Як Лена Розвадовська воює за дітей. Історія перша: Альоша і Ко

Лена Розвадовська живе у Слов’янську уже трохи більше двох років. Їздить по прифронту і спілкується з дітьми. Вона називає себе волонтером, бо треба ж якось себе називати.

Наприкінці 2014-го року Лена ще жила в Києві й працювала прес-секретарем Уповноваженого президента України з прав дитини.

[L]На початку 2015-го покинула роботу, спакувала речі в дорогу, несезонний одяг і книжки занесла до родичів, решту – продала, і переїхала до Слов’янська. Тоді здавалося ненадовго, на місяць-два – до кінця війни.

– Розумієш, – пояснює Лена, чому треба було вчинити саме так, – ми через 10 років матимемо покоління українців, яке виросло на війні і яке ніхто не розумітиме.

Вона хоче розуміти, і в неї тут уже багато дітей. І в Авдіївці, і в Золотому, і в Зайцевому, і в Красногорівці. І ще там, де я з нею не була.

Її прифронтове волонтерство починалося з того, що вона жила в центрі для переселенців, бо це було безкоштовно, і їздила по всьому прифронту, в найгарячіші точки. Тоді було зовсім гаряче і дуже страшно, зараз так уже не буває.

Каже, що відтоді не може зносити страви під назвою "м’ясна підливка" і запах столовської їжі. Бо це теж один із запахів війни. Буденний, як фанера на вікнах в обстрільних районах.

– Мене одна дівчинка запитала, де я ховаюся під час обстрілів. А я кажу: ніде, в моєму місті не стріляють. Вона дуже здивувалася, питає: "А чому?". А я кажу: тому, що війна не скрізь, – Лена багато розповідає, поки ми їдемо.

Наш перший маршрут такий: спочатку за м’ячиком, потім за тортом, а потім у Воздвиженовку.

Там живе Альоша, а ще інші діти – Ваня, Надя, Ліля і Антон. Учора було день народження в Наді, тому ми купуємо торт.

Лена познайомилася з Льошею, коли читала по школах лекції про мінну небезпеку.

Автор ілюстрації Dan Archer

Розвадовська переодягалася в кицьку і розповідала діткам, як виглядають міни і що їх не можна чіпати. Це була програма Швейцарського фонду з протимінної діяльності. З такими лекціями-виставами у 2015-2016 роках вона об’їхала з сотню шкіл і дитячих садочків на лінії вогню.

– Я весь час запитувала, чи є діти, які постраждали від мін. І в Новолександрівці в школі виявилося, що є такий Льоша, якому відірвало три пальчики. Він знайшов детонатор від гранати, підняв його і той вибухнув, – це коротка історія знайомства Лени й Альоші.

А після того, як вони познайомилися, Лена заплатила за Льошине харчування в школі. За рік. Бо Льоша з бідної багатодітної родини.

Старші сестри вже живуть окремо, а в школі їх лишилося троє – Альоша, Ліля та Антон. Ліля і Антон ще в молодших класах, їх годують безкоштовно, а на Альошу у батьків не вистачило.

– Було таке, що в школі йому то вчителі скинуться на харчування, то хтось з дітей захворів – йому ту порцію віддадуть…

Потім Лена з Тарасом Томенком знімали про Альошу фільм. Поки знімали фільм, Лена подружилася з дітьми.

– Ми хотіли у фільмі показати трагедію війни на долі однієї дитини. Щоб діти не відривали собі пальчики. А ще це фільм про те, що війна не має кордонів – дитина може знайти такий детонатор будь-де, – каже Лена.

Воздвиженовка – маленький хутір, кілометрів зо 20 від лінії фронту, але на початку війни від них бойові дії були зовсім близько. Навіть міни в городи прилітали.

Та що вже казати про Воздвиженовку, якщо не так давно гранату знайшли у Києві на дитячому майданчику. Хоча де Київ, а де – лінія фронту.

