Коли син – гей: два дні з мамами ЛГБТ-дітей, які приїхали на Київпрайд

60852
18 червня 2018

Потяг №104 "Маріуполь-Київ" прибуває на столичний вокзал о 7:18.

 

В червні у цей час ще не надто спекотно, і після задушливої ночі вирватись на перон – справжнє задоволення.

Анжела Калініна виходить з вагону №8 і чекає інших жінок.

 

Хтось, як і вона, їде з Запоріжжя, хтось – зайшов у Дніпрі. Інші – ті, що з Кривого Рога, Києва, Мінська та Одеси підійдуть вже на потрібну адресу. Всього – близько 30 жінок.

Одягнула шорти, бо кондиціонер в потязі не працював. Але довгі штани, звісно, взяла, каже Анжела.

Навіщо?

Ну як же, раптом щось під ноги кинуть, щоб не ранило. Я вже другий раз, тож знаю правила.

Як і інші жінки з організації "Терго", вона приїхала в столицю на Київпрайд. Її сину Дмитру 19 років. Він відкритий гей. Він піде на марші в сусідній колоні.

 

СУБОТА. ЗА ДЕНЬ ДО ПРАЙДУ

Мами ЛГБТ зустрічаються приблизно раз на місяць.

Кожна з цих жінок колись переступила через власні шаблони і усталені переконання. Кожна друга вважала, що "нетрадиційні" люди погані, гріховні, і їх треба лікувати.

А потім з’ясувалось, що "неправильна людина" твій власний син чи онук.

З цим треба було якось жити. І врешті любов перемогла. Хоча так буває далеко не завжди.

Якось я помітила, що син перемикає екран комп’ютера, коли я проходжу повз. У нас були дуже близькі стосунки, тому я не розуміла, що відбувається. Врешті вчинила дуже погано залізла в його комп’ютер і про все дізналася.

Це було пекло. Я писала на форумах "Що робити, якщо син - гей?", ходила до батюшки, навіть до лікарів. Один мені навіть сказав, що це лікується. В інтернет залізла - такої дурні нагуглила! згадує Анжела.

 

Ми розмовляємо в тролейбусі, на якому ЛГБТ-мами їдуть на свою зустріч.

Розмову чує випадковий хлопець. Він обертається, але нічого не каже і виходить на наступній зупинці.

Я вже звикла до таких поглядів, – розповідає Анжела, Коли перший раз дала інтерв’ю 1+1, відчула на собі, що переживає моя дитина щодня.

Приходжу на роботу, і всі різко замовкають.

Усі сусіди косились, показували пальцями, відводили погляд.

Деякі родичі казали, що сина треба терміново лікувати. Я й досі чую за спиною, як кажуть "Це ж треба таке нещастя трапилось, дуже шкода її". А я вважаю, що я щаслива людина у мене чудовий син.

Син Анжели Дмитро Калінін живе в Запоріжжі, але заочно вчиться в Києві на юриста. Хоче бути правозахисником.

Фото Марії Хвост

Він мені відкрився через півроку після того, як я про це дізналась. Сказав, що любить хлопця і хоче мене з ним познайомити. Відразу стало якось легше він почав давати мені різні матеріали, пояснив, що треба читати, познайомив з іншими мамами.

На першій зустрічі я дуже сильно плакала. Потім поспілкувалась з психологом, з медиками, і моє ставлення кардинально змінилось зрозуміла, що він така ж людина, як усі, просто з іншою сексуальною орієнтацією. Усвідомила, що він це не вибирав, він таким народився. Тепер я знаю всіх його друзів.

Якось друг Діми зізнався мамі, що він гей, а вона його вигнала з дому. Він прожив у нас кілька днів, а потім я його вмовила повернутись.

Кажу: "Мама вже вже переосмислила, вона зрозуміє, ти ж її дитина".

Переконана була, що вона зрозуміє. Купила йому квиток і він поїхав.

А потім дізналась, що вітчим вибив двері у нього в кімнаті, батьки його зв’язали, постригли налисо та дуже побили. Він приїхав назад весь в синцях.

