Як це – бути молодою сім'єю науковців в Україні

Як живуть українські науковці та в яких умовах працюють?
А що, коли вони разом створюють сім’ю і в них з’являється дитина?
Молода сім’я Олександра Скорохода та Юлії Безвершенко – не типові українські науковці, які вирішили зробити становище науки в Україні кращим і для себе, і для своїх колег.
![]() |
***
Зараз Валі – доньці Юлії та Олександра – два з половиною роки.
Навіть до народження вона разом з мамою брала участь в громадських слуханнях, прийнятті законів, мітингах, що стосуються науки. Такий темп життя звичний для їхньої сім’ї.
Юля вважає, що дитина розвивається в природному середовищі, що її не треба "дресирувати".
![]() |
Наприклад, до двох років Валя вже знала всі букви, хоч її цьому ніхто спеціально не вчив.
Науковиця переконана: достатньо просто проводити час з дитиною, давати їй можливості, тоді вона все вбирає як губка:
– Ми з нею всяких жучків розглядаємо. Дітям зазвичай кажуть не лягай на асфальт. А на нас всі дивляться дуже здивовано, бо ми вдвох лежимо на асфальті, адже там повзе жучок.
Всі ми в дитинстві однакові: нам цікаво залізти в калюжу, намазати на лице бруд чи відірвати жучку лапки.
Просто потім в нас це придушують. Або інші: "Не роби цього", або ми самі: "Все, я дорослий, час робити щось серйозне".
А люди, в яких це лишається – це науковці. Їм чомусь цікавіше відповідати на ці свої дитячі запитання "чому?" і "як?".
![]() |
Якщо людині подобається вчитися, то наука – це правильна сфера для самореалізації".
Зазвичай у сім’ї Юля з Сашею розподіляють батьківські обов’язки, що дозволяє обом займатися справами:
– Ми просто сідаємо, розподіляємо критичні задачі. Домовляємося, хто з Валею до такої-то години.
Іноді Юля бере доньку з собою на роботу чи зустрічі:
– Всі з розумінням реагують. Коли Юля вагітна була, були побоювання: "Як потім з дитиною кудись прийти?". Але, виявляється, в багатьох були чи є діти і вони розуміють всі ці складнощі, – розповідає Сашко.
![]() |
Про знайомство
Цікавість до законодавчих змін в науці виникла у фізика-теоретика Юлі та молекулярного біолога Сашка виникла не просто так.
Ще у аспірантські роки вони активно брали участь в громадських процесах, пов’язаних з наукою, ходили на мітинги за збільшення фінансування науки, підписували петиції.
На одному з таких мітингів і познайомилися:
– Ми з моїм колишнім сусідом по кімнаті, Юрою, в гуртожитку пішли на мітинг профспілки НАН України, який відбувався на знак протесту проти урізання фінансування академії.
Юра також був фізиком з Могилянки і знав Юлю. Каже: "Ходімо, познайомлю тебе з дівчиною, яка цікавиться різними питаннями науки", – згадує Сашко.
Після цього якийсь час майже не спілкувалися.
А коли під час Революції Гідності почала формуватися спільнота науковців, які хотіли змінити ситуацію з наукою в Україні, зустрілися знову.
– І понеслося. Спочатку писали пропозиції по реформуванню наукової сфери, а згодом почали жити разом, – сміється Саша.
![]() |
Про фінансування науки і "відтік мізків"
Зарплата в молодших наукових співробітників – близько 4 000 грн, якщо вони працюють на повну ставку (значна частина вчених в НАН України має неповну ставку).
За таких умов, у Києві малоймовірно навіть знайти квартиру для оренди.
Тож вчені, які залишаються займатися наукою в Україні, намагаються підробляти.
Зазвичай це викладання та репетиторство, часто допомагають міжнародні гранти.
Фінансування науки ледь забезпечує інфраструктуру інститутів, не кажучи про передові дослідження.
![]() |
Сашко розповідає, що співробітники Інституту молекулярної біології та генетики НАН України могли працювати на конфокальному мікроскопі лише раз на тиждень у Інституті біохімії ім. Палладіна, бо власного не було.
І лише цього року за грантові кошти мікроскоп придбали. Це на 350 осіб, які працюють в Інституті.
– При цьому, якщо брати, наприклад, колег з Польщі (Інститут молекулярної і клітинної біології, Варшава), то на близько 150 співробітників, вони мають аж 5 конфокальних мікроскопів", – каже Сашко.
Конфокальний мікроскоп відрізняється від звичайного тим, що має більшу роздільну здатність та контрастність.
А це велика перевага для біологів та генетиків. І такий мікроскоп лише один. На цілий інститут.
– Як вони працюють, – дивується Юля, – для мене як теоретика загадка.
![]() |
Хоч умови складні, науковці подаються на міжнародні стажування та гранти.
Часто робота відбувається так: зробити за кордоном експериментальну частину, а вже в Україні працювати над обробкою результатів та статтею:
– Наразі держава просто безпорадна в цьому напрямку.
Якщо говорити про кінцевого споживача – науковця, він дивиться на все це і бачить, що його просто не поважають, та й умов для професійного розвитку немає. Йде відтік в суміжні сфери.
Часто науковці йдуть в ІТ: маючи науковий бекграунд, їм досить легко навчитися програмуванню.
Ті, хто хоче займатися наукою в хороших умовах, їдуть за кордон:
– Ми поступово стаємо таким собі провідником – від нас їдуть, а до нас ніхто не приїжджає. Та ж сама Польща. Звідти науковці теж їдуть в країни, де наука забезпечується краще.
