"Відірвана бірка": зрозуміти та відтворити у Львові епоху вікінгів

Торвард Бйорн Тормодсон та Бйорт Ікорна Хельгісдоттір – так могли звати чоловіка та жінку, якби вони були мешканцями скандинавського хутору вільних землевласників (бондів) у 10-11 столітті.

Вони б не ходили у військові походи вікінгів, а обробляли землю, вирощували худобу та торгували.

Утім, вивчаючи іншу епоху, не обов’язково перевтілюватись у іншу людину.

Історична реконструкція – не театр, а кропіткий процес збору та відображення у найдрібніших деталях інформації про минуле.

Клуб історичної стилізації "Відірвана бірка" зі Львова займається вивченням та відтворенням матеріальної культури Скандинавії, а саме Ісландії та Західної Норвегії другої половини 10 – початку 11 століть.

***

У клубі можна побачити створені власними руками чи придбані у ремісників вироби, які дають уявлення про побут: текстиль, посуд, знаряддя праці, повсякденний та святковий одяг…

Учасники "Відірваної бірки" впродовж семи років існування напрацювали методику, яка дозволяє вивчати не лише "вік саг" Ісландії, але і взятись за рідний регіон того ж періоду.

Зокрема, за актуалізацію археологічних знахідок на місці багатого жіночого поховання у Судовій Вишні, яке датується кінцем 10 - початком 11 століття.

СТИЛІЗАЦІЯ ЧИ РЕКОНСТРУКЦІЯ

– Невеликі золоті пластинки із тисненням – гульгубери – одні з небагатьох зображень ранньої епохи вікінгів, за якими можемо здогадуватись про одяг та вбрання того часу, – Олена Бєлкіна, засновниця "Відірваної бірки", накидає на плечі шаль кольору неба.

Синій сарафан, волошкова хустка на голові: у мешканців Норвегії та переселенців в Ісландію колір індиго був популярним.

– Зараз у Норвегії тане крупний льодовик Лендбреен, і на звільненій від льоду землі знаходять речі, загублені тисячу років тому. Одна із знахідок – лляна шаль, пофарбована у синій.

Кожна деталь костюма Олени має історичне підґрунтя та відтворена за даними наукових публікацій, звітів з археологічних розкопок чи оцифрованих колекцій ісландських та норвезьких музеїв.

Описи речей із саг та інших письмових джерел слугують доповненням: неушкоджених знахідок повних комплектів не має.

– Взуття – копія знахідки з норвезького міста Боргунд, – світло-коричневі чоботи із зав’язками майже повністю ховаються під довгим сарафаном.

На його виготовлення йде спецшкіра рослинного дублення.

– Майстер, який на замовлення зробив цю пару чобіт, зазначив, що подібну річ археологи знайшли зовсім поруч зі Львовом, у місті Звенигороді.

Олена каже, що усі проекти "Відірваної бірки" можна радше назвати стилізацією, оскільки точна реконструкція не лише займає багато часу, але і часто неможлива або через втрачені технології, або через складність їх відтворення у сучасних умовах.

Відновлена річ зовні не відрізнятиметься від оригіналу з музею, однак це буде стилізація, а не реконструкція знахідки.

І навпаки, при реконструкції певної технології не обов’язково достеменно відтворювати предмет.

Простіше зосередитись на ремеслі, а відтворення усіх предметів побуту потребує знань як мінімум кількох технік.

Якщо поруч немає захоплених раннім середньовіччям людей, збірка повного комплекту одягу та побутових речей перетворюється на нездійсненну мрію.

Окрім костюмів, учасники клубу відтворюють ткацтво, ковальство, столярне та інші ремесла, а також традиційну кухню, медоваріння, народну медицину тощо.

Хтось може сконцентруватись лише на процесі достовірного фарбування ниток, і це також буде реконструкція.

– Приготовані за традиційними рецептами страви ми завжди можемо спожити, а знаряддя праці використати за призначенням, – усміхається Олена та каже, що у світі поширена практика, коли відтворені реконструкторами одяг чи аксесуари використовують як реквізит при зйомках фільму, а також у музеї в експозиції відповідної епохи.

– Приємно, коли напрацюваннями реконструкторів користуються історики та археологи: доповнити інформацію по знахідках чи згадках у літописах.

Одна справа знайти старовинний глек, інша – відтворити його у деталях та зрозуміти, як він "працював" для своїх господарів: охолоджував страви чи допомагав їм приготуватись у пічці… Саме реконструкція підтверджує чи спростовує інтерпретації, зроблені археологами та істориками.

