Війна за сенс життя. Як за рік змінилась Красногорівка

За останній рік у Красногорівці з’явився банкомат, басейн, смачна кулінарка, дві кімнати психологічного розвантаження – одна від SavetheChildren, друга від Карітас, і навіть дискотека щонеділі.

Скоро буде дитяче кафе і громадська вбиральня.

До лінії фронту звідси – 1 кілометр.

Далі - передова

КОМЕНДАНТ, ЯКИЙ ВОЮЄ

– З цього місцядо передка 1,2 кілометри, – уточнює Олег Ліванчук, комендант Красногорівки, який зараз воює в суді проти свого незаконного звільнення – Ліванчука зняли указом екс-губернатора Павла Жебрівського.

Олег Ліванчук

– А в розривної кулі 12,7, яку знайшли, дальність польоту – 4,5 км. Там запустили чергу з кулемета – вони тут попадали...

З Ліванчуком говоримо про хлопчика Сашу. Саша підняв з землі кулю, що не розірвалася – йому відірвало кисть руки, 3-річну дівчинку поруч поранило, ще кількох дітей налякало.

Саша – хороший хлопчик, попри перемотану руку, гасає на велосипеді й усміхається.

Мама Саші скаржиться, що оформлює йому папери на інвалідність, так в якійсь із служб їй говорять, що ще потрібно довести зв'язок між війною і травмою дитини: мовляв, якби це під час обстрілу поранило – то одне, а то він з землі щось підняв – все одно що газовий балончик…

"Все одно" – фіксується у голові, і згадуєш, куди приїхав.

Ліванчук розповідає: от лікарню відстояли – ту, що Жебрівський хотів закрити. Лікарня постраждала після обстрілу 30 травня 2017 року. Хотіли перенести в Курахово, але він і його зами – Ігор Робочий та Роман Коржов – не дали.

– У нас тут тиждень тому один чоловік з Борисівки вийшов у двір. Так йому куля влетіла – пробила обидва стегна, мошонку – він сам добіг до лікарні. Сам! А якби не було лікарні?

Лікарню за рік майже відновили – на будівництві працювали протестанти з церкви "Ковчег", або церква Івана Івановича, як її називають. Іван Іванович сам в матеріали вклав, сам людей зібрав.

В місті є людей 20, на яких можна покластися, каже Ліванчук. Без них було б важко.

Іван Іванович – один з них. Крім того, що взяв на себе лікарню, ще й школам помагає, віряни його церкви постійно косять траву в парку, прибирають місто. І трава, і прибирання – суттєво, бо на всю Красногорівкуаж 4 двірника – щоб найняти більше, немає грошей.

Загальний бюджет міста, через скасування податку на землю в зоні АТО, аж 1,5 млн грн на рік. З нового року, коли податок у зв’язку з "закінченням АТО" повернуть, бюджет стане 5,5 млн грн.

Ще, розповідає Ліванчук, банкомат відкрили. Уже місяць працює.

Формально Ліванчук зараз не комендант: обов’язки голови військово–цивільної адміністрації в місті виконує його перший зам – Ігор Робочий. Ліванчук судиться. Але і Ліванчук, і обидва його зами – єдина команда.

"Ми собі пообіцяли, що перемогу зустрінемо в Красногорівці", – якось сказав мені Коржов. Так і тримаються.

– Я опер! – кричить мені Ліванчук. – Знаю, що над вбивством буду працювати півроку, але розкрию – бо знаю методику. А тут нічого не зрозуміло...

Ліванчук із Сум. На фронті з перших днів війни, воював у роті "Суми". Його призначили на Красногорівку в травні 2015 року.

– Не знаю, чому призначили саме мене, – каже.

Він прийшов у напівмертве місто, що горіло від обстрілів. Сміття не вивозили. Тоді жителів було 4-5 тисяч, зараз – 11.

– Ми першим ділом, як прийшли сюди, вкрали на передку бойлер. І поставили його в 5-й школі, – розповідає Ліванчук.

– Вкрали?! – перепитую.

– Так ми ж не собі! Нам треба було школу запустити. А хазяїн тої будівлі у Франції, повернеться – віддамо.

І уточнює: якщо з території громади перенести з одного об’єкту на інший – це не крадіжка.

У 2015–му працювало два магазини. Українське КПВВ було перед Красногорівкою.

– Вони вважали, що ми вже за лінією. Я казав їм: "Хлопці, ви що? В мене над комендатурою прапор висить!".

Ліванук про той період говорить так: силою примушував підприємців відкривати магазини і їздив з ними на блокпост, щоб їх пропускали. Зараз працює 62 торговельні точки.

У Красногорівці є і вода, і світло. Досі нема газу. Газу не буде до кінця війни: газова розподільча станція на самому передку, запуск може стати для міста смертельно небезпечним.

