У моєму городі – блокпост. Історія мешканки "червоної зони" під Донецьком

7115
28 травня 2018

– У моєму городі розмістили блокпост. Мене ніхто не питав – просто через мій дім пройшла лінія розмежування, – розповідає Оксана з Мар’їнки.

На її городі – позиції українських військових. Щоб роздивитися позиції бойовиків, не треба напружуватися вони в 300 метрах.

Мар'їнка дуже близько до Донецька і раніше її вважали одним з районів обласного центру.

Сюди приїжджали відпочивати – тиша, два озера. Зараз вони заміновані.

В городі Оксани - блокпост української армії

***

Ми постійно боїмося. Снаряди падають поруч... люди іноді їх навіть не чують.

Від мого дому до центру – півтора кілометра. Ми все чуємо. Іти нікуди.

Та й нема за що.

Тому люди повертаються в свої будинки, якими б вони не були.

Напіврозвалені.

Відновлюють. Щось своїми силами, щось гуманітарні організації допомагають, а щось – з бюджету.

Мар'їнка – довга. У половині міста люди живуть уже більш-менш спокійно. Мер хоче зробити вуличне освітлення. Раніше його забороняли через коректування вогню.

Наша ж половина Мар'їнки – "червона зона". Нам матеріалів не дають: навіщо вікна перевставляти, якщо завтра знову прилетить.

"Нам матеріалів не дають: навіщо вікна перевставляти, якщо завтра знову прилетить"

Шифер теж не дають. Брезент – на півроку. Але він не витримує, розсипається.

Тут близько 1000 будинків потребують ремонту. У когось маленькі пошкодження – скло, шифер. У когось – великі.

Є будинки, зруйновані до фунтамента, є знищені вогнем, бо пожежників не допускали.

Досі в деякі ділянки лише за списком проходять люди, що там живуть.

"Швидка" може приїхати лише вдень. Вночі – воєнні медики, вони й цивільних вивозять.

***

З 2014 року я займалась тільки допомогою людям нашого міста.

Коли тут не було електрики і води, привозила воду і продукти своєю машиною, заряджала мобільні телефони від свого генератора.

Намагалась залучити волонтерів, роздати теплі речі, памперси, гуманітарну допомогу.

Місто оточили, було складно.

Зараз дорогу відкрили і можна вільно проїхати, почали заїжджати офіційні організації від ООН.

Але повернулось те ж керівництво, що було до війни. Всі – на своїх місцях. Тільки голову змінили.

Ось що показують телеканали вдома у Оксани:

Те, чим я займалась, трохи втратило сенс.

Я не відчуваю вдячності. Тепер знаю: поможеш людині раз – віддячить, другий раз прийме це як належне. На третій раз буде вимагати, а на четвертий може образити і сказати, що ти повинна.

Вулиці поки що ще потрібна моя допомога, але не бачу продовження свого волонтерства.

Влада і громадські організації роблять свою справу, допомога приходить.

Тільки ми – люди з "червоної зони" – іноді просто не можемо вийти в центр через обстріли, тому все розбирають там без нас.

Один неправильний крок…

***

"Червона зона" – зона вогню. А є ще "дорога життя" – дуже вузенька стежка між блокпостами. Все навколо заміновано.

Один неправильний крок…

У нас уже кілька поранених – нарвались на розтяжки.

Але люди все одно йдуть, ризикують, щоб провідати родичів чи… не всім видають перепустки. Тому вони йдуть мінним полем. Відчай штовхає. Або любов, бажання побачити близьких.

АТО – це туман. У 2014 ми казали, що це війна, а не АТО, хоча й сподівались, що все за 3-4 місяці закінчиться – як в Слов'янську.

***

Минув уже четвертий рік. Ми не впевнені, що у найближчі кілька років це закінчиться.

Мар'їнка. Фото Нацполіції України

Я можу про це говорити – двічі не розстріляють – це вигідно обом сторонам.

І ті, і інші, заробляючи гроші, проливають кров невинних.

У нас є список скорботи на Мар'їнському сайті. Там близько 120 людей уже. Можете глянути. Мирних.

За півгодини до вашого приїзду був обстріл. Може і зараз початись.

Раніше ми хоч якось розуміли їхню логіку: ввечері трохи постріляють, потім заспокояться. У свята – тиша.  Зараз все хаотично.

14-й, 15-й і початок 16-го року були страшними. З середини 2016-го і донині – спокійніше, але більш непередбачувано.