Реконструкцію умовно можна поділити на процесуальну та формову. Перша – відтворює технологічний процес, друга фокусується на готовому виробі і досліджує його.

Для "Бірки" більш притаманна формова реконструкція: різьблення по кістці виконують неісторичним інструментом, сорочку шиють вручну, але з фабричної тканини.

– Досвідчений кераміст-ремісник візьме глину потрібного складу, виліпить глек на електричному колі, випалить в сучасній пічці і з великою ймовірністю отримає якісний виріб.

Кераміст-реконструктор матиме "на руках" заключення експертизи про склад черепків глеків певного регіону і епохи, витратить купу часу у спробах відтворити цю суміш, потім ліпитиме глеки руками чи з залученням примітивного кола.

ЕПОХА ВІКІНГІВ

– З кожним роком з’являються нові елементи та деталі костюмів, а щось доводиться повністю перешивати, – Олена розповідає, що освоїла різні рукодільні техніки та проводить майстер-класи на фестивалях. – Ось такі пояси носять у Сокальському районі на Львівщині – це українське косичасте плетіння. Аналогічні речі виготовляли у Прибалтиці: часто технологія визначає форму і в різних регіонах світу люди могли робити схожі речі.

– Мені подобається різьблення по кості, – Олександр Шанін, якого реконструкція "зачепила" після знайомства з Оленою, виймає з мішечка та акуратно розкладає на столі кістяні шпильки, пряжки для ременів.

Жартує, що в магазині вибирає шматки м’яса, де багато кісток: згодяться для нових виробів.

У дофеодальні часи частина предметів з кістки мала декоративну функцію, наприклад, амулети чи намистинки, натомість більшість виробів були гребінцями, шпильками для плащів, засобами особистої гігієни, голками, ґудзиками тощо.

– Коли хтось із клубу опановує певне ремесло, то забезпечує своїх колег реконструйованими виробами. – Олена розповідає, що натуральний обмін – поширена у середовищі реконструкторів практика. – Більшість того, що створюємо власноруч, залишається у нас чи у друзів та доповнює персональні образи чи атмосферу побуту.

– Для людей, які захоплюються Скандинавією епохи вікінгів, Бірка – назва крупного торговельного та ремісничого поселення 8-10 століть у Швеції.

Утім, наш клуб реконструює ісландські поселення і така назва плутає уми колег-реконструкторів, – Олена пояснює, що клуб став "Відірваною біркою" випадково.

– На одному із фестивалів наш друг привселюдно назвав нашу компанію "відірваною" (тобто безрозсудною) Біркою, і діватись було нікуди. Мабуть, хотів пожартувати над нашими першими спробами створення костюмів з ковдр, куплених у мережі секонд-хенд, у яких бирки були відірвані чи відрізані, – усміхається Діана Мельник, яка займається реконструкцією з 2016 року.

– Багато людей відтворюють епоху високого середньовіччя, яке припадає на 11-14 століття: пору лицарства, прекрасних дам та куртуазного кохання.

Період раннього середньовіччя не такий популярний, однак для мене надзвичайно цікавий та, мабуть, дійсно справжній.

Захоплення розділяють мої діти, які із задоволенням ходять у костюмах та сплять у наметах на фестивалях.

Учасники "Відірваної бірки" розповідають, що на фестивалі їздять один чи два рази в рік. Намагаються потрапити на стилізовані зустрічі по Ранньому Середньовіччю, які зрідка проводять в Україні. Щороку відвідують "Тустань".

– Вивченню першоджерел ми, мабуть, приділяємо більше часу, аніж практичній реконструкції. Така у нас спеціалізація, – Олена стоїть біля розкладеного на столі дерев’яного посуду, кошика з нитками та намистинами, та ще безлічі предметів, які вони з Сашком відтворили власноруч або придбали у майстрів-реконструкторів.

Ось зв’язка ключів, схожих на малюнки до дитячих казок, свідчила про статус скандинавської жінки – тільки після одруження вона отримувала "ключі від господи".

Згодом ключі трансформувались у символічний ключик, який кріпився до фібули (металевої застібки) на одежі.

– На одному із фестивалів до нас підійшов познайомитись історик. Він був вражений, оскільки вперше опинився у середовищі, де речі з музеїв можна побачити у реальності та ще й на живих людях, – пригадує Олександр. –

Насправді нам не вистачає фахових істориків з відповідним багажем знань та доступом до фондів, що значно б спростило та збагатило наше заняття реконструкцією та стилізацією.

