Чому українська сім’я живе відірвано від світу на хуторі і до чого тут Індія

Автобус зі Львова зупиняється в селищі Свірж. Смуга автомобільної "колії" через поле веде до початку лісу.

Там хутір Гнила, де лише 6 хат, розтягнутих лінією. До нього зі Свіржа 6 кілометрів.

Хата Рикових найдалі. Анатолій Риков з родиною живе коло лісу, відірвано від усіх більше 4 років.

Чутно як тріщать дерева, коливаючись на вітрі, щось живе шуркотить зовсім недалеко. Лише природні звуки – жодних ознак цивілізації.

Це звичайний сільський будиночок із двором і великим сараєм, де розташована майстерня для роботи із деревом та місце для худоби.

Хата

Хата з високим порогом (типовим для цієї місцевості) ззовні і всередині розмальована дитячими малюнками: долоньками, фігурками, квіточками.

"Ось це малював Марко, а це до нас приїжджали гості", – показує Толік "наскельний живопис". Ніхто не перешкоджає дитячій творчості і не переживає за помальовані стіни.

На порозі зустрічає невисока худощава жінка з короткою стрижкою і в індійській бавовняній сукні – це Даша, дружина Толіка і мати трьох їхніх спільних дітей.

Їхнє помешкання – традиційна сільська хата: кілька кімнат, невеличка кухня з пічкою. Даша пропонує чаю, вона готує його з карпатських трав, які вони самі збирають.

Всередині кімнати розкидані іграшки, на стінах прикраси, привезені з Індії, зображення богів, малюнки дітей. З усіх "благ цивілізації" – лише світло, старенькі мобільні і ноутбук, на якому переважно дивляться мультики і фільми.

Двоє

Толік родом з Херсона, Даша – з Сімферополя. І він, і вона відрізнялися від свого середовища. Обоє практикували йогу, шукали Бога і глибших сенсів.

Їх не цікавив поверховий спосіб життя, радянські підходи в освіті, нечесність і штучність у спілкуванні.

Обоє конфліктували з родинами та оточенням. Познайомились, коли зрозуміли, що вони – незвичні люди і вписатися в лад своїх міст не виходить.

Кожен шукав змін. Толік переїхав до Києва і викладав йогу, Даша займалася гомеопатією.

"Я викладав в йога-студії в Києві, а Даша прийшла до мене в групу. В неї був попередній шлюб, складні стосунки і свої проблеми. Ми зійшлися. Мене захопило, як вона відчуває людей, як зчитує їхні проблеми, наче відкриту книгу.

Я зразу зрозумів, що Дашуня собі шукає чоловіка. Це так кумедно, коли дівчата ходять по йога-студіях собі парубка шукати (сміється). Коли в жінці прокидається її природа, коли вона вже мала не дуже приємні досвіди в минулому, то починає шукати сильного чоловіка, який може стати хорошим батьком і партнером. А де його шукати? В офісі?", – згадує Толік.

Вони стали парою, домовившись, що всі події минулого лишать позаду. А було їх чимало – перенесена Толіком клінічна смерть, невдалий шлюб, хвороби у Даші і складні стосунки із родиною.

Індія

На стінах оселі Рикових – зображення індійських божеств. Одне з них – Ганеш – зображається з головою слона в медитативній позі. Вважають, що воно прибирає перешкоди на шляху до цілі.

Усі атрибути родина привезла з Індії, куди їх занесла доля на довше, аніж вони планували. Саме з цієї подорожі розпочався їхній уособлений спосіб життя та бажання ділитися з охочими простим сприйняттям життя, максимально наближеним до природи.

"В Індію ми поїхали в липні 2009 року. Планували лишитись на місяць, а лишились на 2 роки. В Індії люди дуже змінюються, це країна, яка проявляє: усе, чого ти боїшся, від чого тікаєш – там стає явним.

Якщо ти розумний, тебе так і сприйматимуть і ти все отримуватимеш безкоштовно. Якщо жалібний чи брехливий, це теж знайде свій прояв.

В нас був кумедний випадок, в місті Банкалор, нас кілька індусів визнали своїми гуру. Ми з дружиною їх вчили йозі. Місто це дуже урбанізоване і там люди забули про найважливіші речі", – розповідає Толік.

Найзначнішою подією в Індії для Рикових стало народження старшого сина.

Пара зупинилася в Бріндавані в готелі "Сур’я" – там Марко і народився, отримавши повне ім’я Марко-Сур’я, себто "Сонце".

Коли трішки підріс, Рикови жили в ашрамі і хлопчик раптом почав говорити на хінді. Батьки вірять, що він жив у цих місцях свої минулі втілення, тому це був спогад, місцеві також це підтверджували.

