КДБ, дитбудинок і Сибір. Як 73-річна жінка збирає історію своєї родини

"Такий же хрест буде у Миколаєві, там, де батько був раніше похований", – показує могилу тата на полі почесних поховань вояків УПА Личаківського цвинтаря Оксана Басистюк.

Вона донька Євгена Пришляка, псевдо – "Ярема". Він був крайовим референтом служби безпеки ОУН Львівського краю.

За своє прізвище Оксана спочатку потрапила у дитячий будинок, потім – до Сибіру

За своє прізвище Оксана спочатку потрапила у дитячий будинок, потім – до Сибіру.

У свої 73 роки вона збирає спогади про батька, працює з архівами та займається меморіалом для родини у Миколаєві на Львівщині.

"Гавикович, открывай!"

Оксану виховували дідусь з бабусею. Батько ще школярем вступив до ОУН, а на десять років молодша від батька мама Наталка Гавикович пішла в підпілля у роки навчання в університеті.

Оксана з мамою

Радянський нарком держбезпеки тиснув на неї і пробував завербувати до співпраці з радянськими репресивними органами. Тому Наталка змінила ім’я і прізвище.

– Мама була в криївці разом із іншими повстанцями. КДБшники три дні намагалися їх виманити, дуже хотіли взяти маму живою, щоб завербувати і вибити свідчення.

На третій день криївка впала. Приїхала вантажівка, хлопців побитих лишили, а її на ту машину кинули і вивезли у Львів на впізнання. Місце поховання нам не повідомили. Мамі було 25 років.

Разом із бабусею Оксана ходила на допити, де їм наполегливо "рекомендували" розповідати, що Наталка вийшла заміж за генерала і виїхала в Москву, або що Євген Пришляк її вбив, бо вона хотіла працювати з КДБ.

– Нам сказали: якщо тато хоче, щоб дочка мала хороше життя, хай зголоситься на співпрацю з КДБ, їм такі люди потрібні. Бо: "Вы потеряли единственную дочь и потеряете единственную внучку".

Оксана з бабусею

До закінчення школи Оксана жила з прізвищем матері – Гавикович. У п’ять років її забрали до дитбудинку, а ще за три – разом з родиною вислали на Сибір.

– Пам’ятаю, що дуже хотіла їсти, але ми постили. То був сам святий вечір, 7 січня. Прийшов вуйко, приніс проскурку з церкви і дав мені. Бабця сказала: коли зійде перша зірка – будемо сідати до вечері.

Коли на дворі стемніло, ми почули стук у вікно: "Гавикович, открывай!". До хати зайшли представники КДБ. Дідусь кинувся, щоб закрити мене, та ним швирнули, а бабця зомліла. Пізніше їм сказали, що мене вдочерили у Москві.

Я Сяна, Сяна Гавикович!

Насправді дитину привезли у прийомну сім’ю до Львова. Через стрес 5-річна дівчинка нічого не їла, але згадує, що сім’я була порядна.

– У перший вечір мені подарували величезну ляльку, видно, сім’я була багатою. А де я тоді іграшки бачила?

Пізніше, через виснаження, маленьку Оксану доправили до лікарні, а потім – у дитбудинок, де змінили ім’я та прізвище на Алла Шевченко – щоб рідні не змогли знайти.

"Пам’ятаю, бігла по коридору і кричала "Я Сяна, Сяна Гавикович", щоб не забути свої ім’я"

– Пам’ятаю, бігла по коридору і кричала "Я Сяна, Сяна Гавикович", щоб не забути свої ім’я.

У дитбудинку ми бавилися у похорон. Носили тут ляльку, як мерця, і співали "Вечную память". А що тоді діти бачили? Війну і смерть.

На одній із прогулянок дівчинку серед інших дітей упізнали миколаївські жінки та переказали дідусеві. Родичі почали приходити до притулку та організовувати таємні зустрічі.

– У КДБ думали, що тато теж знає, де я, і готує облаву на дитбудинок. Тоді, у 1950 році, нас і відправили до Сибіру.

Родину Гавиковичів, як і решту українців, котрим судилося обживати Сибір, везли у товарняках

Родину Гавиковичів, як і решту українців, котрим судилося обживати Сибір, везли у товарняках. Бабуся була дуже хвора, тому її спершу не хотіли брати. Та потім посадили окремо в останній вагон, сподівалися, що не доживе.

– У перший рік на Сибірі вимерло багато люду. Ми спали на замерзлих дошках. Вже на літо почали корчувати тайгу, будувати бараки, зводити огорожі, а з рештків штахет робили тротуар.

