Що таке "пробація" . Шість історій людей, яких виправила (не)колонія

2849
28 листопада 2018

Пробація – новий термін в українському законодавстві.

У широкому розумінні – це покарання за злочин без позбавлення волі.

Адже ми знаємо, що не кожен, кого суд визнав винним, становить небезпеку для суспільства.

Наприклад, дорожньо-транспортна пригода через необережність водія – це звісно злочин, але чи обов’язково водій має сісти за ґрати?

Світовий досвід переконливо доводить: виправні колонії, попри свою назву, часто не виправляють людину, а лише більше скалічують.

Не кожен, кого суд визнав винним, становить небезпеку для суспільства

Система пробації передбачає роботу з правопорушниками без ізоляції їх від суспільства – надання їм соціальної та психологічної підтримки та допомоги. І, звісно, це нагляд і контроль.

Пробація – шанс засудженому лишитися повноцінним і повноправним членом громади, але це й відповідальність людини за скоєні злочини…

Саме про це фотопроект "Пробація. Можливості для змін", який розроблено командою проектного офісу Міністерства юстиції України в рамках канадського проекту "Експертна підтримка врядування та економічного розвитку" (EDGE).

Добираючи героїв, автори намагалися залучити людей, чиї злочини кваліфікуються за однаковими статтями Кримінального кодексу. Тобто, статті однакові, наслідки різні: хтось поза гратами, а інші були ув’язненими виправних колоній.

"Українська правда. Життя" публікує шість історій з проекту.

Вдивіться у портрети цих людей – "прочитайте" їхні очі… Маємо надію, ви також переконаєтесь, що, попри все, людині варто давати шанс на виправлення.

СВІТЛАНА

44 роки, Качанівська виправна колонія

 

У колонії я багато переосмислила. Так, у моїй ситуації був кращий вихід. Але на той момент я його не знайшла, не побачила.

Тепер знаю: завжди треба шукати варіанти, не хапатися за перше, що здається рятівним, – розмірковує Світлана, яка отримала три роки позбавлення волі за крадіжку.

Її син потрапив у халепу, і, аби його виручити, знадобилися гроші. Позичити ні в кого не вдавалося, тому Світлана вдалася до крадіжки.

Уже минув майже рік, як вона перебуває у колонії.

До того жінка була, як сама каже, "домашньою людиною", не мала жодних проблем із законом, навіть дрібних адміністративних порушень.

Любить дітей, чоловіка, понад 20 років працювала продавчинею у магазинах. Загалом – тихе родинне життя.

Її син потрапив у халепу, і, аби його виручити вона вкрала

Але сталося те, що сталося...

– Я два місяці провела у СІЗО. Було так страшно, що жити не хотілося. Зараз навіть згадувати боюся.

Коли перевозили у колонію – лякала невідомість і ті розповіді, яких начулася у СІЗО: мовляв, б’ють, принижують, адміністрація тисне.

Але я усього цього не побачила. Умови гарні, ніякого "безпрєдєлу", і ставлення керівництва доброзичливе. От тільки за дітьми сумую.

Рік у колонії змінив Світлану.

Я стала стриманішою, навчилася більше терпіти і тричі думати перед тим, як щось сказати. Та головне – навчилася цінувати те, чого зараз не маю, – родину. Зараз би я вчинила інакше – не брала на себе провину сина, але й не кинула б його. Боролася – доводила би, що він не робив усього того, у чому звинуватили.

Я настільки люблю своїх дітей, що іноді самій та любов видається надмірною. Може, іноді треба давати їм більше самостійності – не намагатися вирішувати усе самій?Може, така безмежна материнська любов іноді стає причиною нещастя?

Якби мені дали випробувальний термін, я була би дисциплінованим клієнтом пробації, а може, навіть і зразковим.

Про все це думає Світлана. Вона щодня спілкується телефоном зі своєю родиною. Але категорично проти, щоб сини й чоловік до неї приїжджали.

– Не хочу, щоб вони мене бачили тут. Хай ноги їхньої у колонії ніколи не буде, навіть з такого приводу, як провідати матір. Я нікому не раджу опинитися тут.

