Віктор Пилипенко, батальйон "Донбас", гей: По мені стріляли танки, тож зеленки не боюся

33224
27 серпня 2018

Віктор Пилипенко, позивний "Француз". Служив у батальйоні "Донбас" з вересня 2014-го до літа 2016 року.

Ці рік і 10 місяців його служби припали на той час, коли батальйон бився в Широкино.

Камінг-аут "Француз" зробив після служби, 8 червня 2018 року, опублікувавши повідомлення у Facebook.

"Я був одним із тих, хто взяв участь у цьому інтерв'ю", – написав він з посиланням на проект Антона Шебетко, який зробив серію портретів та записав інтерв’ю з ЛГБТ, що брали участь в АТО.

 

***

Проект реалізували фонд ІЗОЛЯЦІЯ у партнерстві з КиївПрайд. Виставка відкриється 30 серпня.

Усі учасники проекту виступили лише під іменами та із закритими обличчями.

"Француз" став першим з бійців, хто зняв балаклаву і наважився на камінг-аут. Більше того, Віктор візьме участь у відкритій дискусії "Хто воює? Кольори українського патріотизму" 18 вересня.

"Ніхто не має вести існування напівлюдини, тим більше не скоївши злочину проти іншого, нічим не обмеживши права та свободи того іншого. Ніхто не має жити без гідності, за яку ми усі боролись на Майдані проти місцевого мракобісся та на цій війні проти тиранічної імперії брехні", – написав він.

Зараз Віктор створив групу "Військові ЛГБТ та їх союзники". Він туди запрошує ЛГБТ-ветеранів і ветеранок, а також тих, хто воює зараз.

Віктору 31 рік, він киянин, так вийшло, що ми навіть навчалися в одній школі – № 117. На нашій школі є меморіальна табличка хлопцю, що, як і Віктор, пішов воював у батальйон "Донбас", але загинув під Іловайськом.

 

***

– Вікторе, я оцінюю твій камінг-аут як вчинок навіть сміливіший, ніж піти в батальйон. Батальйон – це почесно, викликає суспільне схвалення, а камінг-аут може викликати реакцію різкого несприйняття…

– Зеленки я не боюся. Я знаю, що як на мене будуть нападати, можна покликати своїх.

Я зробив камінг-аут у себе на Фейсбук-сторінці. Мої друзі, в тому числі і з батальйону, відреагували нормально. Все ніби ок – хтось каже круто, хтось відмовчується, але це теж добре.

Після камінг-ауту в мене пішли страхи. Найстрашніше я пройшов – сприйняття близьких мені людей. А як будуть реагувати інші – мені все одно. Я пройшов війну, може, якимсь там героєм і не був, але й духом не падав, зброю з рук не випускав, воював чесно. Соромитися мені нема чого.

Я вперше закохався в свого друга, коли мені був 21 рік. Для мене самого це був шок.

Це була скажена любов… Я сам себе не розумів, тому чудово можу зрозуміти, що відчувають люди, для яких гомосексуальні стосунки – дикість. Для мене 10 років тому це теж було дико.

 

– Як ти потрапив в "Донбас"?

– Коли почався Майдан, я працював в Арабських Еміратах у компанії "Дубаї Д’ютіфрі". Кожен день дивився, як революція проходить повз мене, зрештою, розрахувався і приїхав на Майдан. Був лютий 2014-го. Наша барикада була біля філармонії, та, що з портретом Бетховена.

Я подав онлайн-заявку в батальйон "Донбас", але мені не відповідали. Я тоді не знайшов у собі сміливості зібрати речі і просто приїхати, хоча багато хто з хлопців саме так і зробили. Я просто не знав, що так можна.

Вдруге подав анкету після Іловайського котла. Пам’ятаєте, тоді родичі оточених ходили на Банкову? З другого разу мені відповіли, і я поїхав у Черкаське Дніпропетровської області, де ми на базі 93-ї бригади проходили бойове злагодження. Маринували нас довго, був час, коли ми там просто тренувалися з палками, бо автоматів не видавали.

Потім Луганщина, потім – Широкино, от там в мене було півроку реальних бойових дій. Це був лютий 2015-го, коли наші зайшли в Широкино, і "Донбас" з "Азовом" змінювали один одного п’ять днів через п’ять.

 

У мене з Широкино залишилася купа телевізійних записів, де я даю інтерв’ю, коментарі... Бо до нас приїжджали західні журналісти й одразу поставало питання, хто знає англійську. "Француз" знає англійську. Тому на війні мені ще й випало пояснювати іноземним журналістам, що й до чого.

– А чому "Француз"?

– Бо я за фахом перекладач, англійська/французька. Це була моя армійська клікуха, ще коли я строчку служив.

