Як Лена Розвадовська воює за дітей. Історія третя: Альонка з ДЦП на лінії фронту
Лена Розвадовська живе у Слов’янську уже трохи більше двох років. Їздить по прифронту і спілкується з дітьми. Вона називає себе волонтером, бо треба ж якось себе називати.
Наприкінці 2014-го року Лена ще жила в Києві і працювала прес-секретарем Уповноваженого Президента України з прав дитини.
[L]На початку 2015-го покинула роботу, спакувала речі, несезонний одяг і книжки занесла до родичів, решту – продала, і переїхала до Слов’янська. Тоді здавалося ненадовго, на якийсь місяць-два – до кінця війни.
– Розумієш, – пояснює Лена, чому треба було вчинити саме так, – ми через 10 років матимемо покоління українців, яке виросло на війні і яке ніхто не розумітиме.
Вона хоче розуміти, і в неї тут уже багато дітей. І в Авдіївці, і в Золотому, і в Зайцевому, і в Красногорівці. І ще там, де я з нею не була.
– Я побачила, як щось повзе по городу, – розповідала мені Лена, як знайшла маленьку дівчинку з ДЦП, що живе на Старій Авдіївці.
І не просто на "Старухє", а на "Ямі" – небезпечному районі небезпечного міста.
Альонка тоді "допомагала" бабусі на городі – вона любить допомагати, але її рідко беруть на город – стріляють. Тож коли не стріляють – для Альонки це подвійний джек-пот.
Автор ілюстрації Dan Archer |
Коли Лена познайомила мене з Альоною, був липень 2016-го.
Тоді її життя виглядало так: вони живуть великою родиною – бабуся Наташа, дідусь, мама Оксана, Толік, брат Альони і дядя Саша, двоюрідний брат мами.
– Я, як картоплю копала, то дід з мене сміявся. Зранку вийшла копати – тихо-тихо. Тут раптом чую – автоматні черги. Я залягла, а дідусь каже: дивлюсь на тебе, а ти лежиш і траву рвеш. Ну а що було робити? Як я вже все одно лежу, то хоч щось зроблю, – розповідає бабуся Наташа.
Щоб Альонка могла гратися надворі, їй побудували укріплену пісочницю – у шинах, які загороджують Альончин куточок з піском, застрягають кулі.
Наташа розповідає, як вони з Толіком, старшим братом Альони, пустять над пісочницею виноградну лозу, щоб улітку була тінь.
А ще зроблять з пластикових пляшок метеликів і бджілок і повісять на виноград. Вони в інтернеті знайшли, як зробити поробки з пляшок, і тепер планують прикрасити – щоб було красиво.
У липні минулого року Альонка лежала у гіпсі – Лена зібрала гроші на операцію, Альонці прооперували одну ногу.
– Перший тиждень вона кричала "Я хочу встати" і весь час просилася "Бабулічка, пішли на город".
Ми з нею пісні співаємо і "По Дону гуляет козак молодой" і "Ой на горі два дубки", – розповідає Наташа.
– І "Ой мороз мороз", – каже дід. – Бо це моя улюблена!
Мені здалося, що Наташа – педагог, але вона тільки розсміялася – каже, була машиністом крану, працювала в ливарному цеху в Донецьку.
Вона вчить з Альоною вірші та пісні. З Толіком дивиться "Підводний світ Кусто". Робить поробки.
– Інтернет – хороша штука, все можна знайти, – каже Наташа.
Коли є світло, то є й інтернет. До позавчора два дні не було світла і чотири води – результати обстрілів. Зараз стріляє тільки кулемет.
Автор ілюстрації Dan Archer |
Чому ви не поїдете звідси, питаю я.
– Я звикла, що я тут виростила – той же огірок, помідор, картоплю, капусту… Я не любитель просити. Я люблю, коли все своє, – так пояснює вона.
Так перебування під кулями пояснює багато хто – якщо не огірком і помідором, то власним будинком і народною мудрістю – стінами, які помагають, і домом, який фортеця.
