"Стріляють – а вони грають". Навіщо поблизу фронту дитяча футбольна команда
– Я людина заможна, – перше, що сказав Андрій Олександрович Шапочка, коли ми з ним познайомилися в Красногорівці. – Я свою зарплатню не приховую, це ніяка не таємниця – 5 з половиною тисяч…
– Гривень?! – перепитували мене, коли я, повернувшись з Красногорівки, розповідала цю історію в Києві.
– … з них тисячу, а то й півтори я можу витрачати на дитячий спорт, – сказав Шапочка і запропонував мені проїхати на "Стекляшку".
…Насправді ми говоримо російською, і Андрій Олександрович говорить "состоятельный" и "в состоянии потратить".
"Стекляшка" офіційно називається палацом спорту "Вогнеупорщик", бо належить Красногорівському заводу вогнеупорних конструкцій.
Від початку війни завод не працює – у Красногорівці третій рік немає газу.
Магістральну трубу вже відновлено, але розподільча станція – в червоній зоні. Крім того, що небезпечно підключати, не менш небезпечно і те, що може трапитися після підключення – а раптом туди прилетить.
Тому поки місто без газу і без заводу.
"Стекляшка". Тут і далі - фото автора |
Коли я приїздила в жовтні, "Стекляшка" була великим скляним кубом у центральному парку з вибитими від обстрілів шибками. Андрій Олександрович змітав осіннє листя.
– А як же у вас взимку? Холодно? – цікавилася я.
– Холодно, коли стоїш. А в нас тренування починається з прибирання снігу – розчистили, вже, вважай, розім'ялися.
Коли я приїхала в листопаді, "Стекляшка" вже перетворилася на "деревяшку" – усі розбиті шибки заклали ОСБ.
– Костянтин Іванич дав мені 15 листів ОСБ (плита з пресованої тирси – ред.), – хвалиться Шапочка.
Кожен лист, на хвилиночку, 210 гривень.
При мені він і тренер Олександр Федорович вивантажують питну воду – щоб діти після тренування пили. Теж привіз місцевий підприємець. Просто так. Для дітей.
"Стекляшці" помагають підприємці міста. Ті, кого Шапочка попросив. А Шапочка просить жорстко. Він каже так: я всім готовий помогти, але якщо я щось прошу – то чекаю, що і ти мені поможеш. А вже як не допоміг – більше до мене не звертайся.
Шапочку в Красногорівці знають всі. Бо без нього у місті немає світла: Андрій Олександрович очолює ДТЕКівську підстанцію.
Андрій Шапочка |
– Коли перебивають 110-ку, то я просто йду вздовж лінії. Мене давно ніде на блок – постах не чіпають: кажуть, це ж придурок іде.
– Придурок?
– Ну не придурок – божевільний.
– Вас це не ображає?
– Ні. Вони ж мали на увазі, що ще обстріл не закінчився, а я вже біжу світло лагодити. На такого придурка я не ображаюся. Чи на цього… божевільного.
Він каже, що не боїться, бо всі мінні поля знає.
– Дивіться, чотири ряди загородження – між ними 6 метрів, – починає мені розповідати Шапочка, як влаштовано мінне поле.
Він розповідає, що поспішає полагодити світло не з героїзму, а тому що інакше "все розтягнуть":
– Всі живуть одним днем… Буває 110-ку перебили вночі, зранку їдеш, а вже шматка дроту нема.
– Може, це не місцеві – вони ж тут живуть, їм же самим світло треба, – сумніваюся я.
Але Шапочка мене перебиває: місцеві, 100 процентів.
– Тягнуть все, що можна, – каже Шапочка.
Перший час, коли ще по Первомайці били (обстрілюваний район Красногорівки – Л.Г.), то електрики призвичаїлися, що ремонтувати треба одразу, бо інакше приїдеш на виклик, а дротів уже нема.
Як це побороти Шапочка не знає, знає тільки, що люди діляться на тих, хто дає, і тих, хто краде.
– От, дивіться, навіть ті депутати, що з Майдану прийшли, уже міліонери. Ну як же ж так… – каже Шапочка.
Була "Стекляшка", стала "Дерев’яшка"
Улітку 2014 – го, коли війна тільки починалася і місто опинилося на лінії фронту, тут був розбитий стадіон, розбитий палац спорту… Почалося мародерство – розтягнули все, що можна було зняти, поскручували дроти, зняли радіатори.