ВІКТОР

24 роки, Холодногірська виправна колонія №18

 

Вважаю, що в колонії я опинився через свою легковажність. Кепсько якось вийшло – нікому не раджу "гратися" з системою – не повторюйте моїх помилок, − починає свою історію Віктор.

Йому присудили три роки позбавлення волі з іспитовим терміном у два роки. Але хлопець якось не усвідомив, що це серйозно. Гадав собі: дали, то й дали. І продовжив те життя, яким жив доти – їздив до Росії – у сусідній з Харківською областю Бєлгород – возив товар на продаж.

– Мене не дуже займало на той момент щось інше, окрім заробляння грошей. Саме пішов попит на туалетну воду, яку в Росії продавати було значно вигідніше, ніж в Україні. Мені казали у службі пробації, щоб вчасно з’являвся на відмітки. Але я таки пропустив три рази і, як попереджали, умовне покарання мені замінили на реальне – доправили до колонії.

Своє засудження Віктор не вважає справедливим. Запевняє, що не знав про те, що речі, які він купив з метою перепродажу, саме крадені.

І мої намагання пояснити, що ці речі я купив – не були взяті до уваги. Людина, у якої я купив, – "у бігах", мене ж записали його подільником.

Віктор вважає, що в колонії опинився через свою легковажність

У Віктора є дочка.

– Від дитини я не відмовляюся, з її матір’ю лишаюся у добрих дружніх стосунках – допомагатиму, коли вийду і стану на ноги.

Розумію, шкодую, адже мав шанс, але – дурний був. – Далі хлопець трохи замислюється і додає, наче висновок: Головне – лишатися людиною. Тут і на волі також. І краще не здійснювати злочинів.

Не знаю, як це сказати так, щоб повірили, але – тут погані місця. Наче живеш, але розвитку не маєш. На волі я багато чого вже досяг би.

ЗОЯ

42 роки, Полтавська область

 

Оце тільки п’ять років, як я побачила, що таке хороше життя – життя без алкоголю.

Дякувати Богові і хорошим людям – службі пробації, соціальній службі – усім, хто дав мені надію жити, розповідає 42-річна Зоя.

Важка її історія. Неблагополучна родина, зіпсоване дитинство. Ранній (у 17 років) шлюб. Алкогольні проблеми у чоловіка, зрештою, і в самої Зої. Четверо її дітей зростали у майже "нелюдських" умовах.

Працювала на некваліфікованих роботах, заробляючи важко й небагато. Зрештою, чоловік її прокрався, втрапив до в’язниці та зник із Зоїного життя. Але й саму її невдовзі позбавили батьківських прав – дітей вилучили, кого – у прийомні сім’ї, кого – до інтернату.

Характерна деталь: сини Зої через її вживання алкоголю опинилися в тому ж інтернаті, у якому свого часу перебувала вона сама через пияцтво своїх батьків. Сумна спадкоємність…

Та ось із Зоєю щось сталося.

У якийсь момент мене наче відвернуло від горілки. Певно, організм своє відпив, я тепер не можу навіть запаху переносити, дивитися на пляшку не можу.

Наразі Зоя працює "у фермера" − доглядає худобу. Дитина ходить у дитсадок

Але біда не відпускала. Зоя вдруге вийшла заміж, і вдруге чоловік був питущий. Знову сварки, безгрошів’я, поневіряння і сором. На той час життям Зої вже опікувалися працівники пробації і Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Зоя завагітніла, їй підходив вже час народжувати, але житла придатного для проживання разом з дитиною у неї не було. Соціальні працівники направили Зою в Центр матері і дитини в Кременчук... І вже там, де вона провела півроку, поряд з нею були люди, які щодня, з хвилини на хвилину, показували, як це жити в нормальних умовах, дбати про дитину, виховувати її. Вони навчили її отримувати радість від материнства і зародили в неї бажання змінити своє життя!

Батько дитини, за цей час, прийняв для себе вольове рішення і кардинально змінив своє життя. Він перестав вживати спиртні напої, влаштувався на роботу. Зоя переїхала жити до батька дитини.

Наразі Зоя працює "у фермера" − доглядає худобу. Дитина ходить у дитсадок.