Місцеві збігалися подивитися на наші хати, бо вони не знали, що таке огорожа. Там я пішла до школи, де нас навчали колишні дворяни, яких також вислали у Сибір після смерті царя.

Навіть там мені траплялися добрі люди: на Сибірі я була дитя полка. На свято Миколая всім бараком мені дарували подарунки – то нові ковзани, то санки, то одяг.

Щороку висланці, що мешкали на Сибірі разом із родиною Гавиковичів, зустрічаються, щоб помолитися за померлих та згадати минуле.

Щороку висланці, що мешкали на Сибірі разом із родиною Гавиковичів, зустрічаються, щоб помолитися за померлих та згадати минуле

Щоб виглядала жалко

За два роки після вислання Оксани до Сибіру арештували її батька, тоді вже крайового референта служби безпеки ОУН Львівського краю.

Його засудили до розстрілу, але потім замінили покарання на 11 років у одиночній камері Володимирської політв’язниці та 14 років таборів.

– Якось на Сибірі до нас прийшли і сказали, що треба зробити 25 фото. Бабцю попросили відрізати мені волосся до вух, одягнути щось старе і темне, "щоб виглядала жалко". Я вдягнула стару байкову кофту.

Їх і це не влаштувало, сказали вдягнути ще й чорний фартух, який до школи носила. Такою переляканою мене вперше побачив тато.

Потім Євгену Пришляку у тюрмі дозволили листуватись. До його доньки знову прийшли за фото з тією ж вимогою – коротке волосся й темний одяг.

Доньку ОУН-івця фотографували у старому одязі та з коротким волоссям

Потім у тюрмі хтось із тієї фотографії намалював портрет і передав до Львова.

Через десять років родина Гавиковичів отримала дозвіл повернутися до України. У Миколаєві в них не лишилося нічого.

– Рідний брат дідуся зробив у коморі кімнату й кухню. Ми там жили. У 16 років пішла до миколаївської школи у 10 клас. Після школи працювала на місцевому цементному заводі, а потім вступила до Політехніки (НУ "Львівська політехніка" – УП). Тоді ж змінила прізвище з Гавикович на Пришляк, і залишилася у Львові.

Мамо, дідусь прийшов

Євгена Пришляка звільнили з ув’язнення у 1977 році.

Як колишній політв’язень, він мав негайно повернутися до Миколаєва, не зупинятися поблизу скупчення людей, не виходити з дому до і після дев’ятої та відмічатися у тюрмі на Лонцького.

Так Євген Пришляк виглядав під час ув'язнення

Але одразу після звільнення він поїхав у Ходорів до батьків Ігоря Калинця, а потім – до доньки у Львів.

– Десь через два тижні тато приїхав до нас. Двері відкрив мій син і каже "Мамо, дідусь прийшов!". Він не знав, що то його дід, але побачив старого чоловіка. А тато так зрадів, думав, що той його впізнав.

Він зайшов до кімнати, де сиділа бабця, мама його дружини. І як тоді, коли вона їздила до нього у тюрму, присів, поклав їй голову на коліна.

– Вона навіть оком не змигнула, просто почала його гладити. Таке відчуття стало, ніби не було всіх тих років, ніби ми завжди жили разом.

Після Львова Євген Пришляк повернувся до Миколаєва, де вдруге одружився. Там і почав займатися різьбярством.

– Спершу трохи ходив відмічатися, а раз прийшов і каже: "Хлопці, ви мене мали 25 років. Я більше ходити не буду. Якщо я вам треба – пильнуйте, стежте, заглядайте, але я до вас не ходитиму".

Батько Оксани помер через десять років після звільнення від аритмії, у 1987 році.

Сім'я Оксани разом з її батьком Євгеном Пришляком

Жінка шкодує, що мало говорили з батьком, адже нині всі факти доводиться дізнаватися з архівів.

– Вперше пішли до архіву, коли ще бабця була жива. Хотіли дізнатися, де поховали маму. Але про неї одним-двома словами згадують тільки у справі про вивезення нас до Сибіру.

[L]Коли відкрили доступ до архівів репресивних органів, я спершу написала у Київ. Потім подзвонили з львівського архіву, сказали, що справа батька тут.

Діти, коли зрозуміли, що я це не покину, навіть ноутбук мені купили, але все ж кажуть: "Мамо, дай собі спокій ти потім вночі не спиш". Але я хочу написати книжку про свою родину. Шукала й дитбудинок, до якого мене привезли тоді, у п’ять років, однак так і не знайшла.

Вікторія Ейсмунт, журналістка, спеціально для УП.Життя