– Тобто? Ти до війни ще служив в армії?

– Так, це якраз був період, коли я закохався в свого першого хлопця. Він був гетеросексуальним, і для нього це був ще більший шок, ніж для мене. Для мене це був дуже тяжкий період у житті. Я тоді психонув, кинув університет, пішов в армію...

Після строчки поновився у виші, ще й магістратуру закінчив. Зараз я редактор на телебаченні – дуже цікава робота.

– А як особисте життя? Багато хто з ветеранів-гетеросексуалів розповідає про конфлікти в сім’ях, з дружинами… Що важко після війни знайти порозуміння з близькими…

– Складнувато, якщо чесно. Зараз у мене немає коханого хлопця. В мене останні тривалі стосунки були до війни, якраз в Еміратах.

– Хіба там немає жорсткої заборони на гомосексуалізм?

– Шаріат є. Але достатньо просто не афішувати своїх стосунків – гомосексуалізм там карається тільки тоді, коли привселюдно демонструватимеш стосунки.

– Ти не шкодуєш, що потрапив у Широкино?

– Звісно, ні. Тим паче, у березні 2015-го в Широкино ми просунулися вперед, аж до 4-поверхівок.

 

Ми захопили елінги на березі й утворили півмісяць. Це було дуже круто, бо до цього їхні ДРГ могли нас обходити і й обстрілювати нам тили.

Знаєш, що найстрашніше на війні? Коли по тобі працює танк. Бо ти не чуєш вибуху від пострілу, ти чуєш уже приліт по собі. Міномет чуєш, бачиш спалахи, і коли прилітає, чуєш шурхіт.

80-ка по-своєму шурхотить, 120-ка – по-своєму, гаубиця 150 також, САУ має свій специфічний звук – ти можеш якось підготуватися до того, що щось летить, за ці секунди.

А коли по тобі працює танк, то ти чуєш тільки потужні вибухи поруч. Ніби нізвідки.

По нас якось працював танк, ми пішли двома групами з СПГ, виставилися на позиціях, хотіли працювати узгоджено, але нас засікли і почали працювати як по нашому СПГ, так і по другому, де був мій командир.

Командира тоді поранило, контузія, в підсумку ще й сильно погіршився зір. Ніхто йому ні підвищення не став клопотати, нічого... Він як прийшов на війну старшим солдатом, так і пішов з війни. Хоча мужик героїчний! Але це інша історія, про відчуття несправедливості...

– В тебе є відчуття несправедливості?

– Найважче на війні – боротися навіть не з ворогом, а з несправедливістю. Там немає чорного і білого. Все сіре.

 

Наприклад, були такі, хто користувався тим, що одні воюють, а можна відсидітися в тилу… Боягузи, одним словом.

Але як ти їм заліпиш, що вони боягузи, якщо вони тут, а повно мужиків в тилу сидять?

Був у нас один мародер, якого ми довго не могли вигнати. Коли вбили "Спасателя"… Уяви паралельні процеси: ми ще не повернулися з бойового завдання, під час якого він загинув, а цей мудень уже забрав собі частину його особистих речей.

Ми йому дали в рило, а він утік – взяв відпустку, лікарняний, все вибрав, ще довгий час числився за нашим підрозділом. І юридично до нього ніяких претензій не можна пред'явити.

Були іще інші випадки, через які опускались руки. На війні не усі лицарі, є ще й погані вівці.

 

– Зараз ти стежиш за подіями на Сході?

– Тільки за загальним перебігом. Уже навіть не знаю номерів підрозділів – де хто стоїть. Раніше знав.

Знову на війну не хочу. Якщо буде наступ – звісно, піду, вважатиму за честь, але сидіти на позиціях – ні. Позиційна війна – дуже специфічна і складна психологічно.

Ну і є ще один момент: ті, хто не воював, робили кар’єру, а я приїхав ні з чим. Я не шкодую, але мені треба надолужувати час.

Дивуюся, що ультраправі, які декларують патріотизм і бігають тут з зеленкою за ЛГБТ, не йдуть воювати. Для мене це нонсенс. Війна прийшла в твій дім, що ти робиш в тилу?

Знаєш, чому я маю таку образу? Бо в нас кадрів не було. Я був і стрільцем, і санітаром – людей не вистачало. І зараз така ж ситуація. А тут бігають лобуряки і б’ють слабших – феміністок і геїв.

– В батальйоні знали, що ти гей?

– Ні. Тільки мій найближчий друг уже десь наприкінці здогадався. Він дуже наполегливо розпитував, чи є в мене дівчина, а я відбріхувався весь час. Причому брехав дуже неоковирно. Навіть не придумав, що треба придумати їй ім’я чи якусь фотку скачати…

– Вікторе, я не хлопчик, але навіть я знаю, що солдатське дозвілля, та ще й у Маріуполі – це борделі, тобто, сорі, лазні… Як ти міг це оминути?