Тренер з футболу Олександр Федорович до війни працював тренером у ДЮСШ. Коли почалася війна, виїжджав спочатку в Маріуполь, потім в Курахово, там тепер живуть його дорослі діти. А Олександр Федорович, каже, що вони з дружиною не витримали, повернулися додому.
– І мене одразу потягнуло сюди, в палац, – згадує він.
Тоді старші хлопці залазили у "Стекляшку" через вікна і грали у футбол.
– Уявляєте, стріляють – а вони грають, – розповідає мені Олександр Федорович. – Я тоді й підключився…
З появою тренера вдалося зупинити мародерство. А ще через якийсь час, навесні 2015 – го, з’явився Шапочка.
Почув, що тут хтось є, і прийшов запитати, чим допомогти. Його попросили зробити світло, і тепер тренування тут від ранку до пізнього вечора, а не тільки поки видно.
– Сьогодні в нас що? Середа? – перепитує в мене Шапочка. – Значить, сьогодні о пів на третю буде волейбол для дітей, потім на 15.00 жінки прийдуть на аеробіку, на 16.00 почнеться бокс, на 17.00 дорослий волейбол, а на 7 – му прийде великий теніс і займатиметься дві години. А завтра з 9 – ї і цілий день – футбол.
Тренування з боксу |
Нещодавно Шапочка купив дві буржуйки – пічки скоро приїдуть. Одну він поставить у кутку в залі – щоб зробити теплий кут. Коли стане зовсім холодно в цьому кутку займатимуться найменші.
Поки єдине тепле приміщення у палаці – роздягальня.
– Там у нас мами гріються, поки чекають на дітей, – пояснює Шапочка.
А дітям, запевняє він, не холодно – вони під кінець розминки вже роздягаються й бігають в одних футболках.
Футболу |
І волейболу |
Крім буржуйок з нових придбань "палацу" – спортивний козлик і гімнастичний місток. Позичили в школі.
– Взяв під розписку, ледь не під розстріл, – каже Шапочка.
Тренажери в Стекляшці здебільшого саморобні.
З обрізків пластикових труб зроблено спортивні стійки і швидкісні доріжки.
Мати позичили в ДЮСШ в Марїнці.
– Вони вже просять віддати, але ми поки тягнемо з цим – самим треба, – виправдовується Андрій Олександрович.
Роздягальня |
Красногорівська футбольна команда вже виїжджала на змагання. В Червоноград і в Мукачево. В Мукачево їхали 28 годин. На травень мукачевська команда "Синай" їх знову запрошує.
– А ви до себе не запрошуєте?
– До нас ніхто не їде, – сміється Шапочка. – Навіть Курахово. Ми ж небезпечні. До нас батьки дітей не відпускають.
Красногорівським спортсменам багато допомагає фонд "Свої".
Хотіли зробити платні тренування – по 10 гривень. Але в людей і цих грошей часто нема.
– Або за спорт не звикли платити, – міркує Шапочка.
І нарікає: навіть просиш помогти – поле привести в порядок, пофарбувати щось, плівку на вікна натягнути – і то не приходять. Плівка на вікна – це місцева технологія. З плівкою і тепліше, і безпечніше – якщо поруч снаряд падає, то осколки не розлітаються по всьому приміщенню.
У роздягальні стоїть копилка. Там і копійки, і купюри – від гривні до 200.
Шапочка каже так: Андрій дав грошей, Віталій дав, Світлана дала. А м’ячики дала Альона, в неї магазин.
– В нас таких людей небагато, але вони є. Ті, хто розуміє, що я не для себе прошу – для дітей.
Мені багато показують спортивний реманент, який вдалося зібрати за 2 роки.
– Коли ми починали в 2014–му, у нас було лише 2 м’ячі! Скакалок геть не було, а тепер дивіться скільки! – радіє Федорич.
Я дивлюся. Федорич показує мені скакалки і вантажні стропи, але для чого вони тут, в спортзалі, я, відверто кажучи, гублюся.
– Ви знаєте, що це таке? – загадково усміхається Федорич й, не чекаючи, пояснює, – Діти одягають це на пояс, за цей гачок чіпляють скати, і виходять такі саморобні обтяжувачі.
Федорич розповідає, що нового козла дітям ще не показував – тільки мостик.