Говоримо з Ліванчуком про те, чому його звільнили:

– Почалося все з буржуйок. Втулили нам 120 буржуйок, галімих повністю. З них лише 8 штук було нормальних. А решта – ні зігрітися, ні їжу приготувати.

Ми обурилися, написали в СБУ, там відкрили три провадження на представників ОДА. Мені одразу подзвонив Жебрівський і сказав: "Що це за х…ня?! Ти чим там займаєшся?!".

Потім викликали в ОДА: "Ти і твої зами не в нашій команді – звільняйтеся". Що малося на увазі – досі не знаю. Якщо красти – не краду.

Потім Жебрівський почав мене викликати, щоб я писав заяви на звільнення.

У грудні 2017-го з’являється перевірка, почали копати, склали акт. Я читаю – суцільні фальсифікації. Коли запитав, що це, одна жінка з перевіряючих почала плакати.

Поки був на лікарняному – мені оголошують догану. На підставі догани мене звільнили. Я звернувся до суду, і впевнений, що суд мене поновить.

…Ми з ним багато про що говоримо. І про те, що люди на нього скаржаться: Ліванчук в лице може сказати "сепар".

Він не сперечається: якщо в лице – він. Говорить про тих, хто вдає проукраїнських, а насправді чекає "своїх", а є навпаки – люди будуть говорити про федералізацію, але місту помагають.

– Я таких сепарами не називаю, вважаю, що це своєрідна людина. Я за три роки вже навчився розуміти, хто є хто.

– У вас є відчуття, що ви тут свій серед чужих? – питаю.

– Спочатку було, тепер ні. Люди міняються. Вони вже зрозуміли, що ми влада, – каже Ліванчук.

КРАСНОГОРІВСЬКІ ВИШИВАНКИ

Люди не просто міняються – вже змінилися. Ми з Леною купили вишиванки, а схаменулися вже на вулиці: посеред Красногорівкиу вишиванках. І навіть самі розгубилися.

Коли ми тут були два роки тому, не те що не ходили по місту у вишиванках, українською не говорили. Навіть між собою.

– Це наші жінки вишивали, – каже Ольга Кицманюк, вона керує дитячою художньою студією "Веселка", але зараз до неї ходять не тільки діти, дорослі теж.

Ольга Миколаївна не виїжджала з міста взагалі – ні під час "ДНР", ні під час обстрілів.

– У нас на початку війни навіть визначеного часу не було – просто домовлялися на "після обстрілу", – згадує вона.

Бо неможливо було сидіти закритими. Бо неможливо позбавити дитину спілкування. Залишити один на один з такою ж переляканою мамою.

Вона вирішила так: що би не відбувалося, має приходити сюди до дітей і малювати, писати, вишивати, готувати наступну виставку.

– Голова і душа мають працювати завжди. Навіть при найгірших обстрілах. Коли ти створюєш, ти не жертва. Залишився жити на війні? Живи гідно, – так вона каже собі.

І дітям всю війну казала. І мені зараз.

Розпитую про те, що було у 2014–му, коли тут була "ДНР".

– На роботі мені казали: "Хто нас не підтримує, той тут не працює". Обіцяли мені голову відірвати. А одного разу ми вийшли з чоловіком з дому – хліб шукати, раптом де привезли.

Сусід доганяє: "Додому не вертайся – за тобою прийшли". І ще сказав: нам дзвоніть самі, ми про всяк випадок ваші телефони з мобільних стерли.

В Ольги Миколаївни була в’язанка ключів від тих квартир, звідки люди поїхали, але лишили під її опіку котиків-песиків. В одній з квартир пересиділи місяць, всі думали, що вони виїхали з міста.

– Раптом чуємо: бій, кошмарний… А на наступний день – тиша. Я вийшла – ні душі, ні пташки, ні звуку… Дійшла до магазину – а там наш БТР. Вернулася і сказала чоловіку: "Пішли додому"...

За цю війну в неї кума з дружиною розірвало, поранено дочку, поранено чоловіка, загинув близький друг, вчитель фізкультури… Той сусід, який її попередив, загинув у власному дворі…

– От закінчиться війна, прийде людина, що воювала на тому боці і в нас стріляла… І от я її побачу, вона мені буде щось казати… Я весь час думаю: що я такому скажу? Мабуть, промовчу. Просто заради миру, – каже Ольга Миколаївна.

І ще каже, що останнім часом їх перегодували різними концертами і різними психологами, які приїжджають і закликають людей, що все це пережили, "мислити позитивно" і "любити життя".

– Людина є повноцінною,– міркує, – коли в неї є завтра… Ось це завтра Красногорівці і потрібне – не гуманітарка, не їжа, не танці, і не позитивчик...