Хай і не офіційно працюю, але копійка є. Яке було життя, яке стало – аж самій не віриться. Минуле не хочеться згадувати. Та й нема чого згадати.

З трьох дітей, стосовно яких Зою свого часу позбавили батьківських прав, двоє старших вже працюють, третій вчиться в інституті. Усі троє живуть благополучним самостійним життям. З власної ініціативи хлопці вийшли з нею на контакт і, як каже сама Зоя, – простили її.

СЕРГІЙ та ОКСАНА

По 29 років, Дніпропетровска область

 

Коли мене з інтернату переводили до професійного училища, директор, віддаючи документи, сказав: "Дивися, Сергію, щоб твої діти ніколи не знали інтернату, щоб батьки в них були не такі, як у тебе".

Я тоді йому пообіцяв, що такого не буде. А коли сам на суді стояв і слухав вирок: 4 роки тюрми – згадав ці слова. І думаю сам до себе: "У тебе ж троє дітей вдома, який же ж ти…"

Сергій потрапив до інтернату через позбавлення матері батьківських прав. У тому ж інтернаті була й Оксана. Там вони познайомилися, почали зустрічатися, а після закінчення терміну перебування в закладі – створили сім’ю.

Зараз їм по 29 років. Мають трьох діточок.

Оселилися вони у рідному селі Сергія. Мати його продовжувала пиячити. Сергій теж почав зловживати алкоголем. Сварки і бійки стали частим явищем у родині. Але, зрештою, хлопець знайшов у собі сили припинити зловживання.

– Восьмого лютого було рівно чотири роки, як Серьожа без чарки, – не приховуючи задоволення, каже Оксана.

Зараз їм по 29 років. Мають трьох діточок

Вони переселилися в окрему хату. Оксана більше займається з дітьми і по дому, Сергій – намагається заробити на сім’ю – де вдається і як вдається.

На обліку у відділі пробації Сергій з Оксаною опинилися через спільний злочин. Вони і ще одна сімейна пара крали зерно на зерносховищі. Чому? Просто через те, що не знайшли іншого заробітку. Сергієві дали 4 роки з відстрочкою на 2 роки, Оксані – 2 роки з відстрочкою на рік. Її термін вже закінчився, його – ще триває.

Обох характеризують позитивно: сумлінні люди, переосмислили свою поведінку, розкаялися. Узгоджена робота з ними служби пробації, центру психологічної підтримки та центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді дає результати: Сергій і Оксана почали більш зважено ставитися до своїх родинних і громадянських обов’язків.

– Коли почався судовий процес, я ночами не спала, переживала і боялася, що нас "закриють". І не стільки за себе і Сергія боялася, скільки за дітей. У мене батьків нема, в Сергія тільки мати, й та п’є. Хто за нашими дітьми догляне?! Невже, як і ми – в інтернат? Це жах! Ми благали суддю пожаліти, повірити, що більше не буде ніяких порушень.

Оксана у сусідньому селі домовилася про роботу у фермера. Хлопець має намір повернутися у Дніпро на будівництво.

СЕРГІЙ

30 років, Дніпропетровська область

 

Тоді я ще не вірив, що кочуся до прірви. Здавалося: випив, проспався і всі проблеми лишилися у минулому.

А коли ти п’єш щодня – то наче й проблем нема. Але вони насправді нікуди не діваються, а тільки стають більшими.

Я цього не розумів. Добре, що у пробації якось мене переконали. Хоча, зізнаюсь, я дуже пручався – не довіряв попервах. А тепер – дякую своїм інспекторам за терпіння і наполегливість.

Усе почалося зі сварки Сергія з матір’ю. У відчаї через те, що приніс дуже малу (на її думку) заробітну плату, мати вигнала сина з хати.

А він і сперечатися не став. Подумав: може воно й краще – з’явиться стимул почати нове життя. Зібрав речі, але – куди йти, до кого?

До кого – скоро знайшлося. Є друзі – в одного заночував, у іншого. Щоразу приходив з пляшкою. Зрештою, оселився у чоловіка, який сказав: живи скільки хочеш – грошей не треба, принось лишень випивку. Пляшка за пляшкою, вечір за вечором, Сергій не відчував, як втягується.