Якийсь час жив в Запоріжжі по друзях. Не знаю, що з ним зараз - він видалився з усіх соцмереж і напевно кудись переїхав".

***

Виходимо з тролейбуса і до нас підходить ще одна мама Ольга Сторчай.

 

Розкажу вам історію. Стою недавно в черзі на маршрутку, чую хлопець своїй дівчині розказує: "А я скоро їду гей-парад охороняти". Ну, поліцейський, напевно. Підходжу кажу "А я їду брати в ньому участь. Дякую, що охороняєте!".

Він так здивувався, а я продовжила: "У мене син гей, я його підтримую". І тут вся черга так бере і різко повертається на мене подивитись. Але найприємніше було, що кілька людей сказали: "Ух ти, яка ж ви молодець!". Прямо кажу це зараз, і мурашки по шкірі.

Ольга Сторчай теж з Запоріжжя у 2015 році її сина Микиту сильно побили на прайді. Хлопця спіймали після маршу і почали забивати ногами.

Микиту врятувала випадкова жінка затягнула в підсобку якогось магазину і викликала лікарів.

Коли її сина били, Ольга поверталась з зони АТО возила туди гуманітарну допомогу. "Дивне відчуття було - бо з АТО я повернулась неушкодженою, а в цей час в мирному Києві ледве не вбили мою дитину", каже жінка.

 

Ольга пообіцяла своїй мамі бабусі Микити не давати інтерв’ю для телеканалів.

Вона Микиту приймає, але боїться, що ж подруги скажуть, пояснює, А у мами інсульт був, я не можу провокувати другий, вона просто не переживе.

Мами в "Терго" тісно дружать, їх об’єднав спільний пережитий біль і бажання боротись за безпеку своїх дітей. Найперше обговорюють, що відбулось в житті кожної з тих пір, поки вони не бачились.

А я вареники навчилась ліпити! Так довго вони у мене не виходили, прямо пошесть якась. А тут вийшли! радіє Наталія. Вона з Дніпра, їй 64 роки. Її 16-річний внук трансгендер.

Якось моя внучка Катя сказала, що відчуває себе хлопчиком і її треба називати Костею. Я вирішила, що несерйозно в 14 років робити такі заяви, і просто не повірила.

А потім познайомилась з батьками таких же дітей і зрозуміла, що була неправа. Вибачилась, як могла.

Зараз Костя приймає гормони, йому довелось змінити чотири школи за рік, я довго звикала називати його в чоловічому роді.

Якщо можна, не показуйте моє обличчя внук просить мене не "світитись", боїться, розповідає Наталія.

 

А мені нарешті лікарі дозволили займатись спортом. І я вже почала бігати, тішиться Надія, і світиться від радості.

Вона з Кривого Рога. Її двох синів вбили.

Мій старший син, Юра, був відкритим геєм, ВІЛ-позитивним. Він зробив камінг-аут ще в 2000 році. Самі розумієте, часи були тоді інші, плюс Кривий ріг місто індустріальне. Навіть найкращі друзі відвернулись.

Його постійно гнобили, погрожували, били. В 2007 році його не стало. Йому було 25. Знайшли повішеним, сказали, наче самогубство. Я впевнена, що його вбили. Молодший, Саша, геєм не був, але його теж постійно обзивали, казали "Твій брат "голубий". Через декілька років його забили насмерть. Вбивць знайшли і дали їм по 8 років.

Надія тепер ходить на всі прайди за сина.

 

А я цієї весни виростила 5000 кущів троянд, розказує 64-річна Антоніна Янкова, А ще до мене діти приходили. Дзвонять кажуть "А можна ми до вас в гості прийдемо?". Торт принесли, я їх вечерею нагодувала.

Діти не рідні, а діти-ЛГБТ, яких не могли прийняти власні батьки, і вони звернулись до Антоніни за порадою та підтримкою.

Таких у кожної мами з "Терго" багато. Часто рідні батьки, дізнавшись, що їхня дитина "не така", починають тягнути її до лікарів та священиків, деяких б’ють, закривають вдома, намагаються "вигнати з них диявола".