– Ніяк. Мені доводилося… бути з проститутками, щоб ніхто мене не запідозрив. Бо було б дивно, що всі – так, а я ховаюся в кутку. Я не хотів, щоб мене викрили. Думав, що це могло би зіпсувати нашу дружбу.

 

– Що сказали батьки після камінг-ауту?

– Старша сестра з чоловіком давно знали і мене підтримували. Мама нещодавно написала, що в неї вже минув шок. Батько – не знаю. Ми з ним на цю тему не говорили.

В одного мого приятеля батько багато років знає, що син – гей, але не перестає в нього щоразу питати, коли той одружиться.

– Як однокласники відреагували на твій камінг-аут?

– Я мало з ким спілкуюся зі школи.

Десь в підлітковому віці вирішив, що говоритиму лише українською і цим сильно ускладнив собі життя. В мене була хороша школа –  № 117 імені Лесі Українки в центрі Києва.

В нас було дуже багато дітей з родин, де говорили українською, але між собою всі на перервах говорили російською. Я бачив у цьому несправедливість.

Говорив суто українською, це загнало мене у певне гетто. Про своє шкільне дитинство я мало можу згадати чогось приємного. 

Пізніше прочитав Агатангела Кримського "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм". Багато чого в його біографії було мені близьким – Кримський теж був геєм, самітником, українська позиція багато у чому зробила його життя непростим у той колоніальний час.

До речі, на війні я теж говорив українською. Хлопцям з Донбасу це особливо подобалося.

– Ти не вважаєш, що все життя наражаєшся на добровільну ізоляцію – то мова, то камінг-аут…

– Я не можу перейти на російську. Сприймаю це як втрату ідентичності. Знаю російську, в мене тато російськомовний, я з родини військових, які, як відомо, мали говорити російською.

Зараз чітко розумію, що культура грає дуже важливу роль. І що мова – теж поле бою за нашу європейськість.

Російська мова для мене – маркер колоніальності та колоніального мислення. Особливо у людей з українськими прізвищами.

– Нащо тобі було робити камінг-аут? Є ж така популярна точка зору: хай спить хто з ким хоче, ми не хочемо про це знати…

– Це лицемірство – ще донедавна такі люди готові були чіпляти на геїв рожеві ромби. Зараз же так відверто про свою нелюбов до ЛГБТ не висловиш, тому вони і придумали таке формулювання. Вони не "не хочуть чути", вони хочуть, щоб геїв не було. Але ми є.

– Тим не менш, я знаю і ти напевно знаєш, багатьох відомих чи високопосадових геїв, які мають дружин, сім’ї і про людське око є гетеросексуалами. Вони теж дорослі люди.

– Це радянщина. ЛГБТ – це ж про свободу любові і щирість. У гей-колі стосунки інші. Вони про те, що людина тебе любить попри заборону і суспільний осуд, а не одружується на догоду родині чи тому, що так треба.

 

– Як в гей-колі оцінюється те, що ти зробив камінг-аут?

– До цього ставляться з повагою. Один мій друг після цього навіть пішов зі мною на Марш рівності і теж зробив камінг-аут.

Йому досить важко – він дизайнер, але в нього на роботі є гомофоби, з якими йому доводиться вести дискусії. А він дуже емоційна людина, часто заганяється…

У гей-світі все дуже вільно. Ти не маєш сублімовувати свої сексуальні потяги. Ви можете зустрітися на ніч, а потім прожити разом все життя. Або розійтися на ранок. Або через тиждень.

Якщо подумати, то на ЛГБТ темі послизається будь-який тоталітаризм. Русскій мір ловить облизня саме на цій темі – скрєпи ламаються. Думаю, серед скрєпних росіян багато геїв, але вони не можуть робити камінг-аути. А ми можемо, щоб не жити в брехні.

В мене таке враження, що я от тільки зараз став жити нормально. Повноцінно. Знайшов свою роботу, зняв кімнату…

Наскільки все було б простіше, якби я міг зі своїм хлопцем пройтися за ручку… Я колись був закоханий, йшов з одним хлопцем по Подолу, ми цілувалися прямо на вулиці – це було так класно.

– Це тобі в Лондон треба…

– Я хочу, щоб і тут було, як в Лондоні. І не тільки у питаннях прав ЛГБТ. Зрештою, я за це воював.

Леся Ганжа, для "УП. Життя"

Фото: Ксеня Ганжа; Фейсбук-сторінка Віктора Пилипенка

powered by lun.ua

Головне на сайті