Сергій з дружиною розпочали власний торговельний бізнес

І якось, чи то сп’яну, чи то з відчаю, сів у чужу машину і поїхав. Фактично, скоїв злочин. Пізніше, коли власник авто подзвонив йому з погрозами, хлопець злякався, покинув машину і побіг світ за очі. Оговтавшись, сам зателефонував господареві – сказав, де лишив автівку. 

Відбувся суд. Вирок – 5 років позбавлення волі з річним іспитовим терміном, що передбачало можливість залишитись на свободі, якщо Сергії буде дотримуватись обов’язків, покладених судом. Можливо, на рішення судді вплинула й позиція потерпілого, який на суді також висловився за те, щоб не ламати хлопцеві життя.

Далі – пробація, центри соціальних служб. Намагання допомогти Сергієві – запалити в ньому віру в життя, здолати його апатію. Він усе ще продовжував вживати алкоголь. Продовжував, аж поки не зустрів свою теперішню дружину. Вона теж з ним дещо намучилася, але її останній крик відчаю Сергій почув – "Або я, або випивка!"

Сьогодні усі кажуть, що хлопця не впізнати. Не п’є, став охайнішим. Заробивши гроші, купив машину. Хай не нову – 34-річного "жигулика", але на чесно зароблені. З дружиною вони розпочали власний торговельний бізнес. Спершу мало не "прогоріли", але надалі набували досвіду і тепер почуваються впевненіше. Мріють про власне житло.

ВЛАДИСЛАВ

34 роки, Холодногірська виправна колонія №18

 

Треба уникати того, що зазвичай називають асоціальним способом життя. Конче важливо знайти своє місце – займатися чимось, розвиватися.

Якщо цього нема – життєва стежка обов’язково приведе до чогось негативного, як це сталося зі мною, − розповідає Владислав, який відбуває термін (5,5 років) за завдання тяжких тілесних ушкоджень.

Він – людина з вищою освітою, працював у консалтинговій компанії, що надавала послуги у сфері кредитування. Коли через кризу банки припинили видавати кредити, а інвестори вже не так активно фінансували бізнес-проекти, Владислав відчув себе незатребуваним.

– Я звик до певного статусу: що маю престижну роботу, заробляю пристойні гроші, мене цінують і від мене, зокрема, залежить благополуччя моєї компанії. І коли усе це раптом зникло, мені здалося, що я "випав з життя". Наче фізично я є, але десь поза межами.

Почав випивати. Інколи добряче. Того злощасного дня ми з друзями теж "піддали". Завершилося тим, що я побив свого сусіда поверхом вище. Певно, помилився дверима, піднявшись на зайвий поверх, і коли він відчинив, я спитав у нього: "Де мої друзі?" Він відповів нецензурно, я наніс йому два удари в обличчя.

У судових матеріалах зазначалося, що чоловік впав, вдарився об ящик для взуття і внаслідок цього у нього стався розумовий розлад. Мені дали п’ять з половиною років за ст. 121, ч. 1 "нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що не спричинили смерть.

Звісно, про усе шкодую. Зараз мені 33. Не одружений і ніколи не був одруженим. Це теж один з моментів, над яким я часто замислююся. Тут, на зоні, є й значно молодші за мене хлопці, але в них уже діти, дружини, які їх відвідують. Я ж весь час вважав, що все ще встигну, лишень трохи погуляю.

А тепер? У кращому випадку вийду в 35, сподіваюся, що знайду собі пару, матиму дитину. Тож мені буде десь близько сорока років. Більша частина життя, вважай, пройшла без головного. 

Що робитиму на волі? Спробую знайти гідну роботу. Я не з тих, хто з легкістю береться за будь-яку справу. Мені комфортно, коли займаюся тим, що подобається, від чого кайф. Звісно, і за достойні гроші. Ну і, як я вже сказав, мрію про сім’ю. Бо інакше – навіщо?

Вадим Петрасюк, Танія Санфорд Аммар, текст

Олександр Космач, фото

powered by lun.ua

Головне на сайті