В Льоші є протез, але носити він його не хоче – бо незручно. До того ж у нього рука росте, і він йому тисне.

Льоша усього навчився без протезу – одною лівою і двома пальцями на правій.

Зараз Льоша той детонатор взагалі не згадує. У нього все гаразд. Він ходить в школу, пасе корів і ловить рибу.

– Я так скажу: у цих дітей проблема не так міни, як батьки, – пояснює Лена.

І, власне, про це ця історія.

Воздвиженовка – хутір на три вулиці. На кожній вулиці женуть самогон. Там для руїни війни не треба.

– Хочу, щоб у нього було якесь майбутнє, – каже Лена.

Але дитині з родини, де батьки п’ють, до майбутнього ще треба дожити.

Бо там ризик – все. Навіть життя в тій хаті, де вони живуть.

Воріт нема, а ворота – золотий запас найбідніших, якщо вже продано ворота – значить, все, більше пити нема за що.

Туалету теж нема, ніякого.

Замість вікон – фанера, ніби після Авдіївки з Красногорівкою такому не дивуєшся, але це ж не Авдіївка, тут не стріляють.

Світла в Альоші теж немає – відрізали за несплату.

Автор ілюстрації Dan Archer

– Можеш уявити, який там борг набіг, якщо багатодітній сім’ї відрізали світло? – каже Лена.

Я запитую, чим же можна допомагати в таких умовах. Яке тут може бути волонтерство, якщо це край? От що вона робить для Льоші, приміром, крім шкільного харчування?

Лена спочатку щось згадує – зошити, олівці, одяг, а потім каже, що не хоче перелічувати дрібниці. Бо глобально таким не поможеш, а помогти глобально в такій ситуації – це вирвати дитину з корінням з того середовища. Позбавити батьків батьківських прав. Ну і нащо така допомога, якщо діти люблять своїх батьків?

– Але Льоша не проста дитина, розумна, – каже Лена. – Я його полюбила, і хочу наглядати, як він росте.

А ще вона стежить, щоб Льошу не закидали подарунками за відірвані пальці. Бо він живе своє складне життя, і це життя формує його характер. Льошин характер Лені подобається: Льоша здобуває рибу, щоб годувати меншого брата і сестру.

– Ми їздили з ними в Покровськ – я ж усіх дітей стараюся вивозити кудись, на велику землю, щоб вони хоч трохи світу побачили, хоч ближнього. Зробили дві важливі справи: покаталися на каруселі і купили вудки, – розповідає Лена.

Їм треба саме вудки, а не риба: їм не можна постачати продукти, бо вони їх добувають – ловлять рибу, пасуть сусідські корови за молоко…

Лена згадує, як торік вони разом з дітьми плавали на ставку, смажили сосиски, грали у м’яч…

Ми веземо Льоші і його друзям іграшки та м’яч.

Колись їх знімали журналісти ВВС, а потім через Лену передали дітям подарунки.

– Я вже їх вожу в багажнику два тижні, ніяк до них не потраплю, – каже вона.

І я знаю: це ж Лена. Вона зранку може не знати, куди її занесе в пошуках дітей. Тому в неї повний багажник – для всіх.

Заїхала в Золоте, а там у дітей немає м’яча. Віддала їм Альошин, а на заміну купила інший. Такий самий.

Була в Зайцевому. А там Едік.

– Ми з ними весь час у волейбол граємо, а тут в Едіка прокинувся інтерес до футболу. З другим м’ячиком довелося попрощатися… – каже вона.

Це вже третій м’яч. Ми його купили в Слов’янську і веземо Альоші.

– Знаєш, – каже раптом Лена, – вони такі класні, я сама з ними відпочиваю…

Поки їдемо, говоримо про те, чим можна помагати дітям з сімей, де батьки п’ють. І Лена каже просте слово: дружити.

