Барон чи "барон"? Як зміна риторики впливає на сприйняття ромських громад

Уявлення про баронів – один із міфів про ромські спільноти, що міцно закріпився в суспільній свідомості.

– Коли мені дзвонять зі словами "пане бароне", відповідаю: "Ще раз так скажете – на цьому ми співпрацю завершимо, – так говорить Мирослав Горват, депутат Ужгородської міської ради та громадський активіст, що представляє інтереси ромських спільнот Закарпаття.

– Хочеш бути бароном, пройдися мітлою, дай людям роботу, правову консультацію – тоді будеш лідером, матимеш авторитет, – продовжує Горват.

Та хоч найвідоміший представник закарпатських ромів і відхрещується від нав’язливого статусу "барон", мешканці ромських поселень на вулиці Тельмана та Радванці в Ужгороді називають його саме так.

– Наш барон – Мирослав Горват, – говорить Наталя, мати п’ятьох дітей. – Він допомагає: в когось немає метрики, з документами. Землю дає барон – стройтеся. Без барона би тяжко було.

Мешканка Радванки Наталя з дітьми

Наталя живе на Радванці понад 10 років – відколи вийшла заміж.

Її сім’я, як і багато в цьому районі, не мають паперів на свій будинок.

Чимало закарпатських ромів не мають і особистих документів: паспортів та свідоцтв про народження.

Таких, за словами Горвата, є сьогодні 175 з-поміж близько 6000 ромів Ужорода.

Допомагають пройти кола бюрократичних процедур оформлення документів такі люди, як Мирослав Горват – його офіс розташований тут же на Радванці, а також юристи і волонтери з-поміж активних ромів.

Ромське поселення Радванка, Ужгород

Про ромів здавна існують чимало міфів і стереотипів: від романтичних уявлень про "кочовий народ" до цілком приземних страхів на кшталт "заворожать і окрадуть".

Барон чи не барон – сьогодні це не лише про терміни, а про рівень освіти, соціальної відповідальності, усвідомлення себе і своєї громади в українському суспільстві.

Прості й, здавалося б, невинні слова тягнуть за собою смисли, нашарування яких освічені роми прагнуть позбутися, наче старої шкіри.  

– Нема такого поселення на Закарпатті, де мені двері не відкриють. Подивіться, які люди мене оточують! – Мирослав Горват обводить руками невеличке приміщення і чоловіків, що стоять поруч із ним.

Олександр Лацко, Мирослав Горват і пастор Степан у храмі в ромському поселенні на вулиці Тельмана

По його праву руку – староста вулиці Тельмана Олександр Лацко, по ліву – пастор євангельської церкви, збудованої ромами у поселенні, Степан.

Чоловіки слухають Горвата, не перебиваючи. Він дійсно користується тут неабиякою повагою.

Такі ромські поселення, як Радванка чи Тельмана, називають "компактними", та їхні мешканці доволі різноманітні.

Переважають бідні оселі, зроблені з пластику, дощок.

Важко повірити, що в таких маленьких хижах живуть досить великими сім’ями (в одній родині може бути по шестеро дітей).

Проте трапляються і добротні кам’яниці, мешканці яких явно досягли більшого добробуту.

Деяким вдається виїхати на роботу до сусідньої Словаччини чи Чехії, хтось працює в комунальних службах міста. Чимало й тих, хто не має постійної роботи.

Мешканці вулиці Тельмана

Соціальна диференціація відчутна вже на рівні риторики.

Ті роми, що живуть благополучніше й долучаються до громадського руху, у розмові щоразу вставляють слівця на кшталт "дискримінація" і "пріоритет".

Натомість ті, хто отримав лише початкову освіту чи не отримав жодної, не завжди дають собі раду з реаліями сучасного життя.

І тут криється одна з розгадок того, чому ж самі роми говорять про своїх лідерів як про "баронів", коли самі освічені лідери від цього статусу відхрещуються.

– Дехто не може вимовити повністю посаду Мирослава Горвата, тож звичайному рому легше сказати, що він є гарна людина, "наш барон", – коментує Наталія Зіневич, старша наукова співробітниця Інституту української археології та державознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, дослідниця історії ромського народу.

Зіневич зазначає, що часто роми розповідають не-ромам реалії свого життя так, як звикли чути про себе від суспільства, бо так простіше.

Та й багато хто втомився пояснювати, що не є бароном. Часом легше сказати те, що від тебе хочуть почути.

У ромській мові існує слово "баро", в перекладі "шанована людина", пояснює дослідниця.

