Рятувалась втечею з рідного села, а тепер допомагає українцям з Америки: історія Віри Андрушків

Заможні українські селяни з Тернопільщини тікали з власної хати, щоб врятувати своє життя – вони відмовилися іти до колгоспу у 1944 році.

У них на руках була півторарічна донька Віра та її 6-річний брат.

Зараз Вірі Андрушків 75. Вона очолює Детройтську Округу Союзу Українок Америки (СУА), який активно допомагає воїнам АТО, зокрема, оплачує протезування.

Завдяки фінансуванню Союзу у львівському Українському католицькому університеті створили Центр психологічного консультування для психологічної реабілітації бійців.

Шлях від дому: історія родини

"Коли мені було півтора року, наймит прийшов до тата і сказав, що бачив його прізвище у списку на арешт і що краще, аби цієї ночі він не ночував вдома. Тато вирішив, що ніхто з сім’ї не ночуватиме…

Пара коней, віз, і усі ми (тато, мама, я і старший за мене на 5 років брат) поїхали на захід. Був 1944 рік", – пригадує Віра Андрушків.

Далі – як у кіно: через кілька днів родину перехопили німці. Забрали все: вози, коні, корову, і товарними вагонами повезли до Перемишля до таборів, так як і сотні тисяч українців.

Потім родині провели дезінфекцію та перевезли до Розенгайму в Арбайтцамт – бюро праці.

Так родина потрапила у Баварію, на службу до заможного німця Франца Губера.

"Тоді я була ще зовсім мала і за мною доглядала наймолодша донька пана – Ліза.

Вона розмовляла німецькою і я почала теж говорити німецькою. Мама дуже переживала, що я не говорю українською".

Після завершення війни родина стала вільною і, за порадою бауера, відправилась у табори для біженців.

Зупинились у таборі " американської зони" в Нойбауер біля Розенгайму.

В одному крилі – тисяча українців, в іншому – тисяча литовців.

Коли люди почали виїжджати і табір зменшився, родину Віри перевезли до Піртену, поблизу Мельдорфу.

"Там ми жили у військових квартирах. Незабаром я пішла у дитсадок, а брат до школи, – розповідає.

Ці табори – прекрасний приклад організації українців за межами батьківщини: школа, хор, драматичний гурток, Пласт, молодіжні організації… Життя не зупинилося".

Щоб виїхати в Америку, родина через Червоний хрест знайшла тітку, яка емігрувала до Америки (Бостон) в міжвоєнний період.

Завдяки її виклику сім’я емігрувала до Нью-Йорка.

"Приїхали у вересні. Тітка нас зустріла і допомогла знайти одну кімнату, в якій ми могли б мешкати, а сама повернулася у Бостон, – розповідає Віра. –

Ми з братом пішли до школи. Я у другий клас, брат – у восьмий.

Але згодом сталося горе: після півтора року життя на новому континенті тато помер від серцевого нападу і наше виховання повністю лягло на мамині плечі".

Загалом українцям у Нью-Йорку було добре, громада розвивала організації на кшталт Пласту, СУМ, ОДУМ, школи українознавства.

"Ще з дитинства нам казали, що найважливіше завдання – берегти мову та культуру і передати наступному поколінню.

Не всім це підходило і вони асимілювалися, – каже жінка. – На мене великий вплив відіграла організація "Пласт".

Я також належала до хору "Думка" і студентського клубу. В Нью-Йорку відвідувала концерти та патріотичні академії".

Віра закінчила Пенсильванський університет, потім вийшла заміж за Богдана Андрушківа, сина українських емігрантів.

Пара познайомилася в Хантері в Катскільських горах – туди українці виїжджають на літо, щоб зустрітися і провести час разом.

Після весілля сім'я переїхала до Мічигану. Там жінка викладала українську мову в Мічиганському університеті.

Коли у родини народилися двоє дочок, Віра присвятила себе дітям.

Коли ж Христина та Оксана пішли до школи, вона почала викладала українську мову, літературу та історію в українській середній школі у Детройті.

Там разом з іншими учительками вони ставили п’єси, щоб заохотити студентів спілкуватися українською.

Згодом Віра три роки (1997-1999 рр.) була директором літніх українських курсів при Гарвардському університеті та викладала курс для ділової української мови.

"Було надзвичайно цікаво. До нас приїжджали навіть працівники держдепартаменту США, та журналісти з Європи, які хотіли вивчити ділову українську мову і культуру".

… щоб про Україну знали

У 60-х роках Віра разом з іншими українцями в США поширювала інформацію про дисидентів, арештованих через проукраїнську позицію.

Діаспоряни створили спецкомітет, через який розповідали американцям про події в Україні.

Тоді у Києві не було жодного міжнародного пресового агентства, а вся інформація, яка доходила в США, йшла через Москву.

"Я приходила у редакції американських газет і просила написати про арешти дисидентів та інтелігенції.

Вони не хотіли цього робити. І ось із редактором газети "Detroit Free Press" у мене відбувся такий діалог:

– Ми не писатимемо про Україну. Кого це цікавить? – сказав редактор.

– Ваших читачів, – відповіла я. – В Мічигані близько 30-40 тисяч українців, які теж читають вашу газету.

– Цього не досить.

