"За мною квіти ростуть": історія найкращого двірника Львова

4253
25 жовтня 2018

– У дитинстві ми з мамою часто ходили до магазину вранці, година 9-10, і мати завжди сварилась, що двірники попід ноги з мітлами сунуться.

Нарікала, що можна раніше встати і зробити роботу до того, як виходитимуть люди. От я і роблю так, як мама казала, – розповідає 61-річний Мирослав Новоставський.

Він – офіційно найкращий двірник Львова.

 

***

Шурр… Шурррр….

О 5 ранку Львів тимчасово стає помаранчевим – таке забарвлення має спецодяг львівських двірників. Вони очищують місто для нового дня.

Мирослав починає роботу з під’їзду будинку 117 на вулиці Володимира Великого.

 

– Зверху донизу у під’їзді позмітав, аби люди пилюку не ковтали. А там, гляди, і сонце вийшло. Влітку о 4 ранку виходив, бо сонечко раніше вставало.

Каже, зрання легше працювати: затишно, спокійно, ніхто не відволікає, тож можна слідувати власному маршруту.

Під час роботи Мирослав постійно відволікається, аби привітатись з людьми, що проходять повз: "Хай Бог помагає!", "Доброго здоров’ячка!", "Гарного вам дня!", "Хай буде легко!" – для кожного побажання своє.

– Вранці людина встає і йде на роботу чи до школи, заспана, позіхає, сумна трохи. Я ж піддаю живого, якийсь жарт вигадаю, побажання. І вже людина після мене з усмішкою йде.

Розумієте, в селі йде худоба з пасовиська, а їй назустріч людина, то корова й мукне. Чи приходиш додому, а там кіт, то він до тебе м’явкне, пес – гавкне. Навіть тварини з нами вітаються. А люди з людьми не можуть? – пояснює чоловік.

 

Завжди кажу, що моя робота в тому, аби робити для людей приємність. У світі і в Україні, як на мене, велика напруга. Треба, щоб люди трохи більше усміхались.

Він – єдиний двірник з тих, кого ми зустріли, має наліпку з власним іменем та номером будинку на формі.

Це я сам так вирішив носити, – пояснює. – Одна справа, коли до тебе звертаються "Ей, ти", а інша – "Пан Мирон".

***

Чотири роки тому Мирослав вийшов на цю роботу. На початку змінив у дворі поштові скриньки.

Згодом ще й вхід до під’їзду разом з жителями обклав, і самотужки повиносив старі вікна, коли люди їх змінювали на нові.

Це не входить до його обов’язків. Усе – для затишку.

 

Майже на кожному кроці на своїй ділянці двірник виставив звичайні білі відра, аби люди туди сміття кидали – теж його особиста ініціатива.

І совок зробив власноруч – з металевої старої валізи – щоб більше вміщалося.

А коли надворі багато листя, двірник збирає його у мішки з секонд-генду, в яких одяг привозять – так легше. Мішки, каже, знайшов сам.

– Я стараюсь для людей і хочу, аби вони трохи старались для мене. Було б добре, коли я даруватиму їм чистоту, а вони трохи допомагатимуть мені її підтримувати. Наприклад, не кидатимуть недопалок повз смітник, – мріє чоловік.

Його дивує, що вдома людина розуміє, що і порядок в квартирі має навести, сміття у смітник занести, а коли виходить на вулицю – про такі речі забуває.

 

Найгірше у цьому те, що діти беруть приклад, розповідає Мирослав:

– Неодноразово бачив, як дитина хоче занести той папірець до смітника, а мама кудись спішить. От мала його й кидає на дорозі.

А коли роблю зауваження, то люди виправдовуються. Мовляв, мені, двірникові, роботи не залишиться, якщо всі навколо бруднитись не будуть.

***

Мирославу неодноразово пропонували змінити роботу і стати охоронцем.

Каже, нізащо не погодиться, адже бути у приміщенні тривалий час – не для нього.

 

Надто люблю природу, аби відмовитись від роботи на вулиці, каже.

– Інша справа, коли бачу перші снігові замети, перше опале листя, перший сніг у світлі ліхтаря. Ввечері дивлюсь, як сонце заходить і знаю: якщо небо червоне, то завтра точно буде вітер! Але ж краса яка!

Якщо вранці дивлюсь з протилежного вікна квартири, і сонце світить яскраво-червоним, теж вітер буде. Взимку ворони товчуться – до похолодання.

Я вже привчився, природа говорить з нами. І я на цій роботі відчуваю неабиякий дотик до неї.

 

Найскладніша робота для Мирослава починається взимку. Часом посеред ночі треба прибирати сніг, бо до ранку насипле непідйомну кількість.

Така праця іноді триває з 2 ночі до 8 ранку. Вона залежить від природи. І їй не накажеш.

Восени двірник працює і в неділю – сам собі призначив додатковий робочий день:

– Це ж Львів. Якщо завтра піде дощ, мені удвічі важче буде зібрати мокре листя. Ліпше в неділю вийти.

Неподалік церкву побудували Володимира та Ольги, от я і йду вранці в неділю, папірці зберу. Хай люди до церкви йтимуть і їх нічого не відволікатиме.

 

***

На звання найкращого двірника Львова чоловіка висунули мешканці його будинку. За титул боролися 117 претендентів, а виграв він.

До цієї посади чоловік працював на різних роботах.

Трудився вантажником: прибирав усе те, що двірники назмітали. Але мусив звільнитись, бо почали боліти ноги.

Колись тільки й чекав вихідних восени, аби поїхати у "своє" місце на гриби: там і польські, і білі, а всередині лісу – озеро. Тепер і це важко.

Зараз вранці буває тяжко підійти до стільчика.

– Я з дитинства звик до роботи на ногах. Коли працював вантажником, підрахував, що руками накидав на автівку 45 тон сміття і пилу.

Кілометри й не рахував, бо машина їде трохи попереду, а ти позаду все збираєш і закидаєш. Тоді за мною було закріплено 35 вулиць, – розповідає.

 

Працював і на Львівському автобусному заводі. Його світлина висіла там на дошці пошани, розповідає.

– До заводу мені треба було йти 2 кілометри від дому, то співробітники жартували, що нічим мене не обженуть.

Виходимо з дому ніби й разом, але вони на тролейбус йдуть, а я – пішки. Вони приїжджають на роботу, а я вже переодягаюсь у спецодяг, – пригадує.

Хоча у дитинстві Мирослав мріяв стати музикантом.

– З 10 років ходив на скрипку, добре грав. З 5 по 10 клас займався бігом. Ходив і на стрільбу з лука протягом 2 років. Я ж кандидат в майстри спорту, знали? Хотів бути й водієм, бо дуже люблю дорогу. От коли їхали автобусом за кордон, то майже не спав, подобалось дивитись за вікно. То я вже усім був, ким мріяв стати, – ділиться.

За кордон Мирославу вперше вдалося поїхати саме завдяки роботі двірником. Йому як переможцеві конкурсу подарували поїздку за кордон і оплатили вироблення закордонних паспортів.

Так вони з дружиною побували у Кракові, Празі, Відні та Будапешті.

– Знаєте, а я так звик – багато працювати, тому довго і не був за межами України. Батько на заводі працював, мама – швачкою.

Батьки мали город, де я і гарував, і вчився, і відпочивав. Так повелося. Але колись хтось із моїх знайомих казав, що за мною квіти ростуть – звідки і куди б я не йшов, де б не працював. Я в це вірю.

Марія Марковська, журналістка, для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті