Глибоко в джунглі: навіщо українець їде в експедицію на пошуки загубленого племені

Український священик, який раніше був наркозалежним і в'язнем, знайшов себе, завів родину, став місіонером і тепер збирається знайти давно загублене плем'я в Індонезії, аби принести їм християнство

– Мандрівка розпочнеться із крайнього села, звідки ми три доби пливтимемо човнами вгору річкою.

Далі відпустимо людину з човном, і 3-4 доби будемо йти в джунглі.

Щоб повернутись назад, нам треба буде робити плоти і сплавлятись по річці самим.

Коли підійдемо ближче до їх території, треба буде роздягнутись, скласти наше спорядження в рюкзаки і десь закопати.

Коли нас приймуть, ми деякий час з ними поживемо, тоді спробуємо їх сфотографувати, – розповідає Володимир Бочаров-Туз, колишній в'язень, соцпрацівник та громадський активіст, який невдовзі вирушає на пошуки племені, яке востаннє бачили в 1916 році.

Володимир Бочаров-Туз

***

Володимир – не історик, а місіонер. Їздить проповідувати християнство у далекі країни уже не перший рік.

Цьогоріч помандрував на острів Калімантан в Індонезії (також відомий як Борнео). Разом з іншими місіонерами вони їздили якомога далі в села, вглиб.

Побут Володимира під час місіонерської місії

Туди, де люди "живуть ще більш відсторонено від цивілізації", розповідає Володимир:

– Приїздили туди, купували діткам солодощі, проводили для них урок недільної школи, а ввечері вже збиралися з дорослими.

Перекладачем був місіонер, який живе там вже 8 років, вивчив місцеву культуру. Але він світлошкірий, тому у віддалених селах нам завжди потрібен був хтось із місцевих, кому люди більше довіряють. Тому нам допомагав 58-річний індонезієць Юнус, – ділиться чоловік.

Володимир з Юнусом та іншими місцевими мешканцями

Під час вивчення місцевої культури у нього й з'явилася ідея експедиції углиб острова – аби знайти плем’я, яке досі живе у традиційний для цих місць спосіб і не знає цивілізації.

***

– В Індонезії залишилось трохи людей, які далекі від цивілізації. Місцевий провідник розповів, що в глибині острова проживає плем’я Penyawong (пеньявон – УП), яке востаннє бачили в 1916 році.

Остання офіційна згадка про це плем'я датована 1916 роком

Тоді Калімантан ще був колонією Нідерландів. Голландці зробили експедицію і дійшли до крайнього села, з якого в цей час вийшла сім’я із цього племені.

Їх сфотографували, описали їх наколки, особливості побуту. Ці люди розповіли, що більша частина племені залишилась в джунглях, жити в печерах. Ця родина асимілювалась із іншим населенням, – каже учасник майбутньої експедиції.

Дані 1916 року – остання офіційна інформація про плем’я. Місцева влада у дослідженнях не зацікавлена.

Загалом на острові побутує дві версії, розповідає Володимир.

Перша: плем’я вимерло.

Друга: пеньявон живе, але не випускає тих, хто дійшов до їх землі.

Проте люди, які заходять вглиб острова на полювання, стверджують, що бачили цих мешканців джунглів.

– Один навіть говорив з ними. Це просто диво, враховуючи те, що у даяків (так називають корінне населення – УП) сотні діалектів, – розповідає Володимир.

Виявилось, що один із вихідців племені – прапрапрадід нашого провідника Юнуса. Тому для нього знайти плем’я – повернутися до історії роду".

Володимир з провідником Юнусом

Троє чоловіків вирішили іти в експедицію разом: провідник Юнус, місіонер Володимир, та мисливець, який бачив плем’я.

***

Поїздку запанували на серпень 2019 року, коли завершиться сезон дощів. В експедицію уже зголосилися іти також місіонер зі Швеції, який зараз живе в Джакарті, й іспанський дослідник.

Запланована подорож небезпечна і потребує підготовки, пояснює Володимир.

Тому перед вилазкою чоловіки пройдуть тижневий вишкіл, аби навчитись ходити по джунглях, обходити пастки мисливців, і навіть придумати власну мову, аби не відлякати аборигенів.

Щоб незнайомців не сприйняли вороже, планують пофарбуватись спеціальною фарбою, аби не бути білошкірими, намалюють малюнки подібні до традиційних тату, відростять і пофарбують волосся.

Треба йти без зброї і обов’язково взяти гостинці.

Майбутні учасники експедиції усвідомлюють, їх можуть депортувати (візу видають лише на 30 днів), або й не повернутись зовсім.

– Перший ризик – саме виживання у дикій природі. Наприклад, треба знайти хороший намет.

Спати на землі не можна. Там є такі п’явки, які сповзаються на тепло. Якщо вони присмокчуться, то людина може померти від знекровлення просто уві сні.

Ось така живність водиться в Індонезії

Також туди часто тікають злочинці. І ми не можемо впевнено сказати, що це плем’я прийме нас.

В індонезійській культурі даяків відрізати голови – нормальне явище. Раніше так посвячували хлопчиків в юнаки. У цивілізованих індонезійців таке вже не практикують, але як у тих – невідомо, – каже Володимир.