– Хочу додати ще якихось барв у їхні життя, щоб вони ще щось бачили, крім п’яних морд, розумієш? – каже вона

Автор ілюстрації Dan Archer

Ми під’їжджаємо до Воздвиженовки.

…Зі своєї хати з фанерними вікнами вибігає Надя. Вона рада бачити Лену, але засмучена. Її образив друг старшого брата, що п’є у них вдома. Він зараз у них живе, тому що взяв у батька гроші, цілих 600 грн і тепер тато погрожує його вбити… Надя запросто пояснює причину конфлікту і його можливі наслідки.

Вчора Наді виповнилося 14.

– Як тебе вітали, – запитую в Наді.

– А ніяк, – відповідає вона.

Перелічує: привітали з класу пара чоловік у ВК, от Лена приїхала, а ще дядя Юра подзвонив.

Дядя Юра – це військовий, що тут стояв.

– Ми його називали "папа", – каже Надя. – Ми до нього приходили спілкуватися, він нам давав телефон пограти. І планшет…

А вчора дядя Юра сказав, що в нього синочок народився.

– Назвали Міша, – щиро радіє Надя.

Надя розповідає, що буде робити паспорт. Вона доросла і вже все вирішила: треба робити не паспорт-картку, а паспорт-книжечку, бо там все написано і прописка є.

Ми їй кажемо про те, що картка – це крутіше, і що це майбутнє, і що там теж є прописка, тільки на чіпі, на що Надя каже, що майбутнє майбутнім, а у них на блок-постах сканери спрацьовують не завжди.

Прибігли молодші діти – Ліля й Антон. А Льоша йде поважно: вітається, але уваги ні на мене, ні на Лену особливо не звертає – не маленький.

В нього справа: перевіряти сітки. В сітках риба. Риба – це їжа і гроші: частину улову хлопці продають.

– Я вам м’ячик привезла, – кричить Лена. – Але так, щоби на всіх…

Молодші радіють, а Льоша лише киває.

З усієї компанії сьогодні в школу сходив тільки Ваня. Решта не пішли. Причина поважна: бо дощ.

Лена сміється і розповідає, що якось шукала Альошу.

– Приїхала в село, а Альоші немає. Кажуть: у школу пішов. Я дзвоню директорці, а школа в сусідньому селі – Новоолександрівці. Вона каже: "Альоші в школі нема".

З’ясувалося: він вийшов з дому, по дорозі до школи хтось наступив йому на п’ятку, від його кеда відірвалася підошва, він повернувся додому, перевзув кеди, але в школу вже не пішов – пішов пасти корів.

Ми йдемо на озеро – старші хлопці Льоша і Ваня перевірятимуть там сітки, а ми їстимемо торт і гратимемося.

Надя всю дорогу розповідає про свій телефон. З усієї компанії телефон є тільки в неї. Надіна тьотя працює в Португалії. Тьотя доглядає там за бабусею – у неї красивий будинок, квіти, лавочки… Надя теж такий хоче. Тому вона звідси поїде. Через рік. Коли закінчить 9 класів.

– А чого тут лишатися? – міркує Надя. – Магазину – й того нема… Є один – на дому. Але він рідко працює...

Поки Надя розповідає про тьотю й телефон, Ваня й Альоша надувають матрац – щоб сплавати за сіткою.

– Лена, надувати вмієш? – гукає Ваня.

Ваня з Альошею надувають матрац по черзі. Їм помагає Антон.

Автор ілюстрації Dan Archer

Ліля весь час мовчить, а Надя розповідає. Надя хоче поступати в училище на перукаря. Майже всі дівчата по донецьких селах хочуть на перукаря.

Але в Покровську вона вчитися не хоче. Хоче в Київ. Їй так радить брат. Брат класний, він зараз сидить в Макіївці, але скоро має вийти. А ще Надя думає, що можна поїхати в Слов’янськ.