– Я їм поставив мостик і мати – так вони, як вловили оцей резонанс, то стільки радості було, вже так настрибалися. Сьогодні кажу: Алєксандрич, треба їм ще зробити стрибки у висоту – стійки є, зараз розміряю по висоті, прилаштуємо трубочку – хай діти стрибають.
Тренажери в Стекляшці здебільшого саморобні. З обрізків пластикових труб зроблено спортивні стійки і швидкісні доріжки |
Шапочка дивиться на стійки.
– Та отут просвердлимо і тут – і все, готово, – примірюється Шапочка.
…На наступний день я застала Андрія Олександровича з викруткою, а на денному тренуванні діти вже стрибали.
– А цю бігову доріжку, – хвалиться Федорич, – ми видивилися в інтернеті. В академіях на такій тренуються!
– Спочатку думали купити, – каже Шапочка. – Але ж це півтисячі гривень… А тут наші витрати які – труби нам дає наш друг – підприємець безкоштовно, це ж обрізки. Ми підрізаємо трубочки під потрібний нам розмір. Єдине, що довелося купити, мотузку. От і все. Так це ж не 500 грн!
– А знаєте, скільки на ній фігур можна робити? – Олександр Федорович мені охоче показує. – Я дома цей ролик на Ютубі з десяток разів передивився, поки все запам’ятав! Воно і ноги розвиває, і координацію, і мислення, і реакцію…
З цих же труб, але з куточків, Андрій Олександрович та Олександр Федорович роблять стійки.
– Для підприємства це некондиція – бачите тріщини на згині, а нам в самий раз! – хвалиться Шапочка.
Ще Шапочка думає, що треба відкрити зал для важкої атлетики, але нічого поки не знайшли – одні гантелі. Навіть штангу нема з чого зробити – метал дорогий.
– Нещодавно я взяв баскетбольні кільця, так що на днях доробимо щити і буде в нас баскетбол, – каже Шапочка.
…Ми з Шапочкою їдемо на машині через усе місто – на ТЕЦ.
Десь він пригальмовує, щоб з кимсь привітатися, десь йому просто махають рукою.
– Розумієте, проблема в тому, що в місті дітям майже нема, що робити. Тому "Стекляшка" – це тільки початок, – каже Андрій Олександрович.
За спорткомплексом ще є відкритий басейн. Колись в дитинстві Андрій Олександрович стрибав там з вишки. І гармати працювали. Не військові, а водні – для того, щоб у басейн з’їжджати.
На наступний рік, каже Шапочка, буде. Він уже і з комендантом домовився, і з церквою "Ковчег" – обіцяли допомогти.
Басейн занедбали тоді, коли в місті почалися проблеми з водою. Давно. Років 10 тому – не менше.
Під час АТО, пояснює Шапочка, знайшли воду ближче – і місто врізалося у ту гілку, що йде на Маріуполь. Тепер з водою в місті все гуд, а отже, басейн можна відкривати.
Але щоб це зробити, треба було 300 метрів труб.
Шапочка каже, що труби він просто знайшов. На лінії зіткнення. І притягнув. Тож і труби теж є.
Так-от занедбаний басейн |
Андрію Олександровича маше рікою маленька дівчинка.
– Це Кароліна, – каже Шапочка. – Вона завтра прийде в групу для найменших.
Футболісти
– Я би хотів набрати першокласників, років по 6 – 7. Приходжу в школу, а їх там на весь клас менше десяти чоловік, – пояснює Олександр Федорович основну проблему спорту в Красногорівці – мало дітей.
Він незадоволений: тренер з Курахова розповідав, що йому важко вибирати, а Федорович бере усіх підряд – аби ходили.
Тренер Олександр Федорович |
– Мої діти – зараз усі там, – бідкається тренер. – Які в мене хороші діти були! Особливо 2 – 3 класи. Зараз вони грають за Курахово. А один хлопчик, Кирило, навіть уже був на перегляді в Дніпрі, п’ятьох запрошували на чемпіонат України…
На всіх дітях, які до нього ходять, Федорич бачить плямку війни.
– А яка вона – ця плямка? – питаю.
– Вони раніше були швидші, меткіші, а зараз трохи пригальмовані. Щось у них з пам’яттю – у всіх. На тренуванні я би раніше на них крикнув, може, й грубувато, а зараз – ні. Їх не можна сварити. Не той час, – пояснює тренер.