Мені ще страшніше. Здається, звикли настільки, що не реагуємо.

Стояли, розмовляли, почався обстріл, тільки обернулись: ну, це аж через чотири будинки падає, це ж далеко. І продовжили розмову.

 Стояли, розмовляли, почався обстріл, тільки обернулись: ну, це аж через чотири будинки падає, це ж далеко. І продовжили розмову.

***

Зараз люди краще орієнтуються. Знають, як реагувати на вогонь. Але діти перелякані. За період обстрілів кілька разів були у підвалах.

У нашій школі є спеціальні наклейки. Діти знають, де можна стояти, а де ні.

Червоне – не можна, бо скло може розлетітись і поранити.

Зелене – можна, більш захищене місце.

МНС-ники постійно приходять, розказують про снаряди, проводять тренування і так далі.

Бо діти – перші, хто знаходить все "цікаве". У школі постійно чергує воєнний.

***

За період війни ми побачили справжні обличчя наших родичів, друзів, сусідів.

Ті, кому довіряла, виявились зовсім іншими.

Але я знайшла нових друзів – зі всієї України.

До нас приїжджає багато волонтерів: з Хмельницького, Кіровограда, Вінниці, Тернополя, Харкова, Києва, Житомира. І я почала їздити по країні.

Але вдома, звичайно, краще.

Мар'їнка була, є, і залишиться рідним та улюбленим містом. Найкрасивішим.

Мар'їнка була, є, і залишиться рідним та улюбленим містом

У нас є парк, його потрохи доводять до ладу.

Доросла бібліотека і дитячий будинок творчості уже працюють. Були потрапляння.

Будинок культури сильно обстріляли, не було даху і вікон.

І музей, і будинок культури рік стояли без даху. Дощі, сніг… Пропали книжки і експонати.

Зараз нам передають багато книг – помаленько відновлюємо.

Недавно відкрили Молодіжний центр. У нас близько 800 школярів.

Повноцінно запрацював дитсадок. Працюють дві групи. Хочеться більше дитмайданчиків.

Зараз 86 дітей і 120-130 немовлят. Думаю, ще будуть. Робити то більше нічого J

Буває, світла і води тижнями нема. Чим займатися?

Любимо. Жартуємо. Не будемо жартувати – зійдемо з розуму.

***

Кілька місяців тому у нас розбомбили траснформатор. Без допомоги ОБСЄ не могли відновити.

Мороз -20. Ми без світла. Газу немає четвертий рік. Опалення, котли, вода з колодязя – все на електриці.

Готували їжу на вогні. Було весело перші чотири дні. Потім стало зовсім не до сміху.

Керівництво щось довго вирішувало, але перемир'я не давали. Тому сюди не могли заїжджати ні пожежники, ні електрики.

Перед цим був випадок, коли пожежники гасили будинок, їх обстріляли.

Пожежа в Мар'їнці. Фото: Національна поліція України

Коли РЕС-івці тут були, їх теж обстрілювали. Ми просили ОБСЄ, щоб зробили "дзеркало" – там і тут припинили.

Скликала всіх мешканців вулиці. Прийшли з дітьми, старенькі на милицях.

Стали живим ланцюгом між постами, загородили собою РЕС-івців і техніку.  Майже 5 годин стояли на морозі.

Потім нам привезли і піключили новий трансформатор.

Виявляється, можна домовитись. Тільки для цього люди мають стояти живим ланцюгом.

Здається, ще півтора роки і всі люди стануть живим ланцюгом – з обох боків.

Бажано, щоб рідні з обох боків стояли.

І тоді буде чудо. Не хочу чергового перемир'я. Перемир'я – це ненадовго.

А мир – це перемога. У мене близькі люди в Донецьку. Вони не змінили поглядів. Їм там важко жити. І ті, що раніше були активними проросійськими, потрохи змінюють ставлення, коли бачать зовсім не те, чого чекали.

***

Зараз думаю про армію, не бачу себе ніде більше Може, я потрібна там, може, зможу щось змінити. Рідні поки проти.

Ми на рубежі. Війна або різко закінчиться – коли відбудеться те саме чудо, або почнеться щось набагато масштабніше.

І тоді найперше постраждаємо ми – ті, хто на лінії…

Ольга Михайлюк, спеціально для УП.Життя

Допомога в підготовці матеріалу: Олег Абрамичев, Мирослава Ганюшкіна

powered by lun.ua

Головне на сайті