Нещодавно, каже, до неї прибігла одна мамочка. Кілька років без роботи, живе на гуманітарці…

– Прибігає щаслива: "Мене викликають на завод, мій цех відкривається". Ви би бачили цю жінку! Вона аж сяяла: "Мій завод!". Здавалося б, що за щастя – цеглу тягати. А таки щастя, – каже Ольга Миколаївна.

І ще каже: не залишу свій дім. Люблю своє місто. Звідси не поїду. Хочу, щоб в нас була майстерня українських ремесл. Тут, на кордоні.

…В них немає білої тканини, але якась людина подарувала їм два великі сувої матерії – жовтої та блакитної. Так вони і шиють вишиванки – жовті та блакитні.

Я купила жовту, а Лена – зі шматка льону. Блакитна не підійшла по розміру.

У ПЛАНАХ – ХОКЕЙ, СПОРТИВНА РИБОЛОВЛЯ І ВИБОРИ

Коли я приїжджала рік тому, Андрій Шапочка, директор місцевої електропідстанції, а заразом людина, яка опікується в Красногорівці дитячим спортом, говорив, що мріє запустити басейн.

Андрій Шапочка

Справа була після обстрілу. В "стєкляшці", місцевому палаці спорту, де займаються діти, вилетіли чергові вікна. В басейні росли чагарі по підборіддя, а останній раз його запускали в 1997 році.

Андрій Шапочка взяв під опіку палац спорту, відновив там світло, забив вікна після обстрілів і запустив дитячі і дорослі спортивні секції.

Цьогоріч мене офіційно запросили на запуск басейну. Хоча й попередили – це не басейн, а "пожежна водойма" – три роки проходили санстанцію і вирішили більше не проходити.

– Це ж треба три рази на день робити проби води, човен, рятувальник – все це ми не потягнемо, – каже Шапочка.

А так влітку люди купаються, хоч і в пожежній водоймі.

– Пам’ятаєш, які тут були зарості? – каже.

Пам’ятаю.

Ще було б добре зробити гідроізоляцію, мріє Шапочка, але це дорого.

В басейн уже запустили карася, планують білого амура та судака. Збираються влаштовувати змагання зі спортивної риболовлі. А взимку тут буде ковзанка, де будуть проводити змагання з хокею.

Мене цікавить, як Андрію вдалося організувати людей прибрати парк – пам’ятаю не тільки чагарі в басейні, а й непролазні хащі в парку. І заборону ходити не по алеях – через розтяжки.

– Та ніяк,– потискає плечима. – Прийшли тільки мої спортсмени та віруючі.

Решта, каже, зайнята – стоять у черзі за гуманітаркою.

– Тепер мене кличуть на обриви, а я питаю: а чим ви місту допомогли? – пояснює нову тактику Андрій.

У Шапочки в місті була репутація "божевільного" – ледь не під обстрілами, він всю війну лагодив обриви електрики. Хоча формально це робота не підстанції, де він працює, а Мар’їнської РЕС.

– На початку війни ми все робили, але тепер люди позвикали, що всі їм винні. Хочу їх привчити: помагаєш місту – я тобі теж допоможу, а ні – так ні, – каже Шапочка.

Якось він спробував мобілізувати людей на прибирання через Фейсбук. Результат: у Facebook розвели дискусію, якого кольору має бути фарба, а прийшов фарбувати лише один хлопчик, Денис.

Закінчиться війна, говорить Шапочка, він неодмінно буде висуватися на мера.

– Моя програма: Красногорівка – спортивне місто. Ну як? Правильно? – чи то питає, чи то стверджує він.

ЦЕРКВА, ЯКА РОБИТЬ ПЕРЕПИС МІСТА

Перший волонтер, якого побачили в Красногорівці під час війни – Сергій Козаченко, пастор церкви Христа Спасителя. Зараз Сергія в місті немає, але його наступник, пастор Радислав Малярчук, так само допомагає і прихожанам, і місту.

Коли в місті не було ні газу, ні електрики, тут щодня годували людей гарячею їжею, роздавали хліб, в церкві жили люди – більше сотні. Це і ті, чиє житло постраждало, і ті, хто просто боявся повернутися додому. Зараз тут, крім нас, гостей, нікого немає.

Минулого року церква зробила для міста перепис населення.

Перепис тривав 4 місяці. Нарахували 8 тисяч жителів. Це дані на зиму 2017 року.

– Коли треба прибирати місто, то теж ідуть до вас? – запитую Радислава.

– Ми завжди готові помогти, але так виходить, що якщо часто помагати, то далі це сприймається як належне, – пояснює свою позицію Радислав Миколайович.

Він говорить, що зараз формат служіння церкви міняється: обстріли закінчилися, почалося відновлення, і тепер церква більше орієнтується не на те, щоб роздавати гуманітарну допомогу, а на прийом різних місій – просвітницьких, гуманітарних…

А головною проблемою Радик називає роботу. Так і говорить: ми з молитовною групою молимося, щоб у місті була робота.