Відвідуваність секцій залежить від пори року і від обстрілів. Усі школи міста, а їх тут п’ять, коли тепло, працюють в першу зміну. В холодну пору року усі школи з'їжджаються в одну – 5-ту, де є своя котельня.
5-та школа хоч і тепла, але маленька, тому красногорівським учням доводиться вчитися у дві зміни.
Коли посилюються обстріли, дітей у місті відчутно меншає. Частина виїжджає з батьками в найближчі необстрілювані міста – пересидіти. Звідси найчастіше їдуть у Курахово.
Паша, Денис і Вова не виїжджають. Просто коли обстріл, то батьки їх не відпускають на тренування.
Хлопці приходять тренуватися на 9-ту, бо в них у школі друга зміна.
Паша, Денис і Вова |
Їм по 13 років. Раніше вони були в різних класах – до війни у 2-й школі, яка в центрі міста, були А і Б, а тепер один 7 – й клас. Так що вони ще й однокласники.
У 2-гу школу були прильоти, там пошкоджено дах і постраждало одне крило.
Вони кажуть, що друга зміна – це хоч і не дуже зручно, зате уроки по 30 хвилин: у школі все зробили для того, щоб уроки закінчувалися дотемна, що часто означає "до обстрілів".
Мріють про те, щоб грати в "Шахтарі", але, зізнаються, що поки це не дуже актуально – от сьогодні контрольна з математики. Це актуальніше, а "Шахтар" – буде потім, згодом.
– А чим займаються батьки? – питаю в хлопців.
– Нічим, – кажуть. – Війна ж!
До війни батьки у когось працювали на заводі. У когось зоомагазині. Зараз ні завод, ні зоомагазин не працюють.
– Мама і тварин продала, і магазин, – каже майбутній форвард "Шахтаря".
Він згадує, що у мами був великий хом’як Васька, відгодований – міг і пальця відкусити.
А зараз у них буде урок з основ здоров’я – хлопці сміються, і я запитую, що смішного в основах здоров’я.
– Там розповідають, як дорогу треба переходити. Про те, що газ крутити не можна. І про міни, – коротко переказують вони мені курс.
Про міни кажуть, що за два роки жодної не бачили. Бо вони ніде не лазять.
– Ми акуратно – по алеєчках, по алеєчках і додому, – діляться зі мною прикладними знаннями хлопці.
Федорович тренує їх від 2-го класу і називає "мої чемпіони". Хлопці були на змаганнях у Червонограді і в Мукачевому.
У них багато однокласників і в Росії, і в Києві, і в Маріуполі, і в Курахово. В найжаркіші дні, в 2014-му, хлопці теж виїжджали з батьками. На літо. Думали, що за канікули війна кінчиться.
Війна не кінчилася, а вони більше нікуди виїжджати не хочуть.
– Це нормальне місто, – переконують вони мене.
– Дім – це одне, а куди поїдеш – там не дім, – каже Денис.
– Я би нікуди не хотів. Хіба що можна було би всю вулицю перенести, а краще всю Красногорівку. Бо от приїдеш ти – і що? Нових друзів заводити?!
Я їх розумію: хіба поїдеш з міста, якщо у тебе тут все твоє життя і вся твоя футбольна команда.
На 14.30 приходить група найменших футболістів з мамами.
Поруч зі мною на лавці для глядачів сидить Альона. Вона привела тренуватися сина Сашеньку. Сашкові 5 років.
– Напра – во раз – два, – командує тренер найменшій міні – футбольній команді.
Майбутні футболісти повертаються, але не всі праворуч.
Час від часу Альона приводить на заняття і Сашину меншу сестричку Кіру.
– Тренер набирає з 5 – ти років, а їй лише чотири, але Олександр Федорович Кірі дозволяє, – каже Альона.
З жовтня у Красногорівці відкрили перший садок. До цього два роки садки не працювали. Садок працює з 9-ї до 13-ї. Сашко ходить в садок, а після садка – сюди, на тренування.
Альона з родиною живе на Первомайці. Район вважається небезпечним, багато прильотів, багато розбитих будинків і багато порожніх – тих, з яких мешканці виїхали. Іти звідти далеко. Але Альона каже, що вони ходять, бо дитині потрібні заняття і спілкування з дітьми.
Цю зиму їм поставили вікна – благодійна організація Карітас. Три вікна.