– А якщо я скажу, що український журналіст В’ячеслав Чорновіл написав книгу "Лихо з розуму" про суди над дисидентами. Вона, між іншим, теж перекладена і на англійську мову… Якби таке відбувалося в США, невже ви не писали би про це? Ви теж журналіст і хіба не можете зрозуміти цього?

– Я розумію, але все ж не маю на це часу. Тоді я вирішила запросити його на ланч і ще раз спробувати вмовити, – сміється. – Після хвилини роздумів він жартома відповів:

– Добре… То де ж їдять революціонери?

Я назвала один із найдорожчих ресторанів. Він погодився. На зустріч я запросила Романа Тарнавського, адвоката та члена нашого комітету.

Після розмови та ланчу редактор відповів, що напише статтю і призначить для цієї теми журналіста, який напише про розправу над дисидентами в Україні. Так з’явилися статті.

Згодом, викладаючи у "high school", я дала студентам завдання написати листи українським політв’язням, дисидентами (ми мали реальні адреси концентраційних таборів).

Студенти одразу запитали: "Але коли вони нам відпишуть?".

Я відповіла: "Не знаю, чи вони вам коли-небудь відпишуть, але нехай влада знає, що ми ЗНАЄМО, що ці людини у тюрмі".

В Україну Віра приїжджала часто, а з проголошенням декларації про державний суверенітет у 1990 році привозила студентів – американців українського походженням – в Україну на екскурсію.

Одного разу, планувавши чергову екскурсію, Віра на прохання львівського математика везла йому з Америки комп’ютер.

"Домовились зустрітись на прикордонній станції у Чопі. Я знала лише його ім'я, – розповідає Віра. – Іду станцією і оглядаюся довкола, ніхто не дивиться в очі. Раптом бачу пару очей, які когось теж шукають, підходжу ближче, а далі, як у шпигунському фільмі:

– Роман? – питаю.

– Віра? – каже.

Вдвох пішли до митника, щоб забрати комп’ютер. Була друга ночі.

"Вітаю вас! Така радість, що Україна проголосила суверенітет, тепер ми зможемо вільніше допомагати вам, – кажу митникові. –

Ось доцент львівського університету, я для нього привезла комп’ютер, маю усі документи і хочу заплатити мито".

Той прискіпливо подивився: "Я не разрешаю", і відправив до начальника.

Там я розповіла цю ж історіюс й сказала, що ось техніка для молодого інтелігента.

А він: "Невже ви думаєте, що це інтелігент? Моя дорогенька, треба мати щонайменше три покоління, щоб була інтелігенція".

Тоді мене взяла несамовита злість, відповіла: "Два уже знищили, то десь треба починати". На що він сказав: "Забирайте свій комп’ютер і йдіть".

Допомога Україні

Коли Україна проголосила незалежність, Віра допомагала організувати студентам новоствореного Львівського Інституту Менеджменту в Бізнес-школі Вейнського університету.

Так студенти відвідали автомобільні компанії та різні підприємства в Детройті та познайомитися з американським бізнес-підходом.

Згодом отримала грант від уряду США для обміну викладачів ЛНУ імені Франка, "Львівської Політехніки" та ЛІМу, завдяки чому викладачі могли попрацювати над новими курсами, матеріалами і перекладами економічних підручників.

1999 року Віру запросили на посаду віце-президента фундації "Україна-США" із зовнішніх зв’язків. Вона змогла працювати з американськими та українськими містами над реформами у місцевому самоврядуванні, економічним розвитком і поліпшенням комунальних послуг.

Нині Віра керує Союзом дітройтської округи Союзу Українок Америки.

Організація має 10 відділів і об’єднує жінок різного віку та різних хвиль еміграції.

З початком війни на сході України Союз почав допомагати добровольцям, надсилав продовольство й одяг як для бійців, так і для переселенців.

"Згодом треба було допомогати сім’ям загиблих воїнів та у реабілітації, лікуванню воїнів, які втратили кінцівки. Уже шестеро бійців отримали протези в Детройті. Лікарі робили великі знижки, дізнавшись, що це для солдатів".

Завдяки фінансуванню Союзу Українок Америки в УКУ відкрили Центр психологічного консультування "Простір надії", який займається психологічною реабілітацією воїнів АТО.

"Я над цим працюю" замість "Я цього не знаю"

"Приїжджаючи в Україну ще десятиліття тому, я втомлювалася від фрази, яку чула ледь не від кожного: "Така наша доля..."

На щастя, сьогодні нове покоління українців, особливо тих, що були на Майдані, потроху змінюють це сприйняття.

Але все ж більшість поки не вірить у зміни і у свою здатність їх робити, – розповідає Андрушків.

Українцям треба брати приклад з американців, людей-піонерів, які не формувалися на основі етнічної групи і, приїхавши на чужий континент, повинні були вибороти собі життя.

Сьогодні їх кредо "can do attitude" – "все подолаю, все зроблю".

Ви ніколи від них не почуєте: "Я не можу і не вмію". Їх відповідь звучатиме так: "Це я можу зробити, а над цим я працюю".

Здавалося б, просто формулювання, але воно підживлює мотивацію, впевненість і позитивне ставлення до людини.

Українцям варто заразитися таким сприйняттям себе і своїх можливостей…".

Оксана Левантович, журналістка, спеціально для УП.Життя