Оксана – мати Альони, теж так вважає. Вони вже їздили. І повернулися. Кажуть, було зовсім важко. А тут – дім. І сестра Оксани теж живе неподалік. Теж виїжджала, й теж повернулася.
У Толіка в класі вчиться 6 дітей. До війни, він говорить, було і дітей більше, і взагалі краще – пускали самого і на вулицю, і в гості до брата.
– А в нас кульок додалося, – Наташа показує табуретку, на яку тут викладають кулі. – Це тільки те, що у двір прилетіло. Калібр різний-різний. Ось ця нам залетіла прямо у вікно. А ось ця так вдарилася об залізо, що її аж сплюснуло…
– Бабуля, дай мені порахувати, – гукає Альонка.
Вона лежить під пологом, як справжня принцеса. Рухатися не може – гіпс на дві ноги й аж до пояса.
Кулі Альонці рахувати не дають. Вона рахує олівці й цукерки. Й обіцяє Лені, що буде танцювати.
Коли ми йдемо звідти, Лена страшенно засмучена. Що втягнула родину в цю історію з операцією. І що, може, не треба було…
Постійно працює стрілкова, а Лена каже: "Вона ж тепер зовсім безпомічна. Раніше вона хоча б могла відповзти…"
Автор ілюстрації Dan Archer |
…Травень, 2017 року. Альоні лишається друга операція.
– Я тоді думала, що назбираю грошей на операцію, і це вже все. А з цього тільки почалося. Бо потім післяопераційний період, реабілітація, новий інвалідний возик – бо Альонка не могла ніде спати!
Потім я купила їй крісло-туалет в Авдіївський реабілітаційний центр, бо її інакше могли виключити. Так воно там і лишилося. Не буду забирати. Воно ж потрібне іншим дітям…
Зараз Лена каже, що за Альонку вже спокійна. І не тільки тому, що гроші на останню операцію повністю зібрано, а тому що родина – мама, Толік, Альонка і дядя Саша, більше не живуть в Авдіївці.
Вони уже в Лимані. І зараз Лена купує їм дім. Ну як купує – знайшла дім, знайшла спонсорів…
Поруч з новим домом ліс, футбольне поле, бібліотека. І головне – в Лимані не стріляють.
– Мені подобається, що вони переїхали. Якби вони хотіли сидіти в Авдіївці на безкоштовній гуманітарці, то вони б так там і сиділи. І цьому є маса прикладів, – говорить Лена.
Приклади ми знаємо. І в Авдіївці такі є. "Ленчик, в мене памперси скінчилися", "Ленчик, приїжджай – нам треба дитяче харчування", "Лена, привези мені чоботи, 37-й розмір…", – волонтери отримують багато дзвінків від людей, які вважають, що світ їм винен за те, що вони "сидять під кулями".
Але це окрема історія, й ця історія точно не про Альончину родину.
…Вони трималися за дім до останнього, але в лютому 2017-го, коли були страшні обстріли Авдіївки, перебили трубу міського водогону, дім сильно підтопило – вода стояла на півметра.
– Я встала серед ночі, у пічку підкинути, – згадує бабуся, – а тут скрізь вода, і ми почали вичерпувати…
Тоді Лена їх вивезла. Спочатку до родичів у Димитрів, а потім сюди, в Лиман. Це безпечні міста на Донбасі. Там нема війни.
Лена каже, що заплатила лише за машину, а їхня родичка знайшла їм у Лимані хату, де вони платять лише за комунальні послуги.
– А я бачу по лицях, що вони ожили – малий просто літає, в Оксани лице посвітлішало, Альонка краще реагує на все… Потім Толіка влаштували в школу, Альонку – в реабілітаційний центр, – розповідає Лена вже лиманську частину родинної історії.
Автор ілюстрації Dan Archer |
Потім почали думати, щоб лишитися, купити хату…
Знайшли будиночок на тій самій вулиці, де вони живуть, за 3,5 тисяч доларів. Гроші на цю покупку дала Асоціація милосердя "Еммануїл".
– Я не хотіла з людей збирати їм на дім. Мене зупиняло дві обставини.
По-перше, дуже велика сума і це буде довго.