Слов’янськ вона знає, але як сама каже, "не весь". Вона там жила 4 місяці. В притулку біля вокзалу. Бо мама ще так, каже Надя, а тато пив по-чорному. Але удома все одно краще, хоча тут і скандалять. Зате не примушують лягати спати. Ще рік лишилося потерпіти.

Надя любить плести коси. От Лені вже заплітала. І маму підстригала. Уже двічі. Надя хвалиться манікюром. Гель-лак. 90 гривень. Роблять в селі.

– Красота, – каже Надя.

– Красота, – каже Лена.

На моєму диктофоні чути сильний вітер, жаб, птахів і цвіркунів. На озері лебеді. Пара. І діти на матраці – Льоша і Ваня, що пливуть по свою рибу.

Рибин сьогодні дві, але великі – карп і судак. У судака – великі зуби і це всіх тішить.

Автор ілюстрації Dan Archer

– Щось посмажать, щось продадуть, – підсумовує улов Надя.

Торт ми вже з’їли, і в іграшки пограли, навіть сміття прибрали в кульок, як Лена навчила.

В озері плавають риби, лебеді і пляшки – від горілки і від пива.

– А давайте на машині покатаємося! – каже Антоха.

Він хоче їхати в Лондон, Париж і Америку, але зрештою завертаємо на дитячий майданчик, який побудували тут, у Воздвиженовці, і який Лена ще не бачила, а потім в Новоолександрівку – сусіднє село, де школа.

– Привіт! – гукають діти з машини усім, кого побачать.

Перед магазином в Новоалександрівці виходимо і купуємо морозиво на всіх.

Поки їмо, під’їжджає автобус, що везе людей з ферми. Жінки з автобуса заходять в магазин, а виходять звідти з пивом і сємками.

– Треба ж людям відпочити після роботи! – коментує Надя.

– Ну що, може, й ми винця вип’ємо? – жартує Антон.

…Всю дорогу з Воздвиженовки до Авдіївки ми говоримо про Альошу. Про Надю. Про те, що діти вже, напевно, пробували алкоголь. Що без мату вони говорять хіба що з Леною, ну і, може, з учителями.

[L]З нами Альоша не сказав жодного слова. Крім того, що все гаразд. Ні, він не проти поговорити. Може, і пальці показати. Треба?

Я сказала: ні.

Лена каже: за Льошу в мене душа спокійна. Аргументи в неї такі: по-перше, Льоша взяв на себе відповідальність за молодших, а по-друге, Льоша любить малювати.

…Я кажу, що діти видаються приреченими своїм середовищем – тут в алкоголю площа ураження більша, ніж у детонатора.

Лена каже про інший світ, який, живучи в Києві, не помічала.

– Виявляється, що є купа людей з іншими уявленнями про нормальне – ну нема світла і ок, ну можна вікна не склити, можна ворота продати… Я не одягаю плащ всемогутності: от я вас зараз діточки вмию, і ви будете такими, як я хочу. В них своє життя – де і школа необов’язкова, і риба з коровами головніші. І все б нічого, якби не алкоголь.

Далі вона каже: що я можу, крім дружби?

– Я можу дати їм лише спілкування, показати інше життя. Себе як іншу людину. Яка живе інакше. Запросити Тараса Томенка – режисер. Тебе – журналіст, – після Воздвиженовки слово "режисер" звучить як "космонавт".

…Вже десь на в’їзді в Авдіївку Лена запитала:

– А вони подякували?

Я нагадую, що Надя подякувала. Одразу. Решта – не пам’ятаю. А Лена каже:

– Я найбільше не люблю, коли у тих, кому ти помагаєш, з’являється відчуття, що нам і так все куплять, бо ми бідні діти...

І тут же додає:

– Знаєш, про що я мрію? Купити Альоші костюм на випускний. І щоб він вчився. От неодмінно вчився. Бо це майбутнє.

Леся Ганжа, журналістка, редакторка "Доступу до правди", спеціально для УП.Життя

Dan Archer, ілюстрації

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.