Натомість до них їдуть принаймні українські вчені. А хто приїде до нас?
![]() |
Чи можемо ми створити конкурентні умови? Наука не має кордонів, тому те, що науковець впродовж життя працює в різних установах і країнах – цілком нормально і добре, якщо це збільшує його можливості.
Але треба, щоб відтік мізків зрівноважувався притоком. А до нас ніхто не буде приїжджати. Немає умов для роботи вченого.
Про громадську діяльність і реформування науки
– В якийсь момент ми спробували подивитися більш глобально на проблеми, які виникають в нас і колег. Майдан став тригером, коли частина людей сказала: "Ні, далі так не можна".
В один момент стало зрозуміло, що в нашій державі, крім науковців, ніхто не зможе поставити питання науки, її розвитку і забезпечення для держави.
Нема кому сказати, що наука – важлива не лише як культурна та освітня функція, але і як функція економіки.
![]() |
Коли пара разом з однодумцями почали надсилати в органи влади перші пропозиції, їм здавалося, що достатньо лише сформулювати те, що потрібно, і буде результат.
Але виявилося, що не все так просто – є різні групи зі своїми інтересами, розуміння потреб науковців у можновладців далеке від реального, а системна робота майже відсутня.
Після Майдану кристалізувалося бачення, що потрібно працювати більш системно, адже неможливо окремо вирішити питання врегулювання якихось речей.
– Влада оновлюється досить швидко, часто і її інтереси відносно науки також. Тому у всіх, хто б не прийшов до влади, має бути розуміння, чому нам наука потрібна і що це питання довготривале, – вважає Олександр.
![]() |
У 2015 році Юля з Сашком та командою працювали над новим законом про наукову і науково-технічну діяльність. А зараз допомагають з впровадженням цього закону та займаються питанням євроінтеграції в науці.
Юля розповідає, що серед пріоритетів української влади за 25 років науки не було.
Відсутня стратегія розвитку науки, немає розуміння, як функціонує наука в сучасному світі і для чого вона Україні взагалі.
– Україна є учасницею програми "Горизонт-2020", ми можемо використовувати багато механізмів, які дозволяють долучитися до європейських процесів формування політики у відповідних сферах та запозичити кращі практики ЄС.
Ми вбачаємо нашу задачу допомогти уряду зрозуміти, що це важливо. У стратегічних документах науку традиційно записують в гордість.
Культура, освіта й наука – це наче такі квіточки, коли вже все добре, тоді ми прищепимо цю брошку і будемо ходити й пишатися.
Ніхто у владі всерйоз за 25 років не поставив питання, що наука може бути локомотивом розвитку держави як такої.
![]() |
Популяризція науки і здорового способу життя
Окрім громадської діяльності, Сашко популяризує науку та здоровий спосіб життя.
З 12 років він активно тренується: спершу були карате, бойові мистецтва, потім туризм, йога, плавання, а останні 5 років захоплюється трейлранінгом (біг пересічною місцевістю), бере участь у різноманітних бігових змаганнях: гірських трейлах, марафонах та ультрамарафонах.
У якийсь момент Саша зрозумів, що його науковий бекграунд та спортивний досвід можна поєднати.
Все почалося з науково-популярних лекцій про процеси в організмі людини під час фізичних навантажень або стресу, чи під час старіння в рамках Днів науки.
Пізніше з’явився блог, де Сашко пише, як зберегти здоров’я, тренуватися ефективно, й про участь у спортивних змаганнях.
Згодом – лекторій Sporty для тих, хто хоче тренуватися правильно і жити довго.
Юля ж у вересні буде спікером на науково-популярній конференції INSCIENCE, де виступить разом з представниками NASA, Mars Society, Hyperloop One та іншими.
![]() |
Про те, чому залишаються
Обоє кажуть: не їдуть, бо багато сил вкладено в те, щоб у науці відбулися зміни на краще.
"Шкода свого часу, бо це значить, що менше можливостей займатись наукою.
З іншого боку, важко оцінити, який вклад я можу потенційно дати в приріст наукового знання.
Але коли роблю все це, відчуваю, що це важливо, що мені і всім, хто цим займається, вдасться створити кращі умови для всіх науковців та розвитку науки в Україні", – розповідає Юля.
![]() |
Ця діяльність важлива і для них самих.
Молода сім’я вкладає сюди все життя. Хочуть побачити якісні зміни, коли донька буде йти в школу.
![]() |
– Нормального життя в нас не було ніколи. Бувають дні, коли ми не говоримо, тому що немає часу, немає можливості навіть відрефлексувати, про день розказати щось, бо той режим роботи несумісний з 24 годинами на добу.
І ми весь час сподіваємося, що кількість напрямків зменшиться, але все тільки збільшується, бо створюється якась нова робоча група і воно весь час розростається. Ще й маленька дитина.
Але мені здається – це хороша ознака, якщо ми це витримаємо. Бо дуже складно викинути якийсь шматок – тоді кінцевий результат може бути не таким і ти будеш знати, що не зробив все можливе.
І хоч важко поєднувати сім’ю, виховання дитини, громадську і наукову діяльність, Сашко і Юля продовжують робити те, що люблять.
– Головне: дивитись в спільному напрямку, в нас це точно є. Ми одна команда. І народження дитини це дуже ясно продемонструвало, бо в іншому випадку ми б не змогли робити те, що ми робимо, якби ми одне одного не підтримували безумовно майже в усьому.
![]() |
Мар'яна Капранова, для УП.Життя