За співзвучністю, у слов’янських мовах виникло слово "барон":

– Але тих ватажків з інколи кримінальним шлейфом, якими уявляє суспільна свідомість "баронів", у ромів не було.

Звісно, в групах мандрівних ромів (які мігрували колективами через специфіку професій), був головний, який комунікував з місцевими владами. Але ці люди не мали тих функції, які приписують баронам. 

Ще одне пояснення також пов’язане зі співзвучністю, але цього разу – з угорською.

В угорській мові є слово "біров", що означає голову територіальної громадської одиниці, щось на кшталт довоєнного старости українських сіл. Тож біровами називають себе частина ромських лідерів на Закарпатті.

Ромське поселення Шахти, Ужгород

У ромському поселенні Шахта в Ужгороді основні питання вирішує староста Дарина Горват. Її обирає громада вже четвертий рік поспіль.

Староста – це сучасна форма лідерства, пояснюють нам тут.

Серед інших авторитетів громади – найстарша людина, що є у кожному селищі, і часто це жінка. До них бігають по поради, прислухаються тощо.

Дарина Горват, голова ромської громади поселення Шахти, Ужгород

Олександр Лацко є старостою (або головою) в поселенні на Тельмана.

– Мій батько тут був 28 років бароном – головою, – розповідає чоловік. – Батько помер, і народ запропонував, щоб я продовжив. Так і живемо, помалу змінюємося, розбиваємо стереотипи циганські. В кожному таборі є голова.

Уявлення самих ромів про форми лідерства досить розмиті і різноманітні.

Голови територіальних ромських громад можуть бути виборними, але буває, що це право успадковують, каже Наталя Зіневич.

Вона пояснює, що бувають неформальні лідери, які одночасно є і релігійними лідерами, як-от пастори (на Закарпатті поширені протестантські релігійні громади).

В поселенні на Тельмана протестантська церква одночасно слугує приміщенням для зборів, а пастора іноді помилково називають "бароном", проте сам пастор від цього "звання" усіляко відхрещується.

Біля храму в ромському поселенні на Тельмана, Ужгород

– У 1990-ті, коли частина ромів, як і українців, криміналізувалися, існували неформальні лідери, які були одночасно і кримінальними авторитетами.

Але переносити це на все ромське суспільство некоректно.

Останні 25 років в Україні розвивається громадянське ромське суспільство, існують близько сто організацій, що мають своїх лідерів різного рівня: хтось є лідером для своєї громади, хтось авторитетом у певному регіоні, –  коментує Зіневич. – Окрім того, у 19 столітті титули "барона" надавали представникам ромських родин, які займалися певними мистецтвами або ремеслами, що мали стосунок до аристократичності.

Тоді ж література романтизму популяризувала образ "циганського барона".

Дослідниця переконана: поняття "циганський барон" на сьогодні є абсолютним міфом, котрий нерідко підживлюють самі представники ромських громад.

Міф живе у медіа ще й тому, що з неформальними лідерами зазвичай спілкуються представники правоохоронних органів, коли йдеться про владнання конфліктів:

– Працівники поліції багато чого спрощують, через схеми та прив’язки до етнічної злочинності, або ієрархії етнічних кримінальних угруповань. І такі речі транслюються через журналістські хроніки або документи (наприклад, судові справи).

Якщо переглянути судові справи в архіві, складається враження, наче у нас тут одні барони, – каже Зіневич.

В ромському поселенні на Тельмана, Ужгород

Низький рівень життя, проблеми з освітою, працевлаштуванням, бідність, хвороби й відсутність доступу до медичного обслуговування на належному рівні, дискримінація – ці та інші проблеми ромських громад сьогодні на часі.

Ясна річ, сама лише зміна риторики усіх проблем не вирішить, але nomen est omen, і сприйняття спільнот ромів не як "циганських таборів із баронами", а саме як громади із лідерами, як рівноправної частини громадянського суспільства (яке в Україні віддавна є багатонаціональним) здатне задати інший, здоровіший і конструктивніший вектор розвитку як цих громад, так і суспільства загалом.           

Текст, фото: Дарія Гузенкова, Олена Максименко, Світлана Ославська, Богдана Фесенко, для УП.Життя

Матеріал підготовлено в рамках Школи етичної журналістики, яка проводиться Координатором проектів ОБСЄ в Україні за підтримки Міністерства Закордонних Справ Королівства Норвегія. В матеріалі висловлено виключно погляди авторів. Вони не обов’язково збігаються з позицією Координатора проектів ОБСЄ в Україні.