Саме тому деякі діти не зізнаються своїм найближчим людям в найінтимнішому. І, коли їм погано, йдуть до мам своїх друзів тих, які зрозуміли і прийняли.

Антоніна живе в Запоріжжі. Вона дізналась, що її син гей, 15 років тому.

Тоді сину було 19. Чоловік Антоніни помер незадовго до цього зізнання, і з цією новиною їй довелось справлятись самій.

Вона була гомофобною, і зовсім не могла зрозуміти, як жити далі.

Хотіла знайти сину хорошу дівчину, і намагалась відмолити проблему в церкві.

А потім пішла в "Терго", поспілкувалась з такими ж мамами, і все стало на свої місця. З сином помирилась, і з головою занурилась в активізм щоб допомогти іншим дітям і іншим мамам.

А я раптом виявила, що можу сваритись на політичні теми англійською, розповідає ще одна жінка з "Терго", Наталія,Раніше мені мови не вистачало. Спілкувалась днями по скайпу з іноземцем, а він як сказанув, що у нас тут "фашисти захопили владу". Так я йому цілу лекцію прочитала англійською. А потім здивувалась, звідки взагалі слова такі знаю.

Наталія переселенка, до війни жила у Донецьку. Мала рак, бізнес розвалювався, а тут ще й 17-річний син зізнався, що він гей. Рак вилікувала, а з сином знайшла спільну мову.

Чоловік сина так і не зрозумів – він дуже віруючий, і досі говорить, що це гріх і "від диявола".

Зараз ці жінки повністю сприймають своїх дітей та майже легко розповідають свої історії. Кожна з них колись прийшла сюди в перше розгубленою і в розпачі.

 

Ми сьогодні дорогою зустріли Варвару, вона теж "наша". Зараз така весела і радісна, а я пам’ятаю, як гірко вона тут плакала, коли пришла на першу зустріч. У нас хустинки головний атрибут зустрічей, розповідає Анжела.

Вона відволікається від розмови і показує повідомлення в Фейсбуці.

Знайомий її сина пише, що зробив камінг-аут перед батьками – зізнався, що він асексуал.

Мама тепер плаче. Вона не зрозуміла. Дайте, будь-ласка, свій номер, їй треба з кимось поговорити, пише хлопець.

***

Інструкція від організаторів для тих, хто хоче піти на прайд, більше схожа на методичку про поїздку в гарячі точки.

Зберіть аптечку. Зарядіть мобільний телефон і поповніть його.

Взуття має бути зручне для бігу. Одяг максимально закритий, який захистить при падінні чи від газу.

Візьміть з собою воду, але якщо до вас застосували газовий балончик, то не вмивайтесь.

Після прайду уникайте порожніх дворів, переходів та вузьких вуличок. І перевдягніться в метро так за вами буде важче полювати.

Ми обговорюємо це, поки чекаємо Дмитра. Він проходить інструктаж з безпеки, а ми з Анжелою п’ємо каву біля "Золотих воріт".

 Фото Марії Хвост

Батько Дмитра змирився з тим, що він гей, але так і не прийняв це, говорить Анжела, Хоча перед акцією в Запоріжжі проти гомофобного номеру "95 кварталу" Дімі писали багато погроз мовляв, знайдемо тебе і вб’єм. Тоді на акцію навіть наша 79-річна бабуся прийшла. А Дімин батько привіз нас на машині на акцію, і почекав, щоб забрати назад. Переступив через себе, розумієш?.

Діма підходить через 15 хвилин заморений. Він не спав дві доби допомагає в організації прайду.

Йдемо у парк Шевченка прогулятись. Дорогу, де завтра буде прайд, вже перекрили. Поруч кілька автобусів з нацгвардійцями.

 Фото Марії Хвост

У самому парку Дмитро раптом замовкає бачить чоловіків у чорних футболках з хрестами.

О, наші опоненти. Це ми їх так толерантно називаємо. Вони нас п*дарасами, а ми їх опонентами", сумно посміхається Анжела.

