalle і запитав керівництво школи, чи міг би він викладати курс творчості й основ підприємництва. Школа відразу погодилась.

"Ми робили різні речі: будували із зубочисток міст, міркували над тим, як написати книжку або як займатися тією чи іншою справою. Я просто хотів змусити їх задуматися над процесом. Як це – мати свою перукарню? Як управляти нею, якщо ви хочете заробити за рік 80 тисяч доларів? Діти читали одне одному статті з ділової рубрики New York Times".

То був дуже позитивний крок, до якого активно долучилося чимало учнів. Але справжній успіх настав трішки пізніше. Стів, який називає себе "затятим автомобілістом", запропонував учням створити концепт автомобіля.

"Ми розробляли дизайн кузова, а не внутрішніх механізмів. Діти виготовляли власні модельки, а тоді ми вибирали якусь одну й робили з пінопласту модель реальних розмірів. Тоді мене почали питати: "А ми можемо зробити справжній автомобіль?" Вони не боялися таких смішних запитань. Але після того, як я всоте повторив "ні, не можемо", то подумав собі: "Ці діти мислять нестандартно – треба придумати, як це зробити"".

Стів розшукав старий розбитий гоночний автомобіль Indy й домовився, щоб його привезли до школи.

Від уявних мостів із зубочисток і пінопласту його підопічні перейшли до значно реальнішого завдання: відремонтувати автомобіль. Той важив дуже мало, бо раніше використовувався для гонок. І Стів вирішив перетворити гоночне авто на електромобіль, паралельно розповідаючи учням про екологічну відповідальність і нові технології.

На той час програма потребувала більшого фінансування, ніж школа DeLaSalle могла їй забезпечити, тому Стів створив неприбуткову організацію під назвою Minddrive.

Спонсорську підтримку надала компанія Bridgestone, яка, крім того, взяла той перший автомобіль на діагностику й визначила, що він проїжджає 445 миль за ціною одного галона палива.

"Раптом діти усвідомили, що вони роблять щось важливе. Вони відчули свою силу. Реставруючи автомобіль, вони дізналися чимало всього про механіку, технології й про те, як створити надійну команду". На момент написання цієї книжки учні – учасники програми Minddrive, виготовили чотири автомобілі: відремонтовані Lola Champ Car 1999 року й Reynard Champ Car 2000 року, а Lotus Esprit 1977 року й Karmann Ghia 1967 року, повністю перероблені нa електрику.

Року 2012 діти вирушили на своєму Lotus із Сан-Дієґо до Джексонвілля, сорок разів зупиняючись дорогою на зарядку, – під час кожної зупинки вони проводили презентації для школярів, студентів професійно-технічних училищ, громадських організацій та природоохоронної організації (клубу Sierra).

У 2013 році вже другим автомобілем – Karmann Ghia – учні вирушили з Акрона до Вашингтона.

Цього разу їхнє авто мало спеціальний пристрій, який перетворював згадки про їхній проект у соціальних мережах на "соціальне паливо".

Кампанію підхопила низка громадських ЗМІ, про неї повідомили в новинах на кількох закордонних каналах, статті про проект опублікували навіть відомі громадські діячі на кшталт Річарда Бренсона й Ненсі Пелосі.

Сьогодні в проекті Minddrive беруть участь школярі з семи шкіл округу.