Індія змінила Дашу і Толіка назавжди. Вони поглибили свої знання нетрадиційної медицини, багато мандрували, спілкувалися із майстрами з різних штатів і вчилися не лише слухати, але й чути.

Поки говоримо на кухні, на вогні готуються чапаті – індійські коржі, на які намащують овочеву начинку. Чапаті і пиріжки – єдине, що їсть родина за день.

Батьки також вважають, що діти мають самі навчитися писати. Проявляти свою творчість і вміти говорити про свої потреби.

Ніхто із дорослих не каже, що щось правильно чи неправильно, діти самі для себе вирішують. Даша і Толік лише направляють, розповідають про ті сфери, які діти не розуміють.

Марко і його світ

"Можна мені сказати? Тато, відпусти вже гостей, бо мені потрібно їм багато розповісти", – просить 8-річний Марко і відводить в основну кімнату. Крім іграшок, там є його цінний скарб – книги.

Він малює їх сам на звичайному згорнутому вдвічі папері і розписує усі репліки героїв.

Марко, як і інші діти в родині, ніде не вчиться, батьки вважають це порожнім витрачанням часу. А от Марко вчитися дуже прагне. Він – дослідник, йому цікаво, як що влаштовано. Коли батьки не чують, Марко ділиться своїми відчуттями:

"Мені, якщо чесно, тут дуже нудно", – раптом каже хлопчик і вивалює перед нам цілу кіпу своїх малюнків. Тут і книги з кулінарії: історія про те, як Марко готував смажену бульбу зі спеціями за індійським рецептом, і пригоди сільських дітей та ще безліч інших сюжетів, але найбільше вражає підпис: "Марко – негородской ребенок".

Його світ – це таємна халабуда в лісі, про розташування якої не знають навіть батьки. Це кози, яких він вигулює, а також вміння читати сліди різних тварин.

"В мене є мрія – зробити свою компанію, де можна видумувати себе ким завгодно. Хочеш – стаєш двірником, репортером на кілька днів, актором. І я от хотів би бути журналістом, але щось ніяк не можу взятися за цей блокнот: скучно щось і новин немає.

Мене ніколи не чують, вічно Марко все робить не так, вічно маю дивитись за братом і сестрою. Я їх люблю, але я інший. Хоч тато і каже, що я такий, як всі інші діти, та я знаю, що не такий — я хлопчик, якому сняться дивні сни".

Марку снилася майбутня дружина. Вони гуляли разом горами:

"Я от раніше думав, що матиму жінку, понамєчтував собі, а зараз от передумав. Буду жити сам, щоб нікого не було і тиша довкола".

Марко проводить до великого сараю, де з одного боку стайня для тварин, а з іншого – майстерня для різки дерева та зберігання інструментів. Це місце він зве "школа", де вчить своїх брата і сестру бойовому мистецтву, яке сам придумав.

Біля стіни – старий мат, на який залазять діти, є імпровізований столик.

"Школа" – це світ без батьків, діти тут самі собі господарі і можуть фантазувати й вчитися усьому, що захочуть.

Марко дуже хоче вчитися. Зовсім нещодавно він за кілька тижнів освоїв Photoshop.

А якщо місто?

Толік закурює люльку і повільно випускає дим. Запитую, чи він думав про те, що діти можуть не прийняти вибір батьків і захотіти поїхати до міста.

"Марко і Іван вже висловлювали таке бажання, що вони би хотіли поїхати в місто. Наприклад, в Індії ставляться легко до природних проявів. От дитина захотіла собі і прилягла під деревцем, а в нас би вже підняли крик, що дитина одна, що так не можна.

Якщо наші діти захочуть поїхати, ми приймемо їхній вибір, ми їх не обмежуємо. Єдине що, наш обов’язок їх забезпечити підтримкою, ресурсами, знаннями", – пояснює Толік.

Але допоки особливих ресурсів родина не має, в планах заробляти невеликі гроші, готуючи домашній хліб для мешканців Свіржа:

"Ми в ідеалі хотіли б організувати щось на кшталт невеликого мистецького поселення, яке б саме організовувалося, де би всі були вільні і щасливі, а ми думаємо, аби за кілька років поїхати мандрувати світом. Є такі плани, а там, як Бог вирішить".

Марко з татом проводжають нас до Свіржа. Хлопчик просить забрати його із собою, він готовий стати ведучим на радіо.

"Отак завжди – приїдуть, поспілкуються і їдуть, а я тут лишаюсь", – раптом каже і задумливо дивиться кудись за обрій.

Катерина Гладка, журналістка, для УП.Життя

Фото Олени Гаращенко