По-друге, все-таки і Оксана, і Саша можуть працювати. То чому інші люди мають їм купувати дім? Все-таки це не лікування, – пояснює свою позицію Лена.
І ще каже: що все її волонтерство – це коли одні її друзі помагають її іншим друзям.
А вона що? Вона ж нічого. Просто вона дружить з "Еммануїлом", а в "Еммануїла" є програма по житлу…
Гроші на операцію Альоні Лена збирала через Facebook – от Андрій Цаплієнко, згадує Лена, почув її прохання, й перекинув гроші на картку, а ще Сергій Каразій та інші друзі-журналісти.
Командир Володимир Регеша (позивний Санта) зробив репост, закликавши допомогти, і тоді перекази посипалися один за одним.
– Особливо порадував один коментар до грошового переказу "Від саперів міста Авдіївки", – сміється Лена.
З США люди переказали долари, відгукнулись друзі з якими вона сто років не спілкувалась, двоюрідний брат, військові, подруги слали кошти, хоча в багатьох, каже Лена, у самих не найкраща фінансова ситуація.
– Я тряслась за кожну копійку. 50 грн від незнайомої людини, яка повірила тільки в мій пост на Facebook, це надзвичайна відповідальність.
Часто журналісти чи друзі моїх друзів й подруги моїх подруг просто шлють мені кошти з коментарем "це тобі на дітей", – розповідає Лена.
…Оксані подобається новий будинок. Вони поки живуть в цій, зйомній хаті, але город засадили там – на новому обійсті, на Партизанській, 66.
Оксана вже посадила моркву, картоплю, буряк, кукурудзу, редиску, огірки… Насіння привезла Лена – програма фонду "Папа для України", з яким Лена тепер співпрацює по одній з програм – але це теж окрема історія. Про Лену є багато історій.
Автор ілюстрації Dan Archer |
Поки я говорю з Сашею та Оксаною, Лена малює з Альонкою коло.
– Коло, – каже Альонка.
З Авдіївки з минулого літа в мене є гарне фото Саші з Оксаною – вони тримають кроликів. Я питаю, чи будуть вони заводити кроликів тут, в Лимані.
– Кролики, – згадує Альонка.
Оксана вишиває і хоче вишити Лені квіти.
– Ви мені вже дарували, – сміється Лена. – Скоро виставку зможу зробити…
Лена дбайливо зберігає Оксанині малюнки і вірші – тут, в Лимані, Оксана почала малювати.
– До вас є побажання, – каже Саша, звертаючись до Лени. – Коли ми влаштуємося в новому домі, знайдіть один вихідний день, щоб ми могли нормально поспілкуватися, без поспіху…
– В ліс сходити, – запрошує Оксана.
– Коло. Намалювала, – знову каже Альонка.
У Лимані в родини суттєва проблема: Оксана не може оформити ні соціальні виплати на себе й Альону, ні переселенські – поки вони не купили будинок, то теж вважаються переселенцями (станом на сьогодні вже все оформлено, але в травні, здавалося, ситуація зайшла в глухий кут – Л.Г.).
– Два місяці передають їх документи на соціальні виплати з Авдіївки в Лиман! Фактично в межах одної області. А це дуже бідна родина, яка не може прожити без цих виплат, бо в них немає запасу. Я вже замучилася гроші висилати! – обурювалася Лена.
Ну навіть якщо така довга процедура, каже вона, то невже не можна її прискорити, якщо сім’я приїхала з лінії фронту з дитиною-інвалідом?!
Оксані допомагають продуктами у школі, де вчиться Толік. Батьківський комітет зібрав їм консервацію. Бабуся з Авдіївки привезла борошна.
– Ось така проблема! – голосно каже Лена, коли ми обговорюємо з Оксаною ситуацію по соцвиплатах.
Автор ілюстрації Dan Archer |
– Проблема в мене, – луною відповідає Альона.
– Яка проблема?! – здивовано реагуємо ми на таку несподівану участь Альонки в діалозі про соціалку.
Але Альонку непокоїть інше:
– Проблема. Лікарів боюся.
Це справді проблема. Оксана каже, що їх у харківській лікарні, де роблять операцію, суворо попередили: якщо дитина кричатиме при огляді, то операцію їм не зроблять.