Олена розповідає, що колекції національного музею Ісландії та крупних норвезьких музеїв можна знайти онлайн у вільному доступі. Наукові статті та дисертації можна "нагуглити", потрібно тільки знати, де шукати.

Тоді як до звітів археологічних розкопок, наукових матеріалів та фондів України, як і раніше, доступ обмежений, оцифрованих колекцій із музеїв в Україні практично немає.

Якби не інтернет, то, мабуть, зараз Олена і не займалась б похованням у Судовій Вишні.

ПРОЕКТ "СУДОВА ВИШНЯ"

На ідею реконструкції захоронення у Судовій Вишні Олену наштовхнули колеги із Литви.

Вони дивувались, чому "Бірка" займається поселеннями Скандинавії, а не археологічними знахідками того періоду в Україні.

– Поки не запитали, я була впевнена, що нічого з того часу у нас не залишилось.

Почала шукати наукові праці, публікації та знайшла описи городища 10-11 століття у Судовій Вишні, яке знаходилось на перехресті шляхів до Плісниська, Звенигорода та Пшемисля.

Під час видобутку глини у 1962 році випадково виявили поховання заможної жінки, про що свідчать численні предмети побуту та прикраси. От зараз пробуємо реконструювати ці речі.

Олена розповідає, що на поховання натрапив директор місцевої школи і на момент ідентифікації воно вже було ушкодженим.

Український археолог Олексій Ратич склав детальний опис знахідок. Речі із поховання перевезли до фондів Львівського історичного музею.

Останніми роками про них згадують археологи у дотичних публікаціях, але практична робота, аналіз кісток чи актуалізація прикрас поки не ведеться.

– Спочатку я думала, що робота над похованням допоможе зробити внесок у реконструкцію образу слов’ян нашого регіону, однак дуже помилялась.

У результаті аналізу знахідок та пошуку аналогів виявилось, що поховання не слов’янське.

Ідентичні прикраси знайдені найперше на теренах сучасної Угорщини, яка на межі 10 та 11 століття переходила від періоду Завоювання батьківщини до Князівства Угорщини з його першими хрещеними володарями.

Жінка з Судової Вишні, яка померла у віці 45-50 років, мала стосунок до угрів (мадяр), кочівників, які за кілька століть перетнули Євразію від Західного Сибіру через Урал та Причорномор’я і опинились в Панонській долині.

На момент смерті жінки з Судової Вишні мадяри з’являлись у Прикарпатті як військові найманці та отримували землю від угорських правителів.

Також у той час була мода на мадярські прикраси та зброю, яка поширилась аж до Швеції та Ісландії, впливала на чоловічий одяг у Київській Русі.

Від поховального інвентаря жінки залишились багаті прикраси: скляне намисто, срібні нашивки на одяг, серцеподібні підвіски, срібні слов’янські намистини, бронзові накладки, мушельки-каорі, браслет, перстень…

– Відтворенням предметів займаємось спільно із реконструктором скла Лесею Ткачук, ювеліром по сріблу Олександрю Барбановою та ливарем срібла та бронзи Андрієм Біганським.

Маємо опис предметів, проте не маємо доступу до фондів, щоб просто потримати речі у руках, зробити заміри та точні копії.

У похованні в Судовій Вишні та в аналогічних могилах в Угорщині не збереглись елементи одягу. Необхідно шукати інформацію по сусідніх регіонах, читати літературу з історії та археології Казахстану, Киргизстану, Китаю, Північного Кавказу.

Великий степ, частиною якого були мадяри, простягався на тисячі кілометрів.

Їх археологічний слід значний, проте не залишив в Угорщині цілісного відбитку, тому будь-який результат роботи буде лише гіпотетичним.

Олена каже, що на готовому комплекті будуть реконструйовані прикраси, але крій та матеріал одягу будуть синтезованими.

Паралельно з реконструкцією жіночого поховання учасники клубу працюють над збірним чоловічим образом мадяра-найманця тих часів.

– Ми творимо проект "Судова Вишня" вже третій рік: контактуємо зі археологами та реконструкторами, яких цікавить період Раннього Середньовіччя на Львівщині, створили групи у соцмережах, ділимось власними напрацюваннями та просимо допомоги та порад.

Катерина Москалюк, журналістка і фотограф, для УП.Життя

Передрук редакційних матеріалів "Української правди. Життя" без дозволу редакції заборонений.

Щоб отримати дозвіл, напишіть нам на [email protected]