– А минулого року і вікна текли, і двері не закривалися – снаряд поруч впав, – розповідає мені Альона.
Коли були найстрашніші обстріли – виїздили на два тижні. Пожили у родичів і повернулися.
…Саша стрибає через скакалку, йому важко і він час від часу підбігає до мами.
– У тебе все вийде, – каже йому мама, витирає серветкою ніс і Саша знову біжить тренуватися.
Вогнеупорність як бренд
– Коли Лукянченко був директором заводу, – Шапочка розповідає мені про легендарних людей міста, про яких я не маю зеленого поняття, але слухаю уважно, не перебиваючи, – то навіть оперативки відбувалися на стадіоні. Уявляєш, він починав з того, що запитував: "А з яким рахунком зіграв наш "Вогнеупорщик"? А хто забив гол?" Ми тоді за місто грали і на районі, і на області…
– Ви теж грали? – запитую в Андрія Олександровича.
– Ну це давно було, – скромнічає Шапочка.
– У 81-му, – підказує Федорич.
Цей спорткомплекс побудували перед Олімпіадою – 80.
Тоді в кожному цеху на заводі була своя команда.
– У нас тут часто і пулька проходила, – каже Федорич і пояснює: пулька – це фінал району.
– А ось це – Федорич показує мені фотографію на стіні, – мій вихованець Серьожа Задорожний, за "Шахтар" грав…
"Стекляшка" і досі належить заводу вогнеупорних конструкцій, але життя в ній підтримують Андрій Олександрович та Олександр Федорович, які до заводу не мають ніякого стосунку.
Є гендиректор виробничого об’єднання Реваз Джоджуа, йому писали листа від ВЦА, просили передати стадіон та палац спорту на баланс міста. Отримали відповідь: питання про передачу спорткомплексу вирішуватиметься після закінчення АТО.
– Ми навіть думали перейменувати "Вогнеупорщик" – все – таки завод нас не фінансує, ніякого стосунку до заводу ми не маємо… Але потім подумали: "Вогнеупорщик" є "Вогнеупорщик", ми виросли в ньому, це наша традиція і наш бренд, – розповідає мені Шапочка.
З Олегом Ливанчуком, військовим комендантом Красногорівки, говорю про палац спорту і приватну власність.
Питаю, чом би ВЦА не натиснути на власника, щоб той передав палац місту – адже тоді можна буде зацікавити благодійні фонди, які б допомогли трохи з розбудовою. Адже на відбудову приватної власності грантів не дадуть…
До того ж спорткомплекс стоїть у центральному парку, завод за ним не доглядає, стадіон руйнується – якби не Шапочка, там би давно були чагарі та руїни. Що це за центральний парк з чагарями?
Але Ливанчук каже жорстко: ми приватну власність не відбираємо. Ні машини, ні палаци спорту.
– От я прийду до вас і скажу віддати місту вашу машину: я ж не собі, місту. Це правильно? – він екстраполює ситуацію на мене, і пояснює: купити – інша справа. Але і грошей нема, і власник продавати не збирається.
Військовий комендант Красногорівки Олег Ливанчук |
– Тут усе руйнувалося десятиліттями. У міста нічого не лишилося, крім житлового фонду, який давно не ремонтувався: завод продали, клуб продали, спорткомплекс теж, – описує він ситуацію, що склалася в Красногорівці перед війною.
Коли я його запитую, як він ставиться до Шапочки, то він дивується:
– А як я маю до цього ставитися? У людини серйозна робота, а він ще й взяв на себе відновлення спорту в місті. Він організував волонтерів – своїх друзів, батьків, тренерів. Все повністю відновлює. Хоча це йому не належить. У нас там вся молодь задіяна – футбол, волейбол, бокс, теніс… На змагання їздять. По спорту наша Красногорівка уже звучить!
Андрій Шапочка |
…Увечері дорослі грають у волейбол. І Андрій Олександрович теж грає. І Саша грає.
Саша – залізничник. Працює на станції Роя. У вересні друзі покликали помогти: прибрати, розчистити поле. Потім разом вставляли вікна. Організувалися у волейбольну команду.
– Зараз темніє рано – каже Саша. – Додому прийдеш, а там тільки СепарТВ і російські канали. А тут і люди хороші, і грати цікаво і можна щось корисне разом зробити. Реальна віддушина, розумієте?
Леся Ганжа, спеціально для УП.Життя
Репортаж підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.