– Людина боїться, що їй зроблять укол, – каже Альона.
– Але ж треба робити операцію, – кажу я дуже серйозно. – Будемо робити другу ніжку? Що ти вибираєш?
– Олівці, – суворо каже Альонка і малює ще одне коло.
Лена поїде з ними. Тільки спочатку будинок, потім соціальні виплати, потім до Харкова.
Прийшов зі школи Толік.
– Я люблю Толіка, – сповіщає Альонка.
Толік розповідає, що сьогодні в нього була географія, малювання, історія, класна година, а ще йому треба в бібліотеку.
В лиманській школі у його класі 27 дітей, а в Авдіївці було 6. Там, де стріляють, маленькі класи і вчителі дозволяють на уроці поспати після нічного обстрілу. Тут такого нема.
Альона теж вчиться у школі. До неї приходять вчителі у реабілітаційний центр. Вона на індивідуальному навчанні.
А ще Оксана хоче, щоб Альонка ходила до музичної школи – це потім. Спочатку будинок, потім операція, а потім – музична школа.
Оксана показує нову хату. Город. Літню кухню.
– Там літня кухня велика, – розповідатимуть потім про ту літню кухню бабуся і дідусь, що лишилися в Авдіївці. – Ми би її полагодили і, може, б теж зажили б там, з ними…
Поки старі люди лишаються в Авдіївці: по-перше, город, по-друге – стережуть будинок. Щоб не розтягли. На українській війні більшість старих людей відправляє молодь подалі від війни і стереже будинки. Від мародерів.
Автор ілюстрації Dan Archer |
Оксана каже, що їй у Лимані добре, але вона сумує за домом. За тим, що в Авдіївці. Бо там мама, тато, кролики і роки її життя.
– Треба старим на бензин знайти, хай до дітей з’їздять, – прикидає собі Лена: все-таки 120 км туди і назад, а пенсія у старих тисячі півтори, не наїздишся… Значить, треба знайти на бензин.
Ми прощаємося, і Оксана йде з Толіком у бібліотеку – записуватися.
Лена каже: це ресурсна родина, такій приємно помагати.
Мені видається "ресурсна" невиправданим, але Лена не погоджується: тут займаються з дітьми і саджають город.
– Той, хто саджає город, той уже чогось хоче, – формулює Лена.
І ще вона каже, що тепер нарешті спокійна.
– Я вічно кудись бігла, щось шукала: ще одна операція, треба 5 тисяч, поїздка до Харкова – ще 2 тисячі, хату купити… А тут про хату вже домовлено, на операцію гроші зібрано… Мені спокійно. Меблі собі якось самі надбають… Я вже все, – видихає вона.
– А де межа потрібної допомоги? – питаю.
– Базові потреби. Не можна розбещувати. Дах над головою – це базова потреба. Ліки, операція – це святе. Їжа, психолог. А решта – не можна. Є багато сімей з дітьми-інвалідами, усім не допоможеш... Треба, щоб люди навчилися дбати про себе самі, – вона говорить це жорстко, ніби інша Лена, а насправді та сама.
[L]…Оксана збирається варити варення з зелених шишок. Тут в Лимані таке варять. І обіцяла й на Лену наварити.
– Зараз починається наступний етап, – каже Лена. – "Приїжджайте в гості", "Приїжджайте попити чайку" – для мене це набагато важче, ніж зібрати гроші на будинок… Бо я, насправді, інтроверт і соціопат… – каже Лена і я їй вірю.
Не в те, що вона соціопат – це наговорює, а в те, що це їй важко.
На прощання Оксана і Толік подарували Лені великий букет бузку. Лена дуже щиро дякувала. А потім, коли ми від’їхали від Лимана, зупинилася і сказала: вибач, висаджу бузок, бо не доїду.
В неї страшна алергія на квіти.
Але треба брати. У людей, які хочуть віддячити, неодмінно треба.
Леся Ганжа, журналістка, редакторка "Доступу до правди", спеціально для УП.Життя
Dan Archer, ілюстрації
Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.