Чоловік пояснює, що наважується на таку подорож заради того, щоб першим донести цим людям інформацію про християнство. Попри переживання, родина його підтримує.

– Індонезія – країна, де живе найбільше в світі мусульман. Цією експедицією ми робимо те, що робили тисячу років назад, аби бути на крок попереду мусульман.

Єдиний наш шанс – іти просто в джунглі і розповідати тим людям про Христа. Мені Бог дав дуже хорошу родину.

У мене хороша дружина, яка частково звикла до таких поїздок, тому відпускає мене, – усміхається герой.

***

Ще 10 років тому Володимир і близько в планах не мав подібних вилазок.

Потрапив у погану компанію. У житті з’явилися наркотики. Як наслідок – ув’язнення.

– У 26 років у мене був туберкульоз. Я не працював і двічі був ув’язнений. Працювати не вмів, освіти не було. Я асоціальний елемент: бідний, хворий і нічого не можу робити в суспільстві.

Здавалось би, у суспільстві є люди, які покликані мені допомогти: соцслужби, центр зайнятості. Але нічого не допомагало, – пригадує.

Зараз йому 42 роки. Має родину та улюблену роботу. Що трапилось? Каже, врятувала віра.

– Тоді з’явились люди, які розповіли про Христа, запропонували звернутись до нього за допомогою.

Я повірив, почав жити так, як Він заповідав. І став найщасливішою людиною: здоровий, маю дружину, дитину, роботу, дім, – ділиться Володимир.

Вилікувався, став соцпрацівником і довго допомагав засудженим отримувати лікування від ВІЛ/СНІДУ та туберкульозу.

Згодом в'язні почали звертатися до нього з юридичними питаннями. Тоді вирішив вступити на юридичний і зараз як громадський активіст займається впровадженням медреформи.

Паралельно веде місіонерську діяльність. Перед Індонезією він побував в Азії і Африці.

***

Індія була першою країною, куди він приїхав як місіонер 5 років тому. Був у штаті Корнатока.

– Кастової системи притримуються дуже жорстко. Є, наприклад, каста жінок, які надають секс-послуги за гроші.

Якщо в такої жінки народжується дівчинка, у неї просто немає вибору.

Щоб мати шанс на інше життя, вони мають отримати освіту. Але це дуже бідна каста. Християни дають таким дітям шанс.

У країні немає державних сиротинців, тому християнам дозволяють створювати притулки. Саме там і працював Володимир.

Потрапити в такий дитбудинок для такої дівчинки – шанс на інше майбутнє. Її там повністю забезпечують, платять за навчання в школах.

– У них реально з’являється шанс змінити життя, продовжити навчання і мати змогу забезпечити себе, – розповідає місіонер.

Друга місіонерська поїздка була в Африку. Там зовсім інший стиль життя і менталітет.

У Мозамбіку, розповідає Володимир, немає такого потягу до приватної власності, як в українців.

Фактично все життя родини відбувається на вулиці, на очах у сусідів, від яких не відгороджуються навіть парканом.

Люди живуть за девізом "Не треба напружуватись" і задовольняються малим.

Така невибагливість проявляється і в побуті, і в харчуванні. Водночас велика частина тяжкої праці покладена виключно на жінок.

– У них – великий потяг до релігії, який був у нас на початку 90-х. Тому християни будують великі місіонерські містечка, де буде медчастина, недільна і звичайна школи, – розповідає Володимир.

– Якщо людина не вірить в Бога, їй треба купити квиток в Африку. Там церковна служба – це подія. Оскільки ніяких будинків культури абощо там немає, різні заходи відбуваються зазвичай надворі, під великим деревом.

Однак під час служби часом страшно дивитись на те, що відбувається, пригадує чоловік.

Якось 7 дівчаток-підлітків – культурні, охайні, здорові – під час служби впали і почали кататись по землі, по камінню.

– Ми не могли зрозуміти чому. Місцеві пояснили, що це дівчатка із бідних родин і часто в обмін на багатство дітей приносять шаману для спеціального обряду. І ніби з дітьми нічого не відбувається, але після цього виникають от такі проблеми, – каже проповідник.

***

Місіонер каже, що йому дуже страшно їхати на пошуки племені, але не вагається – ця місія потрібна незалежно від того, зацікавить аборигенів християнство чи ні.

Адже учасники експедиції зможуть стати місточком, які принесуть людям джунглів інформацію про цивілізаційні блага.

– Загалом я дуже несміливий: боюсь павуків, зміїв, ягуарів. Але у мене не має і краплі сумніву, що я маю це зробити, – каже чоловік і додає, що хотів би бути прикладом для сина і однозначно, коли виросте, відпустив би і його в подібну поїздку.

Діти, який зустрів Володимир під час своєї місіонерської поїздки в Індонезію

– Зараз ми щовечора читаємо Біблію, молимось. Звичайно, син це окрема особистість, і сам робитиме вибір. Але, як батько, стараюсь робити все від мене залежне, щоб син виріс таким, як я.

Володимир хотів би поспілкуватись із українськими експертами, які знаються на виживанні у джунглях, але поки таких не знайшов.

Тому нині готується до мандрівки в Індонезію, читаючи книги і дивлячись відео.

А ще – збирає гроші, адже на експедицію йому потрібно близько тисячі доларів.

Анастасія Дзюбак, журналістка, для УП.Життя