"ВЕСНА" ПОДАРУЄ МІСТУ ГРОМАДСЬКИЙ ТУАЛЕТ

До війни, розповідає Юлія Новенко, управляюча магазину "Весна", в Красногорівці були і кафе "Руська гірка", і ресторан "Маяк", і шашлична, і піцерія...

Зараз працює кафе, яке в народі промовисто зветься "Рюмка", майже рік тому відкрилася кулінарія – "Шолом". У "Шоломі" можна на винос купити салати, смажену курку, рибу – все смачне. І це дуже круто для міста, де рік тому не було де поїсти.

А у "Весні" відкрили кафе.

– Поки в нас лише барне меню, – розповідає Юля.

Це квас, напої, чебуреки, шаурма, бургери. Кухні – справжньої, щоб з гарячими стравами – поки немає, бо дорого. Зате хот-доги засмажують в пресах – в них не кругла булочка, а пласка. Ще купили обладнання під шаурму...

– Юля, ти про апарат солодкої вати забула, – підказує Настя, її колега.

На наступний рік планують купити батут.

– У нас будуть сидіти батьки, а діти – стрибатимуть на батуті, – ділиться планами Юлія.

А ще вони планують робити безкоштовнийгромадський туалет. Бо зараз в Красногорівці немає жодного.

ФОНДЮ В КРАСНОГОРІВЦІ

Тетяна і Сергій Кочарови виграли грант від Червоного хреста на дитяче кафе. Кажуть, самі б не потягнули – хоч ВЦА і виділила приміщення, але воно потребувало дуже серйозного ремонту.

– Ми тиждень писали бізнес-план, і сварилися, і мирилися… – згадує Тетяна.

Грант висів на волосині.

– Треба було набрати 15 балів, а ми набрали 14, – каже Таня.

Розповідає, як опустилися руки, як плакала, як чоловік сказав: дзвони, як потім почула від донора: "Ми вирішили дати вам шанс".

Сергій разом з сином самі зняли всю стару штукатурку і вивезли сміття. Підсобників теж шукали, та не змогли найняти, і теж скаржаться, що гуманітарка розбестила людей.

Тетяна мріє про східні солодощі, рецепти яких хоче позаписувати у родичок Сергія – він вірменин, сім’я якого змушена була виїхати з Азербайджану.

– Ми в бізнесі з 2003 року, я розумію, що кафе нам не дасть прибутку, але кафе плюс магазин солодощів – це може дати ефект, – вважає Таня.

Але Сергій – вчитель математики, впевнений, що це суто соціальний проект.

"Своєю годувальницею" Кочарови називають невеличкий магазин побутової хімії, тут я і знайомлюся з Сергієм.

Він і є той вчитель математики, про якого багато чула від дітей – що хороший. Що пояснює добре.

– Він строгий з ними, спуску не дає, – каже про чоловіка Тетяна.

– Їх ніхто за межами Красногорівки не жалітиме, а їм треба вступати, – наполягає Сергій.

Скаржиться, що діти, навіть розумні, налаштовані на місцеве ПТУ і технікум. Він їх спонукає їхати вступати у виші.

– Ну скільки треба цих манікюрниць і ветеринарів на наше місто? – міркує він. – Це ж майбутні безробітні.

Сергій бачить своїх випускників майбутніми програмістами, юристами, біологами…

– Ми хочем, щоб це був такий підлітковий клуб, щоб дітям було, куди піти, – каже Сергій.

– У нас тут будуть смузі та фондю! Бо це неважко робити, а дітям цікаво, – каже Таня.

– А я мрію про кінотеатр, маленький, в тому залі,– показує Сергій на захаращену кімнату, куди ще не добрався ремонт.

В 2014-му році Тетяна з Сергієм відвезли своїх дітей до родичів в Краснодарський край. Їх теж умовляли лишитися – тут був "ДНР", неподалік велися бої, місто обстрілювали, але Сергій сказав: "Мамо, я в Росії себе не бачу, це остання країна, куди я поїду".

Коли поїхали забирати дітей назад, одними з останніх перетнули кордон під Новоазовськом.

– Дивилися на Україну з того боку Азовського моря, мріяли, щоб кордон відкрили, ледь проскочили, – згадують Кочарови.

Пожили в Бердянську, потім в Маріуполі, хотіли зачепитися в Харкові або Полтаві, потім поїхали в Курахово, але зрештою повернулися додому.

Зараз багато людей повертається. Бо не стріляють.

Кочарови говорять так: кожна сім’я друзів, яка повернулася у місто, це ознака того, що війна закінчується.

Леся Ганжа, для УП.Життя