"Опоненти" приїхали на місце прайду за півдоби до початку – планують зайняти "зручні" місця.

В соцмережах вони вже оголосили "сафарі" на учасників маршу.

 Фото Марії Хвост

За побиття навіть призи обіцяють. В парку дужих хлопців у чорних футболках вже багато. У повітрі відчувається така напруга, хоч ножем ріж.

"Гей-радар" у них щось не працює, сміється Дмитро.

Коли Анжела відходить за черговою порцією кави, Діма зізнається:

Боюсь за маму. Минулого року після прайда набрав її, як тільки опинився у безпечному місці. А вона трубку не брала. У мене ледь серце не стало. Мені було б легше, якби вона не приїжджала і сиділа вдома в безпеці. 

 Фото Марії Хвост

Сидіти вдома Анжела не може. Виходить на кожну акцію і переживає за кожну ЛГБТ-дитину, як за свою.

НЕДІЛЯ. ПРАЙД

Зранку домовляємось зустрітись біля Золотих воріт.

На виході з метро бачу хлопця з великим хрестом, жіночок з Біблією та іконами та величезну кількість поліції.

 

"Опоненти" збираються біля Національної опери.

Читають молитви, говорять про Содом. На одному з плакатів написано, що гомосексуали ґвалтують дітей.

 

Кричать "Кличко и Киеврада, мы против гей-парада". Найбільш агресивних тих, що напередодні оголошували "сафарі" заарештували ще зранку.

Мами доїжджали сюди по двоє-троє задля безпеки великими групами краще не збиратись, можуть помітити і спіймати. Проходимо кордон та металошукачі і опиняємось всередині.

 

Для Анжели це вже третій прайд. Вона проходить весь марш на позитиві, а під кінець не стримується і плаче:

Ну, чому наші діти йдуть, наче в клітці? Чому вони не можуть просто спокійно пройти по вулиці, без охорони тисяч поліцейських?

 

По завершенню акції доходимо до метро і спускаємось на ескалаторі.

"Льва Толстого" і декілька сусідніх станцій перекрили ще зранку, спеціально, щоб потім безпечно вивезти учасників маршу.

За нами приїжджає порожній потяг активісти називають його "чартерним метро".

 

Через декілька станцій пролітаємо без зупинок.

Де саме нас висадять знає тільки поліція.

Далі задача зняти усі атрибути прайду і веселкову символіку, сховати або викинути плакати, переодягнутися і розчинитись в натовпі.

Частину людей розвозять автобусами. Хтось пересаджується в три таксі підряд, змінюючи напрямки.

Вихід з прайду – найважче, минулі роки учасників маршу ловили і били.

Впізнавали за фото та шукали по геолокації.

Щоправда, дівчат і жінок зазвичай не чіпають: основна мішень хлопці, особливо ті, у яких яскраве волосся, або "недостатньо чоловічий" одяг.

 

Нас везуть до однієї зі станцій, там змішуємося з іншими пасажирами і повертаємось на заздалегідь домовлену адресу.

ЛГБТ-мами ще раз з'їжджаються разом, щоб обговорити відчуте і побачене.

Найперше дзвонять синам: чи добрався до безпечного місця неушкодженим, чи не спіймали.

Лише Надії немає кому дзвонити.

– Знаєте, я такого хлопця побачила – так на мого сина схожий! Що я весь марш думала – як же шкода, що мій Юра не дожив до цього дня. Він би точно на прайд приїхав.

В усіх тридцяти жінок мокріють очі.

Потяг 72 "Київ - Запоріжжя" виїжджає зі столиці о 19:25.

В червні у цей час ще доволі спекотно, але нарешті впасти на ліжко після важких вихідних справжнє задоволення.

Анжела Калініна заходить у вагон №5 і чекає інших жінок. Хтось, як і вона, їде до Запоріжжя, хтось - зійде у Кривому Розі. Інші - ті, що з Дніпра, Мінська та Одеси їдуть іншими потягами. Щоб через деякий час повернутися знову.

Тетяна Гонченко, журналіст, для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті